Довгі темні кучері наполовину прикривали величну шию, на яку раз по раз падало світло, окреслюючи тонкий, напрочуд гарний контур. Матову білість обличчя відтінювали яскраві живі тони рум'янцю. Очі з довгими віями кидали сміливе полум'я, іскри кохання. Червоні уста, вологі, ледь розтулені, кликали до цілунків. Стан у дівчини був повний, але гнучкий, ніби створений для любощів, перса й плечі пишно розвинені, ніби в красунь Карраччі52; а проте вона справляла враження моторної й легкої, сильне тіло наводило на думку про звинність пантери, мужня доладність форм обіцяла палючі втіхи любострастя. Хоч ця дівчина, певне, вміла сміятись і пустувати, її очі й усмішка лякали уяву. Вона була схожа на пророчицю, одержиму демоном, вона скоріше викликала подив, ніж подобалась. То один, то інший вираз на мить блискавкою осявав її живе обличчя. Пересичену людину вона б, може, зачарувала, але юнак би налякався її. То була велична статуя, що впала з фронтону еллінського храму,— прекрасна здалеку, але грубувата, коли дивитися зблизька. Проте своєю разючою красою вона, мабуть, збуджувала безсилих, своїм голосом чарувала глухих, поглядом оживляла старі кістки; ось чому Еміль знаходив у ній певну схожість чи то з трагедією Шекспіра, химерною арабескою, де радість завиває, де в коханні є щось дике, де чар витонченості й полум'я щастя змінюють криваву сваволю гніву, чи то зі страховищем, що вміє й кусати, й голубити, реготати, як демон, плакати, як ангел, у одних обіймах раптом злити всі жіночі спокуси, за винятком зітхань меланхолії та чарівливої дівочої скромності, а за мить заревти, розтерзати себе, зломити свою жагу, свого коханця і врешті занапастити саму себе, як збунтований народ. Одягнена в сукню з червоного оксамиту, вона недбало ступала по квітах, що впали з голів її подруг, і гордовитим рухом простягала двом приятелям срібну тацю. Горда своєю вродою, горда, можливо, своїми пороками, вона виставляла напоказ білу руку, що яскраво вимальовувалась на червоному оксамиті. Вона була немовби королевою насолод, немовби втіленням людської радості, тієї радості, що розтрачує скарби, нагромаджені трьома поколіннями, сміється над трупами, глумиться з предків, розчиняє перли й розтоплює трони, перетворює юнаків на дідів, а часом і дідів на юнаків,— тієї радості, яка дозволена тільки гігантам, що знемоглися від влади, втомилися від думки або звикли дивитись на війну як на розвагу.
— Як тебе звати? — спитав Рафаель.
— Акіліна.
— А! Ти з "Урятованої Венеції"53! — гукнув Еміль.
— Так,— відповіла вона.— Як папа римський, піднісшись над усіма чоловіками, бере собі нове ім'я, так і я, перевершивши всіх жінок, узяла собі нове ім'я.
— І, як ту жінку, чиє ім'я ти носиш, тебе кохає шляхетний і грізний змовник, ладний померти за тебе? — жваво спитав Еміль, збуджений цим серпанком поезії.
— Мене кохав такий чоловік,— відповіла вона.— Але гільйотина стала моєю суперницею. Тому я завжди оздоблюю своє вбрання чимось червоним, щоб не віддаватися радості надміру.
— О, тільки дозвольте їй розповісти історію чотирьох ларошельських сміливців54 — і вона ніколи не скінчить! Мовчи, Акіліно. В кожної жінки знайдеться коханець, за яким можна поплакати, тільки не всі мали щастя, як ти, втратити його на ешафоті. Ох, куди краще знати, що твій коханець лежить у могилі на Кламарському цвинтарі, ніж у постелі суперниці.
