Для цього я навіть стану — якщо буде треба — коханцем Розалі.
"Розалі..." — озвався я до дівчини якось увечері.
"Вам чогось треба, пане?"
"Ви не заміжня?"
Вона ледь помітно здригнулася.
"О, я легко знайду собі чоловіка, коли мені закортить запхати голову в ярмо",— відповіла вона, засміявшись.
Розалі швидко погамувала хвилювання, бо вміння опановувати себе притаманне всім жінкам, від вельможних дам і до служниць у корчмі включно.
"Ви така свіжа, така приваблива, женихи до вас, либонь, липнуть, як мухи до меду. Скажіть, чому ж по смерті пані де Мерре ви пішли працювати в готель служницею? Хіба вона не заповіла вам хоч би невеличкої ренти?"
"Звичайно, заповіла, пане. А чом би мені й не служити тут? Кращого місця не знайдеш у всьому Вандомі".
Таку відповідь судді та адвокати називають "висловлюванням не по суті". В цій романтичній історії Розалі здавалася мені центром шахівниці. До неї тяглися всі нитки істини й обплутували її тугим вузлом. Я почав виявляти до цієї дівчини особливу увагу. Але йшлося аж ніяк не про звичайну любовну пригоду. Я передусім бачив у Розалі розв'язку роману, хоча знайшов у ній, як і в усіх жінках, навколо яких обертаються наші думки, чимало переваг: вона була охайна, чепуриста і, звичайно, вродлива — про це годі й казати. Незабаром я вже бачив у ній усі принади, якими пристрасть наділяє жінку в наших очах, хай би яке скромне становище вона посідала. Через два тижні після візиту нотаря, одного вечора, а власне, ранку, бо вже давно минуло за північ, я попросив Розалі:
"Розкажи мені все, що тобі відомо про пані де Мерре".
"Ох, не просіть у мене такого, пане Орас!" — прошепотіла вона з жахом.
Її вродливе личко спохмурніло, рум'янець побляк, очі втратили свій наївний, м'який блиск.
"Ну, гаразд,— сказала Розалі, помовчавши.— Якщо вам так хочеться, я розповім. Але збережіть усе в таємниці".
"Заспокойся, дитино, я збережу твою таємницю. Даю тобі чесне слово злодія, а це те слово, на яке можна покластися більше, ніж на чиєсь інше".
"Якщо вам однаково, то я волію покластися на вашу власну чесність",— відповіла Розалі.
Тут вона поправила свою нашийну косинку і влаштувалася зручніше. Адже коли ти готуєшся почати довгу розповідь, треба, щоб усе вселяло довіру й відчуття спокою. Найцікавіші історії люди розповідають у затишній атмосфері, як, приміром, та, що панує за нашим столом. Ніхто не розповів нічого путнього навстоячки або натщесерце. Якби я схотів записати все багатослів'я Розалі, то навряд чи для цього вистачило б і цілої книжки. Та оскільки її плутана розповідь доповнює балаканину нотаря і теревені пані Лепа, як середній член арифметичної пропорції доповнює два її крайні члени, мені доведеться коротко переказати її. Отож розповім лише найістотніше.
Кімната, яку пані де Мерре займала в маєтку Висока Вежа, була на першому поверсі; вбудована у стіну комірчина футів у чотири завглибшки правила їй за гардеробну. Місяців за три до пригоди, про яку я збираюся вам розповісти, пані де Мерре занедужала, і чоловік, щоб не турбувати її, перебрався до іншої кімнати, на другому поверсі. Внаслідок однієї з тих випадковостей, що їх передбачити неможливо, він якось увечері повернувся з клубу, куди ходив почитати газети та погомоніти про політику, на дві години пізніше, ніж звичайно. Дружина думала, що він уже давно повернувся і спить у своїй кімнаті. Але вторгнення ворожих військ до Франції стало предметом аж надто жвавого обговорення, партія в більярд проходила азартно, і граф програв сорок франків — суму величезну для Вандома, де всі складають гроші і де звичаї відзначаються гідною похвали скромністю, яка, можливо, і є джерелом істинного щастя; шкода тільки, що жоден парижанин не усвідомлює собі цього. З деякого часу пан де Мерре задовольнявся тим, що запитував Розалі, чи лягла дружина спати і, незмінно дістаючи ствердну відповідь, зразу підіймався до себе; звичка й довіра зробили його поблажливим. Але того вечора йому вкинулась у голову фантазія зайти до дружини, щоб розповісти їй про свою невдачу і, можливо, знайти в неї розраду. Бо ще за обідом він помітив, що пані де Мерре вдягнена дуже кокетливо. Повертаючись із клубу, граф думав, що дружина, мабуть, цілком одужала і після хвороби навіть погарнішала. Як і всі чоловіки, він це помітив занадто пізно. Вдома пан де Мерре не став кликати Розалі, яка була на кухні і стежила за тим, як кухарка й кучер розігрують складну партію в бриск, а зразу рушив до дружининої спальні, освітивши собі дорогу великим ліхтарем, який поставив на першу приступку сходів. Його кроки — а впізнати їх було легко — лунко відбивалися під склепінням коридору. В ту мить, коли граф повертав ключ у дверях кімнати пані де Мерре, йому почулося, ніби дверці комірчини, про яку я розповідав вище, скрипнули, зачиняючись. Та коли він увійшов, пані де Мерре була сама — вона стояла біля каміна. Граф подумав, що в комірчину зайшла Розалі. Одначе підозра, яка дзвіночком теленькнула в нього над вухом, похитнула його наївну довіру. Він подивився на дружину і прочитав у її очах тривогу і якийсь сторожкий переляк.
