Ви дали мені більше, аніж здоров'я, ви навчили мене цінувати його…
Жінки володіють неперевершеним хистом висловлювати свої почуття без красивих фраз; їхня красномовність передусім у тоні голосу, жестах, у позі, в погляді. Лорд Гренвіль затулив обличчя долонями, бо в очах у нього заблищали сльози. Це вперше Жюлі подякувала йому, відтоді як вони виїхали з Парижа. Протягом року він самовіддано піклувався про неї. Разом з д'Еглемоном він супроводжував її на води в Екс, потім на морське узбережжя біля Ларошелі. Невідступно стежачи за тим, як завдяки його розумним і простим приписам у кволому організмі Жюлі відбуваються благодійні зміни, він плекав її, як плекає пристрасний садівник рідкісну квітку. А маркіза, здавалося, приймала вміле лікування Артура з егоїзмом парижанки, що звикла до поклоніння, або з безтурботністю куртизанки, яка не знає ні вартості речей, ні ціни людям і оцінює їх залежно від того, яку має з них користь.
Варто сказати кілька слів про те, як діють на людину краєвиди. Якщо на березі вод нас неминуче охоплює смуток, то згідно з другим законом вразливої людської душі, в горах наші почуття очищаються; пристрасть там стає менш палкою, зате глибшою. Вид неозорої долини Луари, мальовничий і високий пагорб, де сиділи закохані, мабуть, сприяли блаженному спокою, і вони вперше тішилися щастям, що приходить, коли ти відчуваєш, яка безмежна пристрасть ховається під нібито малозначущими словами. В ту мить, коли Жюлі доказувала фразу, яка так глибоко схвилювала лорда Гренвіля, лагідний вітерець сколихнув верхівки дерев і приніс річкову прохолоду; вервечка хмар затулила сонце, і легкі тіні надали краєвидові особливого чару. Жюлі відвернула обличчя, щоб приховати від молодого лорда сльози, які їй пощастило стримати, хоча Артурове розчулення зразу передалося і їй. Вона не зважувалася підвести очі, щоб він не прочитав у них, яка вона щаслива. Жіночий інстинкт підказав їй, що в цю небезпечну хвилину вона повинна зачаїти кохання на самому дні серця. Але й мовчанка могла призвести до лиха. Помітивши, що лорд Гренвіль неспроможний мовити й слова, Жюлі сказала ласкавим голосом:
— Ви зворушені моїми словами, мілорде. Душа у вас добра, чуйна, і для вас, певне, велика радість відмовитися від помилкової думки про людину. Ви, звичайно, вважали мене за невдячну, бачачи протягом усієї нашої подорожі, яка, на щастя, скоро закінчиться, що я холодна і стримана або насмішкувата і байдужа. Я була б негідна ваших турбот, якби не вміла їх оцінити. Я нічого не забула, мілорде. І — на жаль! — ніколи не забуду уваги, з якою ви доглядали мене, як мати доглядає своє дитя, а особливо, шляхетної відвертості наших дружніх розмов і вашої делікатності; проти таких спокус ми, жінки, безпорадні. Але винагородити вас я не спроможна…
З цими словами Жюлі поквапно відійшла, і лорд Гренвіль не зробив найменшої спроби її затримати. Маркіза зупинилася на скелястому уступі неподалік і стояла нерухомо; їхні почуття були таємницею для них самих; обоє вони мовчки проливали сльози; щебетання пташок, таке веселе, таке ніжне й виразне на заході сонця, мабуть, тільки підсилювало нестямне хвилювання, що змусило їх на мить усамітнитись: природа ніби захотіла сама сказати їм про кохання, про яке вони не сміли заговорити.
— Отже, мілорде, — провадила Жюлі, ставши перед ним у позі, сповненій гідності, що дозволило їй узяти Артура за руку, — я прошу вас залишити в чистоті й непорочності життя, до якого ви мене повернули. Сьогодні ми розлучимося. Я знаю, — додала вона, побачивши, як зблід лорд Гренвіль, — що замість нагороди за вашу відданість я вимагаю від вас жертви, вищої навіть за ті, за які я повинна була б віддячити вам… Але так треба… Ви покинете Францію. Звеліти вам це — хіба не означає дарувати вам права, які будуть для вас священними? — сказала вона, притиснувши руку молодого лорда до свого тремтячого серця.
— Звичайно, — сказав Артур, підводячись.
І він показав на д'Еглемона, який у цю мить з'явився з донькою на руках по той бік улоговини, в якій петляла дорога, на балюстраді замку. Він видерся туди, бо маленька Елена хотіла там побігати й пострибати.
— Жюлі, я не говоритиму вам про своє кохання, наші душі розуміють одна одну й без слів. Хоч якими глибокими, хоч якими таємними були втіхи мого серця, ви поділяли їх. Я це відчуваю, я знаю, я бачу. І ось ви дали мені чудовий доказ незмінного і взаємного потягу наших сердець, але я втікаю… Бо не раз уже я будував хитромудрі плани, як би позбутися отого чоловіка, і навряд чи я втримаюся від спокуси, якщо залишуся біля вас.
— І мені спадало це саме на думку, — сказала Жюлі, і на її схвильованому обличчі з'явився вираз болісного подиву.
Але в тоні й у жестах Жюлі було стільки доброчесності, стільки впевненості в собі, стільки торжества перемоги, таємно здобутої над коханням, що лорд Гренвіль завмер у благоговійному захваті. Навіть тінь злочину не затьмарила цієї чистої душі. Релігійне почуття, що освітлювало прекрасне чоло Жюлі, завжди відганяло від неї мимовільні гріховні помисли, які породжує наша недосконала природа і які показують, скільки шляхетного і водночас скільки згубного таїться в нашій долі.
