Якщо я хочу купити душу, то шукати її слід тільки там".
І Кастаньє весело поспішив на біржу, певний, що придбає собі там людську душу, як купують державні цінні папери. Людина обачна побоялася б, щоб її не підняли на глум, але Кастаньє з досвіду знав, що той, хто потрапив у безвихідь, усе сприймає серйозно. Як засуджений до смертної кари уважно вислухає божевільного, коли той почне запевняти його, що, проказавши безглузді слова, можна вилетіти крізь замкову шпарку,— так і людина, яку спіткало горе, стає легковірною і зрікається того чи того задуму лише в разі цілковитої його невдачі, подібно до плавця, що відпускає гілочку лише тоді, коли вона відламається від прибережного куща. Близько четвертої години Кастаньє з'явився серед людей, які по закінченні котирування державних паперів збираються купками, щоб обмінятися приватними акціями та укласти оборудки чисто комерційного характеру. Біржовики знали його, і він, прикинувшись, ніби когось розшукує, міг підслухати, чи не розмовляють де про людей, які потрапили в скруту.
— Та ти що, хлопче! Про акції "Клапарона й компанії" я навіть чути не хочу! Сьогодні вранці банк не взяв від них жодного векселя,— з властивою таким людям безцеремонністю сказав комусь гладкий банкір.— Якщо ти їх маєш, тобі вони й залишаться.
А тим часом згаданий Клапарон провадив у дворі переговори з типом, про якого було відомо, що він дисконтує векселі, луплячи лихварські відсотки. Кастаньє негайно попрямував до цього Клапарона, біржовика, відомого тим, що він прокручував ризиковані оборудки, які могли збагатити його, а могли й розорити.
Коли Кастаньє наблизився до Клапарона, лихвар від нього уже відійшов, а в спекулянта вихопився жест розпачу.
— Отже, Клапароне, вам сьогодні треба внести до банку сто тисяч франків, а вже четверта година. Тобто у вас немає часу навіть на те, щоб облагодити фальшиве банкрутство,— сказав йому Кастаньє.
— Добродію!
— Говоріть тихше,— провадив касир.— А що як я запропоную вам угоду, завдяки якій ви роздобудете стільки грошей, скільки захочете...
— Вона не допоможе мені сплатити мої борги — я не знаю такої угоди, яку можна зладити відразу.
— А я знаю угоду, що дасть вам змогу заплатити борг негайно,— відповів Кастаньє,— але це зобов'яже вас...
— До чого?
— Продати ваше місце в раю. Чим ця оборудка гірша за інші? Усі ми акціонери великого підприємства вічності.
— А ви знаєте, що я можу вам дати ляпаса? — роздратовано відповів Клапарон.— Чи ж дозволено так по-дурному жартувати з людиною, коли вона опинилася в біді?
— Я говорю серйозно,— відповів Кастаньє, дістаючи з кишені жмут банкових білетів.
— Але врахуйте, що я не продам своєї душі нечистому за дрібничку. Мені треба п'ятсот тисяч франків, щоб...
— Хіба я сказав, що буду з вами торгуватися? — урвав його Кастаньє.— Ви здобудете стільки золота, що воно не вміститься в підвали банку.
І він витяг ще грубшу паку білетів, яка переконливо подіяла на спекулянта.
— Згода! — сказав Клапарон.— Але що я маю зробити?
— Ходімо кудись, де нікого нема,— мовив Кастаньє, показавши в закутень двору.
Клапарон і його спокусник обмінялися кількома словами, повернувшись обличчями до стіни. Ніхто з людей, які звернули на них увагу, не здогадався, про що вони там нишком змовляються, хоча всіх здивували чудні жести співрозмовників. Коли Кастаньє повернувся до зали, здивований гомін прокотився в натовпі біржовиків. На біржі, як і на балу, найменша подія привертає до себе загальну увагу; отож усі дружно обернулися до двох чоловіків, навколо яких виникло збудження, і з жахом побачили, як страшно обидва змінилися. На біржі всі прогулюються й гомонять, кожного тут знають, за кожним спостерігають; біржа — це ніби великий стіл, за яким грають у бульйот, де з виразу обличчя гравця досвідчені картярі завжди вгадають, і яка в нього гра, і в якому стані його каса. Тому всі біржовики звернули увагу, як змінилися Клапарон і Кастаньє. Останній, подібно до Мельмота, ще кілька хвилин тому був міцний і жилавий, очі в нього блищали, щоки палахкотіли рум'янцем. Кожен дивувався, звідки в добряка Кастаньє взялося це велично грізне обличчя; але тепер, віддавши свою могутність, Кастаньє вмить зів'яв, укрився зморшками, постарів, ослаб. Коли він відводив Клапарона в куток двору, він скидався на хворого, якого трясе лихоманка, або на курця опію, що своїм зіллям довів себе до екстазу; а повернувся він геть змарнілий, схожий на хворого, в якого напад лихоманки щойно минув, і він от-от сконає, або на любителя наркотиків, яким він буває тоді, коли дурман розвіюється, і він переживає період жахливого занепаду сил. Відлетіло пекельне натхнення, що давало йому снагу переносити розгульне життя; позбавлене цієї підтримки, тіло відразу стало безпорадним, виснаженим, без опори проти докорів сумління і мук щирого каяття. І навпаки, Клапарон, чиї тривоги ні для кого не були таємницею, з'явився, ніби оновлений: очі в нього палахкотіли, а на обличчі відбивалася Люциферова гордість. Вираз банкрутства перейшов з одного обличчя на друге.
— Здихайте собі з миром, друже,— сказав Клапарон, звертаючись до Кастаньє.
