Таємницю духовних зон, через які проходить людина, буде розгадано в процесі аналізу тваринного світу в цілому. Досі тваринний світ розглядали лише у його відмінностях, але не в явищах схожості; у його органічних зовнішніх виявах, а не в справжніх властивостях. Тваринні властивості поступово вдосконалюються згідно із законом, який ще треба дослідити. Ці властивості відповідають силам, які їх виражають, і ці сили матеріальні за своєю суттю й можуть ділитися. Матеріальні властивості! Вдумайтесь у ці два слова. Адже це питання так само нерозв'язне, як і питання про те, що привело матерію в рух — досі не досліджена безодня, труднощі якої Ньютонова система більше змістила, ніж розв'язала. А постійне сполучення світла з усім живим на землі? Тут є над чим поміркувати. Одна й та сама тварина буде не такою в жарких краях, як у холодних, у Індії буде іншою, ніж на півночі. Залежно від того, як падає на землю сонячне проміння, прямовисно чи похило, розвиваються різні форми живої природи, єдині за своєю суттю, але не схожі за результатами ні внутрішньо, ні зовнішньо. Те, що вражає наш зір у світі зоологічному, коли ми порівнюємо бенгальських метеликів з європейськими, ще яскравіше проступає у світі духовному. Потрібен точно визначений кут обличчя, точно визначена кількість мозкових звивин, щоб одержати Колумба, Рафаеля, Наполеона, Лапласа, Бетховена; долина, куди не проникає сонце, породжує кретинів — зробіть із цього висновки. Звідки такі відмінності в людях, залежні від більш або менш вдалого розподілу світла? А хіба легко пояснити, чому безліч людей, і освічених, і неосвічених, страждають, живучи більш або менш діяльно, годуючись більш або менш пристойно? Думаючи про це, мимоволі засумніваєшся в справедливості Бога. Чому, коли ми щасливі по-справжньому, в нас виникає бажання покинути землю, чому в кожного створіння з'являється і з'являтиметься мрія піднестись у височінь? Рух — це неозора душа, злиття якої з матерією не легше пояснити, ніж утворення думки в людині. У наші дні наука єдина, неможливо вивчати політику, не торкнувшись духовності, а духовність пов'язана з усіма проблемами. Мені здається, що ми напередодні великої битви людства; військо вже зібралося, я тільки не бачу полководця...
25 листопада
Повірте, дядечку, важко без жалю зректися життя, яке нам властиве. Я повертаюся в Блуа, але моє серце болісно стискається. Я помру і заберу із собою в могилу істини, дуже потрібні людству. Жоден особистий інтерес не оскверняє мого жалю. Чого варта слава для людини, яка знає, що може піднестись у вищу сферу? Я не почуваю ніякої любові до двох складів "лам" і "бер": вимовлять їх над моєю могилою шанобливо чи неуважно, це нічого не змінить у моїй потойбічній долі. Я почуваю себе сильним, енергійним, і я міг би стати могутнім; я почуваю в собі життя таке осяйне, що воно могло б оживити світ, але я наче поміщений у якийсь мінерал — так само, либонь, просвічують крізь мінерал чудесні барви, які переливаються на шиях у птахів з Індійського півострова. Щоб переробити цей світ, треба було б обняти його, обхопити. Але ті, кому щастило отак схопити його й переплавити, хіба не були спочатку коліщатками в машині? Я ж коліщатком бути не міг — мене відразу розчавило б. Магометові — меч, Ісусові — хрест, а мені — смерть у невідомості. Завтра я приїду в Блуа, і через кілька днів ляжу в домовину. А знаєте, чому?
Бо я повернувся до Сведенборга, після того як довго й терпляче вивчав різні релігії; я прочитав усі твори, які сумлінна Німеччина, Англія та Франція опублікували за шістдесят років, і довів самому собі глибоку істинність своїх поглядів на Біблію, які сформувалися ще в ранній юності. Немає сумніву, що Сведенборг підводить підсумок усім релігіям, чи точніше, єдиній релігії людства. Якщо культи й існують у нескінченно розмаїтих формах, то їхній зміст і їхня метафізична структура ніколи не зазнавали змін. Одне слово, людина завжди мала лише одну релігію. Шіваїзм, вішнуїзм і брахманізм45, три перші людські культи, що виникли в Тібеті, в долині Інду та на широких рівнинах Гангської низовини ще за кілька тисяч років до появи Христа закінчили свої війни прийняттям індійського Трімурті. Трімурті — це наша Трійця. З цього вчення утворилися: у Персії — магізм46; у Єгипті — африканські релігії та маздеїзм47; потім кабірізм48 і греко-римський політеїзм. Поки промені культу Трімурті, рознесені по світу мудрецями, яких люди перетворили в напівбогів (Мітру49, Вакха, Геракла та інших), насаджували азіатські міфи в кожній країні, куди вони досягали, в Індії з'являється Будда, славетний реформатор трьох первісних релігій, і засновує свою церкву, до якої й сьогодні належить на двісті мільйонів більше людей, ніж до християнської, проголошує вчення, що згодом живило могутню волю Христа і Конфуція50. Потім підносить свій стяг християнство. Згодом Магомет зливає докупи християнство і маздеїзм, Біблію та Євангеліє в одну книгу Коран, де він пристосовує ці вчення до духовного світу арабів. І нарешті, Сведенборг бере з магізму, брахманізму, буддизму та з християнського містицизму все те, що є спільного, реального