Нема такої науки або чесноти, що була б варта хоч однієї краплі крові. Якби ми спробували підбити підсумок істині, то, може, переконалися б, що вона — банкрутка.
— Е! Напевне, дешевше буде по-лихому замиритись, ніж по-доброму посваритись. Тому я всі промови, виголошені з трибун за сорок років, віддав би за одну форель, за казку Перро або за малюночок Шарле.
— Ваша правда! Подайте-но спаржу... Бо, врешті, свобода породжує анархію, анархія веде до деспотизму, а деспотизм вертає нас до свободи. Мільйони людей загинули, так і не домігшися тріумфу жодної з цих систем. Чи це не порочне коло, в якому весь час обертатиметься моральний світ? Коли людина гадає, ніби щось удосконалила, насправді вона тільки щось переставила з місця на місце.
— О! О! — вигукнув Кюрсі, водевіліст,— Тоді, панове, я виголошую тост за Карла Десятого, батька свободи!
— А хіба не так? — спитав Еміль.— Коли деспотизм є в законах, тоді свобода — в звичаях, і навпаки.
— Випиймо за дурість влади, що дає нам таку владу над дурнями! — сказав банкір,
— Е, любий мій! Наполеон принаймні лишив нам славу! — вигукнув морський офіцер, що ні разу не плавав далі Бреста.
— Ет, слава — невигідний товар. Коштує дорого й дуже нетривка. Чи це не в ній виявляється егоїзм великих людей, так, як у щасті — егоїзм дурнів?
— Мабуть, ви дуже щасливі.
— Перший, хто обгородив свою власність, був безперечно слабкою людиною, бо суспільство вигідне тільки людям слабосилим. Дикун і мислитель, хоч вони перебувають у протилежних кінцях духовного світу, однаково бояться власності.
— Отакої! — гукнув Кардо.— Якби не власність, як ми могли б укладати нотаріальні акти?
— Ой, горошок неймовірно смачний!..
— А священика другого дня знайшли мертвого в ліжку...
— Хто тут говорить про смерть? Не жартуйте! Я маю дядька...
— І ви, очевидно, зневірилися в тому, що він помре.
— Звісно!
— Слухайте, панове! Як убити свого дядька. Тихо! ("Слухайте! Слухайте!"). Треба спершу взяти дядька, товстого, жирненького, щонайменше сімдесятирічного, такі дядьки найкращі. (Загальне пожвавлення). Нагодуйте його під якимось приводом паштетом з гусячої печінки...
— Ет! А в мене дядько високий, худий, скупий і не обжера.
— О, такі дядьки — це потвори, що псують нам життя.
— А коли він наїсться й перетравлюватиме з'їдене,— провадив оповідач,— скажіть йому, що його банкір збанкрутував.
— А коли він це витримає?
— Підсуньте йому гарненьку дівчину!
— А коли він...— озвався ще один і похитав головою.
— Ну, тоді це не дядько, дядьки в принципі всі ласолюби.
— Малібран уже не бере двох верхніх нот.
— Та ні!
— А я кажу — так!
— От-от! "Так" і "ні" — хіба не до цього зводяться всі релігійні, політичні й літературні міркування? Людина — це блазень, що танцює над прірвою!
— Вас послухати, то я дурень.
— Навпаки — це якраз тому, що ви не слухаєте мене.
— Освіта — яка нісенітниця! Пан Гейнфеттермах налічив понад мільярд надрукованих томів, а за життя людина може прочитати півтораста тисяч. То поясніть, що означає це слово — "освіта"? Для нас вона полягає в тому, щоб знати, як звали коня Александра Македонського й собаку пана Дезаккора і не знати імен тих, хто придумав сплавляти дерево і винайшов порцеляну. Для інших освіта — це означає вміти викрасти заповіт і вважатися чесною людиною, улюбленою й шанованою, але не в тому, щоб поцупити годинника (та ще не вперше і з п'ятьма обтяжливими обставинами), а потім, викликавши загальну ненависть і зневагу, піти на смерть на Гревській площі.
— А Натан зостанеться?