Ці слова вимовила ніжним, мелодійним голосом інша жінка, найчарівніше, найлюбіше створіння, яке лишень могла паличка феї виворожити з чарівного яйця. Вона підійшла нечутною ходою, і друзі побачили делікатне личко, тонкий стан, голубі очі з чарівливо скромним поглядом, свіжий і чистий лоб. Сором'язлива наяда, що вийшла зі струмка, не така несмілива, біла й наївна, як ця молоденька, на вигляд шістнадцятирічна дівчина, що їй, здавалось, невідоме кохання, невідоме зло, бо вона ще не спізнала життєвих бур, вона щойно прийшла з церкви, де, мабуть, молила янголів просити за неї Творця, щоб він дочасно взяв її на небо. Тільки в Парижі трапляються такі створіння з невинним поглядом, які приховують щонайглибшу розбещеність, витончену розпусту під чистим і ніжним, мов стокротка, чолом. Спочатку ошукані обіцянками небесної втіхи, що нібито таїлись у тихій принадності цієї молоденької дівчини, Еміль і Рафаель почали її розпитувати, взявши каву, що вона налила в чашки, принесені Акіліною. Скінчилося тим, що в очах обох поетів вона стала похмурою алегорією, яка відбила ще одне лице людського життя — протипоставила суворій і жагучій виразистості постаті своєї гордої подруги образ холодного, любострасно жорстокого пороку, досить легковажного, щоб учинити злочин, і досить сильного, щоб посміятися з нього,— щось ніби безсердого демона, який мститься багатим і ніжним душам за те, що вони зазнають почуттів, недоступних для нього, і який завжди готовий продати свої любовні фіглі, пролити сльози на похороні своєї жертви й потішитись, читаючи ввечері її заповіт. Поет міг би замилуватися прекрасною Акіліною, геть усі мали б утікати від зворушливої Ефразії: одна була душею нечестя, друга — нечестям без душі.
— Хотів би я знати, чи ти коли думаєш про майбутнє? — сказав Еміль цьому чарівному створінню.
— Про майбутнє? — перепитала вона, сміючись.— А що ви називаєте майбутнім? Нащо мені думати про те, чого ще немає? Я не заглядаю ні вперед, ні назад. Чи не досить мені думок про сьогодні. А втім, наше майбутнє нам відоме: лікарня.
— Як ти можеш передбачати лікарню й нічого не робити, щоб її уникнути? — вигукнув Рафаель.
— А що ж такого страшного в лікарні? — спитала Акіліна.— Адже ми не маємо ні дітей, ні чоловіків; старість подарує нам чорні панчохи на ноги і зморшки на лоб; усе, що є в нас жіночого, зів'яне, радість у погляді наших друзів згасне, і що нам буде потрібне тоді? З усіх наших принад залишиться тільки застарілий бруд, і він ходитиме на двох лапах, холодний, сухий, загнилий і шелестітиме, як опале листя. Найгарніші наші вбрання стануть ганчір'ям, від амбри, що пахтіла в нашому будуарі, повіє смертю, трупним духом; до того ж якщо в цьому бруді опиниться серце, то ви всі над ним поглумитеся: адже ви не дозволяєте нам навіть берегти спогади. Такими, якими станемо ми тоді, чи не однаково — бавитися своїми песиками в багатому домі чи розбирати ганчір'я в шпиталі? Чи ми ховатимемо сиві коси під червоно-синьою картатою хусткою, чи під мереживом, будемо замітати вулицю березовою мітлою, а чи сходи Тюїльрі своїм атласним шлейфом, сидітимемо перед роззолоченим каміном, чи грітимемося біля горщика з жаром, дивитимемося на спектакль на Гревській площі, чи слухатимемо в театрі оперу — ото велика різниця!
— Aquilina mia*, я згодна, з тобою, як іще ніколи, і мій погляд на це не веселіший,— підхопила Ефразія.— Так, кашемір і веленевий папір, золото, парфуми, шовк, розкіш, усе блискуче личить тільки молодості. Самий лише час угамує наші безумства, але щастя буде нашим виправданням. Ви смієтеся з мене,— вигукнула вона, в'їдливо посміхаючись до обох приятелів,— але хіба не правду я сказала? Краще померти від насолоди, ніж від хвороби. Я не відчуваю ні прагнення до вічності, ні великої поваги до людського роду — досить поглянути, що зробив з нього Бог! Дайте мені мільйони, я їх процвиндрю, ні сантима не залишу на той рік. Жити, щоб подобатись і владарювати,— ось що підказує мені кожен удар мого серця. Суспільство мене схвалює: хіба воно не постачає всього на догоду моїй марнотратності? Нащо Господь Бог щоранку дає мені прибуток із того, що я витрачаю ввечері? Нащо ви будуєте для нас шпиталі? Не на те ж Бог поставив нас між добром і злом, щоб ми вибирали те, що завдає болю або вкидає в тугу,— тож дурна була б я, не розважаючись.