та божественного в чотирьох великих релігіях і надає їм, так би мовити, математичного доведення. Для того, хто поринає в ріки цих релігій, не всі засновники яких нам відомі, цілком очевидно, що Зороастр51, Мойсей, Будда, Конфуцій, Ісус Христос, Сведенборг керувалися одними засадами й ставили перед собою одну мету. А останнього з них, Сведенборга, мабуть, назвуть Буддою Півночі. Хай які темні та неясні його книги, в них можна виявити елементи грандіозного суспільного вчення. Його теократія52 чудова, і це єдина релігія, яку може прийняти високий дух. Тільки Сведенборг дає можливість торкнутися божества, пробуджує потяг до віри, він звільняє велич Бога від пелюшок, у які загорнули її інші культи. Він залишив Бога там, де Він перебуває, змусивши притягуватись до нього усі створені Ним речі та істоти через послідовні перетворення, які малюють нам майбутнє ближчим і природнішим, ніж католицька вічність. Він змив з Бога докір, який роблять Йому добрі душі, докір у тому, що Він призначає вічну кару за помилки однієї хвилини, адже в такому порядку немає ні справедливості, ні доброти. Кожна людина має право знати, чи судилося їй жити іншим життям і чи має цей світ якийсь сенс. От я й хочу провести такий дослід. Моя спроба може врятувати світ не менш успішно, аніж хрест Єрусалима і меч Мекки. Обидва ті пророки були синами пустелі. З тридцяти трьох років Ісусового життя нам відомі лише дев'ять; роки його невідомості підготували його славу. І мені — мені теж потрібна пустеля!"
Незважаючи на труднощі такого задуму, я вважав за свій обов'язок спробувати описати Ламберову юність, це приховане від усіх життя, якому я завдячую єдині щасливі години і єдині приємні спогади із свого дитинства. За винятком двох років дружби з Луї, усе моє життя було сповнене тривог і прикрощів. Якщо згодом мене й навідувало щастя, воно завжди було неповним. Я, звичайно, був дуже багатослівним, але той, хто не проникне в глибину серця й розуму Ламбера — ці два слова вельми приблизно виражають нескінченне розмаїття його внутрішнього життя,— навряд чи зрозуміє останню фазу його інтелектуального розвитку, однаково невідому як світу, так і мені, хоча протягом кількох годин я й спостерігав її оккультну розв'язку. Всі ті, у кого ця книжка ще не випала з рук, я сподіваюся, зрозуміють події, про які мені залишається розповісти, події, що якоюсь мірою становлять ніби друге існування цієї людини; чому б не сказати — цього творчого духу, у якого все було незвичайним, навіть його кінець?
Коли Луї повернувся до Блуа, дядько всіляко намагався його розважити. Але бідолашний священик жив у цьому побожному містечку як прокажений. Ніхто не хотів бачити в себе позбавленого сану священнослужителя, який колись присягав Революції. Отож його товариство складали лише кілька осіб, вірних, як тоді казали, переконанням ліберальним, патріотичним або конституційним — до цих людей він іноді ходив зіграти партію у віст або в бостон. У першому такому домі, куди привів його дядько, Луї зустрів молоду особу, яку обставини змушували залишатися в цьому товаристві, осуджуваному людьми великого світу, хоча статок у неї був чималий, і можна було припустити, що згодом вона знайде собі чоловіка серед найвищої аристократії краю.
Поліна де Вільнуа була єдиною спадкоємицею багатств, зібраних її дідом, євреєм на прізвище Соломон, який, усупереч звичаям свого народу, одружився в старості з католичкою. Він мав сина, вихованого у вірі своєї матері. По смерті батька молодий Соломон купив посаду, яка давала дворянство, і перетворив землі Вільнуа на баронство, здобувши право на цей титул. Помер він неодруженим, але залишив незаконну дочку, якій і заповів більшу частину свого статку й зокрема маєток Вільнуа. Опікуном сирітки він призначив у заповіті одного із своїх дядьків, пана Жозефа Соломона. Цей старий єврей так прихилився до своєї підопічної, що був готовий на будь-які жертви, аби почесно видати її заміж. Та через упередження, які збереглися в провінції проти євреїв, панну де Вільнуа, попри її багатство та багатство опікуна, не приймали в те обране аристократичне товариство, яке слушно чи неслушно називають шляхетним. Правда, пан Жозеф Соломон запевняв, що за браком провінційного дворянчика, його підопічна поїде в Париж і там знайде собі чоловіка серед перів — лібералів або монархістів; що ж до її щастя, то добрий опікун вважав за можливе забезпечити його особливими умовами шлюбного контракту. Панні де Вільнуа виповнилося тоді двадцять років. Дивовижна краса і витончений розум давали їй більше підстав сподіватися на щастя, ніж на багатство. В її рисах можна було побачити високий зразок найчистішої єврейської краси: бездоганний овал обличчя виражав дівочу невинність і щось невимовно ідеальне, дихаючи всіма втіхами Сходу, голубінню його неба, щедрістю землі та казковим багатством життя. Чудові мигдалевидні очі були затінені густими загнутими віями. Біблійна невинність осявала чоло. Шкіра була матово-біла, як одіння левітів53. Вона здебільшого мовчала, але її жести, її рухи свідчили про стриману чарівність, а в словах пробивалася м'яка і ласкава жіночність.