— О, його співробітники люди не дурні.
— А Каналіс?
— Це велика людина, не говорімо про нього.
— Ви п'яні!
— Безпосередній наслідок конституції — сплощення умів. Науки, мистецтва, пам'ятники — все роз'їдене жахливим егоїзмом, нашою сьогоднішньою проказою. Три сотні буржуа, сидячи на лавах палати, думатимуть тільки про те, як садити тополі. Деспотизм беззаконно робить великі діла, а свобода лінується законно робити хоч би малі.
— Ваше взаємне навчання карбує двоногі монети по сто су,— перебив його абсолютист.— У народі, знівельованому освітою, зникають особистості.
— Але ж хіба мета суспільства не в тому, щоб забезпечити добробут кожному? — спитав сен-сімоніст.
— Якби ви мали п'ятдесят тисяч франків прибутку, ви б і не думали про народ. Ваше серце повне любові до людства; їдьте ж на Мадагаскар — там ви знайдете свіженький народець, можете його сен-сімонізувати, класифікувати, посадити під скло. А тут у нас кожен уже зроду сидить у своїй чарунці, мов кілочок у гнізді. Швейцар тут — швейцар, дурень — дурень, і щоб таке звання здобути, не треба ніякого колежу святих отців. Отак-то.
— Ви карліст?45
— Чом би й ні? Я люблю деспотизм, він пов'язаний із певним презирством до людського роду. Я не почуваю ненависті до королів. Вони такі кумедні! Королюють у палаті, за тридцять мільйонів льє від сонця, це вам не абищо!
— Підсумуймо ж у загальних рисах хід цивілізації,— озвався вчений, забажавши напутити неуважного скульптора, й почав розводитися про зародження суспільств та про первісні народи.— При виникненні націй влада була в певному розумінні матеріальна, груба, цільна; потім, з виникненням об'єднань, уряди заходилися спритно розкладати первісну владу. Так, у давню давнину влада була теократична: жрець тримав у руці і меч, і кадило. Згодом стало вже двоє духовних владарів: верховний жрець і цар. Сьогодні, в нашому суспільстві, останньому слові цивілізації, владу розподілено відповідно до числа елементів тієї цивілізації, і ми тепер маємо справу з силами, що звуться промисловістю, думкою, грішми, словом. І от влада, позбувшись єдності, веде суспільство до розпаду, а єдина перепона цьому розпадові — зиск. Таким чином, ми спираємось не на релігію й на матеріальну силу, а на розум.
— Та хіба книжка рівноцінна мечеві, а міркування — дії? Ось у чому проблема.
— Розум усе вбив! — вигукнув карліст.— Абсолютна свобода веде нації до самогубства; здобувши перемогу, вони починають нудитись, мов якийсь англієць-мільйонер.
— Що ж ви сказали нового? Щойно ви висміяли всяку владу, а це так само банально, як заперечувати Бога! Ви вже ні в що не вірите. Тому наше сторіччя схоже на старого султана, що занапастив себе розпустою! Врешті ваш лорд Байрон, дійшовши до кінця в поетичній зневірі, почав оспівувати злочин.
— А знаєте що,— озвався зовсім п'яний Б'яншон.— Від якоїсь дрібки фосфору залежить, чи буде з людини геній чи негідник, мудрець чи ідіот, доброчесний чи злочинець.
— Як можна так ставитись до чесноти! — вигукнув Кюрсі.— Чесноти — теми всіх п'єс, розв'язки всіх драм, основи всіх судів.
— Мовчи, йолопе. Твоя чеснота — це Ахіллес без п'яти! — сказав Бісіу.
— Випиймо!
— Закладімося, що я вип'ю цілу пляшку шампанського одним духом?
— Оце — то дух! — вигукнув Бісіу.
— Напились, як биндюжники,— озвався юнак, що з поважною міною напував вином свій жилет.
— Так, сучасне врядування полягає в тому, щоб надавати владу громадській думці.