* Моя Акіліно (іт.).
— А інші? — спитав Еміль.
— Інші? А це їхня справа! Як на мене, то краще сміятися з їхніх прикрощів, ніж плакати над своїми. Хай-но спробує чоловік хоч трохи покривдити мене!
— Ти, мабуть, удосталь натерпілась, коли так думаєш! — вигукнув Рафаель.
— Мене покинуто задля спадщини, ось що! — сказала Ефразія, ставши так, щоб випнути всі принади фігури.— А я ж день і ніч працювала, щоб прогодувати його! Більш мене ніхто не одурить — ні усмішкою, ні обіцянками, я хочу, щоб моє життя було суцільним святом.
— Але ж хіба щастя не в нас самих? — вигукнув Рафаель.
— А що ж, по-вашому,— підхопила Акіліна,— бачити, як тобою захоплюються, тобі лестять, підноситись над усіма жінками, навіть найдоброчеснішими, затьмарюючи їх своєю вродою, багатством,— це все марниця? До того ж за день ми зазнаємо більше, ніж чесна міщанка за десять років. У цьому вся річ.
— Хіба не огидна жінка, позбавлена чесноти? — звернувся Еміль до Рафаеля.
Ефразія кинула на них погляд єхидни й відповіла з нищівною іронією:
— Чеснота! Полишмо її бридким та горбатим! Що їм, сердешним, робити без неї?
— Помовч! — вигукнув Еміль.— Не балакай про те, чого не знаєш.
— Що? Це я не знаю? — відрубала Ефразія.— Все життя віддаватися ненависному чоловікові, ростити дітей, що покинуть тебе, дякувати їм, коли вони крають тобі серце,— ось ті чесноти, що ви накидаєте жінці; а на додачу, щоб винагородити її за самозречення, ви накладаєте на неї тягар страждань, намагаючись її спокусити; а коли вона встоїть, ви її скомпрометуєте. Веселе життя! Краще вже не втрачати своєї волі, любити тих, хто подобається, і вмерти молодою.
— А ти не боїшся, що колись доведеться за це розплачуватись?
— Ну що ж,— відповіла вона,— замість змішувати насолоди зі смутком, я поділю своє життя на дві частини: перша — молодість, безперечно, весела, а друга — старість, мабуть, смутна,— тоді вже натерплюся вдосталь...
— Вона не кохала,— своїм глибоким голосом озвалась Акіліна.— Їй не доводилося проходити сто миль, аби тільки в захваті дістати в нагороду один погляд, а потім відмову; ніколи її життя не висіло на волосинці, ніколи не була вона готова заколоти кілька душ, щоб урятувати свого володаря, свого пана, свого бога... Кохання для неї — красень полковник.
— А, знов Ла-Рошель! — відказала Ефразія.— Кохання — як вітер: ми не знаємо звідки він віє. Так, урешті, коли тебе кохала тварюка, то почнеш стерегтися й людей.
— Карний кодекс забороняє нам кохати тварин,— насмішкувато промовила велична Акіліна.
— А я гадала, ти поблажливіша до військових! — засміялась Ефразія.
— Невже ви щасливі з того, що можете зректися розуму? — вигукнув Рафаель.
— Щасливі? — перепитала Акіліна, усміхнувшись безпорадно, розгублено і розпачливо дивлячись на обох друзів.— Ох, ви не знаєте, що це таке, коли зі смертю в душі силуєш себе розважатись!..
Глянувши в ту хвилину на вітальню, ви б побачили щось схоже на Мільтонів Пандемоніум55.