— Тоді я накликала б на себе вашу зневагу, — сказала Жюлі. — І врятувалася б, — додала вона, опустивши очі. — Адже смерть для мене порятунок, а втратити вашу повагу — це те саме, що вмерти!
І закохані ще хвилину постояли мовчки, героїчно намагаючись подолати розпач: добрими чи лихими були їхні думки, вони завжди збігались, й обоє розуміли одне одного, як у своїх таємничих радощах, так і в прихованому горі.
— Я не повинна нарікати на долю, я сама винна в своєму нещасті, — сказала Жюлі, звівши до неба затьмарений слізьми погляд.
— Мілорде, — закричав генерал із свого місця, махаючи рукою. — А ми тут із вами вперше зустрілися! Отам біля тополь — та ви, мабуть, не пам'ятаєте!
Англієць відповів йому кивком голови.
— Мені судилося вмерти молодою й нещасливою, — вела далі Жюлі. — Атож, не думайте, що я житиму. Горе буде для мене смертельним — і не менше, ніж тяжка недуга, від якої ви вилікували мене. Я не вважаю себе винною. Ні, моє почуття до вас неподоланне, вічне і не залежить від моєї волі, але я хочу лишитися доброчесною. Тоді я водночас буду вірна подружньому та материнському обов'язку і велінням серця. Знайте ж, — сказала вона зміненим голосом, — я ніколи більше не належатиму йому, ніколи! — І з неприхованою огидою Жюлі показала рукою на свого чоловіка. — Закони світу, — провадила вона, — вимагають, щоб я дбала про його щастя, і я скоряюся їм; я буду його служницею, моя відданість йому не похитнеться, але віднині я — вдова. Та я не хочу бути продажною не тільки у своїх очах, а й у очах світу; якщо я не належатиму д'Еглемонові, то не належатиму й нікому іншому. Ви домоглися від мене признання, але більшого ви не доб'єтесь. Ось вирок, який я сама собі винесла, — сказала вона, гордо глянувши на Артура. — Він не підлягає оскарженню, мілорде. Знайте, що коли ви піддастеся злочинній спокусі, вдова пана д'Еглемона піде в монастир — в Італії або в Іспанії. Лиха доля захотіла, щоб ми заговорили про наше кохання. Ці признання були, мабуть, неминучими; наші серця нестямно калатають сьогодні — але хай це буде востаннє. Завтра ви нібито отримаєте листа, який вас покличе до Англії, і ми розлучимося навіки.
Змучена душевною напругою, Жюлі раптом відчула, що в неї підгинаються ноги і смертельний холод опанував її; подумавши про те, як би не впасти в обійми Артура — а так подумала б кожна жінка, — вона сіла на камінь.
— Жюлі! — вигукнув лорд Гренвіль.
Цей розпачливий крик пролунав, як удар грому. Цей зойк душі виразив усе, чого закоханий, який досі мовчав, не міг виразити словами.
— Що сталося? Що з нею таке? — спитав генерал.
Почувши крик, він прискорив ходу й несподівано постав перед закоханими.
— Пусте, — відповіла Жюлі з тією дивовижною холоднокровністю, яку завдяки своєму природженому лукавству жінки часто виявляють у скрутні хвилини життя. — Під цим горіхом так вогко і холодно, що я мало не знепритомніла, а мій лікар, природно, злякався. Адже я для нього наче недовершене творіння мистецтва, і він, мабуть, здригнувся на думку, що воно може розбитися…
Вона всміхнулася чоловікові і сміливо взяла лорда Гренвіля під руку; перш ніж покинути вершину пагорба, вона окинула поглядом краєвид і рушила в долину, ведучи за собою супутника своїх мандрів.
— Це найгарніший краєвид з усіх, які ми досі бачили, — сказала Жюлі. — Я ніколи його не забуду. Гляньте, Вікторе, яка далечінь, який простір і яке розмаїття! Тут я починаю розуміти, що таке кохання.
Щоб одурити чоловіка, вона засміялася майже конвульсивним сміхом, весело стрибнула на дорогу і побігла вниз.
— Невже так скоро? — сказала вона, коли д'Еглемон уже не міг їх чути. — Невже, мій друже, через мить ми не зможемо бути й ніколи вже не будемо самими собою? Невже життя закінчено?
— Ходімо повільніше, — відповів лорд Гренвіль, — до екіпажів ще далеко. Ми йтимемо поруч, і серця наші проживуть на якусь хвилину довше — адже ми зможемо розмовляти й поглядами.
Освітлені останніми променями призахідного сонця, пройшлися вони по насипу, понад річкою, — майже мовчки, зроняючи якісь незв'язні слова; лагідні, мов плюскіт Луари, вони, проте, зворушували душу. Перш ніж сховатися за обрієм, сонце — сумний образ їхнього фатального кохання — осяяло їх червоним відблиском. Стривожений тим, що не побачив своєї карети там, де її залишив, генерал то йшов позаду, то випереджав закоханих, не втручаючись у їхню розмову. Шляхетність і делікатність, які лорд Гренвіль проявив під час подорожі, розвіяли підозри маркіза і від якогось часу він надав дружині цілковиту свободу, покладаючись на вдавану некорисливість лорда-лікаря. Артур і Жюлі усе йшли, і їхні змучені серця билися в сумній і болісній злагоді. Ще недавно, підіймаючись крутосхилами Монконтура, вони плекали невиразну надію, відчували якусь тривожну радість, хоч і не зважувалися усвідомити її. Але, спускаючись по насипу, вони зруйнували хистку будівлю, яку спорудили в своїй уяві й на яку боялися навіть дихнути, немов діти, котрі знають, що їхній іграшковий картковий будиночок ось-ось розвалиться.