— Громадській думці? Так це ж найрозбещеніша з усіх повій! Як послухаєш вас, моралістів і політиків, то треба завжди віддавати перевагу вашим законам перед природою, а громадській думці перед сумлінням. Ет! Усе на світі правдиве і все фальшиве! Коли суспільство дало нам пух для подушок, то врівноважило цей дарунок подагрою, так само як правосуддя врівноважується судом, а кашемірові шалі породжують нежить.
— Потвора! — сказав Еміль, перебивши мізантропа.— Як ти можеш ганити цивілізацію серед таких розкішних вин, страв, сам набравшись до того, що ось-ось опинишся під столом? Ось угризни оту сарну з позолоченими ріжками та ратичками, але не кусай власної матері.
— Чи я винен, що католицтво вже запихає в один лантух мільйон богів, а Республіка завжди кінчається якимсь Наполеоном, межі королівської влади пролягають десь між убивством Генріха Четвертого і стратою Людовіка Шістнадцятого, а лібералізм стає Лафайєтом?46
— А хіба ви не обнімалися з ним у липні?
— Ні.
— То помовчіть, скептику.
— Скептики найсумлінніші люди.
— Вони взагалі не мають сумління.
— Та що ви! У них аж по двоє сумлінь.
— Здобути знак із самого неба — оце справді комерційна ідея. Стародавні релігії були тільки вдалим розвитком фізичної насолоди; а ми, теперішні, розвинули душу й надію, і в цьому полягає поступ.
— Ех! Друзі мої, чого можна сподіватися від сторіччя, пересиченого політикою? — сказав Натан.— Який був кінець "Історії короля богемського та його семи замків"47 — цієї найчарівнішої з повістей?
— Що? — гукнув "знайко" через увесь стіл.— Та ж це купа слів, висмоктаних із пальця, такі книжки хіба в божевільні читати!
— Дурень!
— Йолоп!
— Що? Що?
— Те, що чув!
— Зараз поб'ються.
— Ні.
— До завтра, добродію!
— Хоч і зараз,— відповів Натан.
— Ет, годі! Обидва ви молодці!
— Вже ж не такі, як ти! — гукнув заводій сварки.
— Та ж вони на ногах не встоять!
— Я, мабуть, і справді не встою! — погодився войовничий Натан, підводячись нерішуче.
Він тупо глянув на стіл, а потім, неначе знесилений спробою підвестися, впав на стілець, похилив голову й замовк.
— От була б утіха — побитись на дуелі через твір, якого я не читав і не бачив! — сказав "знайко" своєму сусідові.
— Емілю, побережи фрака, твій сусіда поблід,— озвався Бісіу.
— Кант? Іще один пухир, надутий повітрям на забавку дурням! Матеріалізм і спіритуалізм — дві гарні ракетки, якими шарлатани в мантіях відбивають той самий волан. Чи Бог є в усьому, як твердить Спіноза, чи все виходить із Бога, за святим Павлом... Йолопи! Відчинити чи зачинити двері — хіба це не той самий рух? Чи яйце з курки, чи курка з яйця? (Подайте-но качку!) Оце й уся наука.
— Бевзю! — гукнув йому вчений.— Твоє запитання розв'язане ділом!
— Яким?
— Адже не професорські кафедри придумані для філософії, а філософія придумана для кафедр! Начепи окуляри й прочитай бюджет.
— Злодюги!
— Йолопи!
— Шахраї!
— Бовдури!
— Де ще, як не в Парижі, ви знайдете такий швидкий і жвавий обмін думками? — вигукнув Бісіу чомусь раптом баритоном.
— Ну ж, Бісіу, розіграй нам який-небудь класичний фарс. Якийсь шарж, ну-бо!
— Показати щось із дев'ятнадцятого сторіччя?
— Слухайте!
— Тихо!
— Замовкніть!
— Та заткни пельку, опудало!
— Налийте йому вина, і хай мовчить, шмаркач!
— Ну, давай, Бісіу!
Художник застебнув чорного фрака аж до коміра, натяг на руки жовті рукавички, глянув зизом, зображуючи видавця "Огляду двох світів"48,— але гамір перекривав його голос, і ніхто не розібрав ані слова з його блазенської промови.