— Благаю, пошліть кого-небудь по візника і по священика, вікарія з церкви Святого Сульпіція,— відповів колишній драгун, сідаючи на тумбу.
Слово "священика" долетіло до багатьох, і серед біржовиків знявся насмішкуватий гомін — адже вірять вони лише в те, що клаптик паперу, який називають записом, вартий маєтку. Головна книга державної скарбниці — ось їхня Біблія.
— Чи встигну я покаятися? — сказав сам собі Кастаньє жалібним голосом, який вразив Клапарона.
Під'їхав фіакр і відвіз умирущого. Спекулянт поквапився до банку заплатити по своїх векселях. Враження від несподіваної зміни у виразі облич цих двох людей стерлося в натовпі, як розходиться в морі слід корабля. Увагу біржовиків привабила якась важливіша новина. Коли вступають у гру всі грошові інтереси, то навіть якби тут з'явився сам Мойсей із своїми осяйними рогами, навряд чи він би вдостоївся бодай каламбуру — люди, заклопотані підрахунками, просто його не помітили б. Коли Клапарон оплатив векселі, його опанував страх. Він упевнився у своїй могутності, тут-таки повернувся на біржу і запропонував її людям, які теж потрапили в безвихідь. Передача "прав на запис у головній книзі пекельної скарбниці та пов'язані з користуванням оним записом вигоди", за виразом нотаря, що став наступником Клапарона, коштувала останньому сімсот тисяч франків. Нотар відступив свої права за диявольським договором, сплативши півмільйона франків одному підрядчику, а той позбувся їх за сто тисяч екю, після чого торговець залізними виробами — новий власник диявольської снаги — віддав її з доплатою двохсот тисяч одному теслі. Нарешті десь о п'ятій годині уже не знайшлося людей, згодних повірити в можливість цієї дивовижної угоди, і передача прав тимчасово припинилася за браком охочих узяти їх.
Відомо, що о пів на шосту власником цієї дивовижі був один маляр, який стояв, прихилившись до дверей тимчасового будинку біржі, що в ті часи була на вулиці Фейдо.
Як відомо кожному гультяєві, вулицю Фейдо дуже вподобали молодики, котрі, не маючи постійної коханки, ладні любитися з усіма особами жіночої статі. На тій таки вулиці, на другому поверсі добропристойного міщанського дому жило чарівне створіння, з тих, кого небо нагородило рідкісними жіночими принадами, але, не маючи змоги стати ні герцогинями, ні королевами, бо гарненьких жінок на світі куди більше, аніж титулів і тронів, вони задовольняються біржовим маклером або банкіром, обдаровуючи їх щастям за домовлену ціну. За цією славною і гарненькою дівчиною на ім'я Ефразі упадав писар нотаріальної контори, марнославний понад усяку міру. Цей хлопець, що служив молодшим клерком у метра Кротта, закохався в неї, як може закохатися юнак двадцяти двох років. Бідолаха писар зарізав би папу римського й усю священну колегію кардиналів, аби роздобути жалюгідну сотню луїдорів, за які він купив би для Ефразі шаль, що припала їй до вподоби,— в обмін на цю шаль покоївка пообіцяла писареві прихильність своєї пані. Закоханий ходив під вікнами Ефразі, як у зоологічному саду ходять у клітці білі ведмеді. Він засунув праву руку під жилет, притуливши її до лівої частини грудей, і, мабуть, хотів розтерзати собі серце, але поки що тільки крутив свої еластичні шлейки.
— Звідки взяти десять тисяч франків? — розмовляв він сам із собою.— Привласнити суму, яку мені внесуть за реєстрацію акту про спродаж? Боже праведний! Та невже цією позичкою я розорю покупця, в якого капіталу не менше як сім мільйонів! Так і вчиню! А завтра вранці кинуся йому в ноги і скажу: "Ласкавий пане, я взяв у вас десять тисяч франків, мені двадцять два роки, і я кохаю Ефразі — ось вам уся правда! Мій батько багатий, він поверне вам гроші, не занапащайте мене! Хіба вам не було двадцять два роки, хіба ви не божеволіли з кохання?" Та чи в цих паскудних багатіїв є душа? Мій мільйонер не тільки не розчулиться, а й напише на мене скаргу королівському прокуророві. Прокляття! От якби можна було продати душу дияволу! Та не існує ані Бога, ані диявола, все це нісенітниця, казки та бабські теревені. Що ж мені робити?
— Якщо ви згодні продати душу дияволу, ви одержите десять тисяч,— сказав маляр, який підслухав гарячкову маячню писаря.
— Тепер Ефразі буде моєю! — вигукнув клерк, укладаючи угоду, яку запропонував йому диявол у подобі маляра.
Негайно купивши шаль, збуджений до краю, писар з'явився до Ефразі, а що диявольська снага була в його тілі, то він не виходив від неї протягом дванадцяти днів, розтративши весь свій рай і думаючи лише про кохання та його оргії, в яких потонув спогад про пекло з його привілеями.
В тих утіхах і зійшла нанівець величезна могутність, відкрита ірландцем, сином достославного Матюрена.
Кілька орієнталістів, містиків та археологів розслідували цю історію, але їм так і не пощастило з'ясувати, в який спосіб демон переселявся з однієї людини в іншу. А причина їхньої невдачі ось у чому.
На тринадцятий день після своїх шалених розваг сердешний клерк лежав на вбогому ложі в мансарді будинку на вулиці Сент-Оноре, що належав його патронові. Молодик захворів, і його опанував сором — цей тупий божок, який не сміє дивитися на самого себе; тому він вирішив лікуватися сам і помилився в дозі цілющого зілля, яке приписав йому один геній, вельми популярний на околицях Парижа.