"Ви сьогодні пізно повернулися",— сказала вона.
Її голос, завжди такий чистий і мелодійний, здався йому злегка зміненим. Пан де Мерре нічого не відповів, бо в цю хвилину увійшла Розалі. Її поява вразила його, мов удар блискавки. Схрестивши на грудях руки, він став машинально ходити по кімнаті, од вікна до вікна.
"Вас що-небудь засмутило чи вам нездужається?" — боязко спитала у чоловіка дружина, тим часом як Розалі допомагала їй роздягатись.
Граф помовчав.
"Ідіть, Розалі,— сказала пані де Мерре своїй покоївці,— я сама накручу папільйотки".
З одного погляду на обличчя чоловіка вона відчула, що сталося лихо, і хотіла зостатися з ним наодинці. Коли Розалі пішла чи вдала, що пішла, бо вона принишкла на кілька хвилин за дверима у коридорі, пан де Мерре сів біля дружини і холодно сказав:
"Пані, у вашій гардеробній хтось є!"
Вона спокійно подивилася на чоловіка і просто відповіла:
"Нікого там нема".
Це "нікого там нема" гострим болем відбилося у серці пана де Мерре. Повірити дружині він не міг, а ніколи ще не здавалася вона йому такою чистою і непорочною, як у цю хвилину. Граф підвівся й рушив до гардеробної, збираючись відчинити двері. Пані де Мерре схопила чоловіка за руку, втримала його і, сумно подивившись на нього, сказала незвично схвильованим голосом:
"Подумайте про те, що коли ви відчините двері й нікого там не знайдете, усе між нами буде скінчено".
Невимовна гідність, якою дихала вся поведінка дружини, нагадала графові, що він завжди ставився до неї з глибокою повагою. І тоді гордий вельможа прийняв одне з тих рішень, яким бракує тільки належного розголосу, щоб здобути безсмертну славу.
"Гаразд, Жозефіно, я не відчинятиму дверей. Бо знайду я там когось чи не знайду — в обох випадках нам довелося б навіки розлучитись. А зараз вислухай мене: я знаю, що душа твоя чиста, що ти живеш життям праведниці й, звичайно, не вчиниш смертного гріха, навіть щоб врятувати своє життя".
На ці слова пані де Мерре розгублено подивилась на чоловіка.
"Ось твоє розп'яття,— провадив граф.— Присягнися мені перед богом, що в гардеробній нікого нема. Я повірю тобі й не відчинятиму дверей".
Пані де Мерре взяла розп'яття.
"Присягаюся",— сказала вона.
"Голосніше! — звелів чоловік.— І повтори за мною слово в слово: "Присягаюся перед Богом, що в гардеробній нікого нема".
Без запинки в голосі вона повторила ці слова.
"От і гаразд", — холодно промовив пан де Мерре.
Запала коротка мовчанка.
"Яка чудова річ, я раніше її у вас не бачив,— сказав граф, роздивляючись розп'яття з чорного дерева, інкрустоване сріблом.— Дуже тонка робота".
"Я купила його в Дювів'є. Торік він придбав це розп'яття в одного побожного іспанця, коли через Вандом проходив загін полонених".
"Он як!" — зауважив пан де Мерре і, повісивши розп'яття на цвях, там, де воно висіло, подзвонив.
Розалі не змусила себе довго чекати. Пан де Мерре швидко пішов їй назустріч, відвів її до вікна, яке виходило в сад, і заговорив до неї стишеним голосом:
"Мені відомо, що Горанфло збирається з тобою одружитись, і тільки бідність заважає вам побратися. Ти йому сказала, що вийдеш за нього лише тоді, коли він зуміє влаштуватися десятником на будівництві... Так от, іди й негайно приведи його сюди, хай він візьме із собою кельму та інший інструмент. Постарайся нікого не розбудити в домі, де він живе. Винагорода за сьогоднішню роботу перевищить ваші мрії. Та гляди, коли вийдеш звідси, не плещи язиком, а то...— Він нахмурив брови; Розалі була пішла, але граф повернув її: — На ось візьми мій ключ, він годиться до всіх замків. Жане!" — покликав він гучним голосом, що відбився луною в усьому коридорі.
Жан, що був водночас і кучером, і довіреною особою графа, покинув карти і негайно з'явився.
"Лягайте всі спати, — звелів хазяїн і, подавши Жанові знак підійти ближче, тихо додав: — Коли всі поснуть — поснуть, розумієш? — ти повідомиш мене про це".
Віддаючи всі ці розпорядження, пан де Мерре не спускав очей з дружини, потім спокійно сів поруч з нею біля каміна і став розповідати їй про злощасну партію в більярд та про суперечки в клубі. Коли Розалі повернулася, вона застала подружжя де Мерре за невимушеною розмовою.
Незадовго перед тим граф звелів привести до ладу всі стелі в парадних покоях нижнього поверху. Гіпсу у Вандомі мало і витрати по доставці значно набавляють йому ціну. Тому пан де Мерре закупив гіпсу більше, ніж потребував, знаючи, що лишки у нього завжди хтось купить. Ця обставина підказала йому задум, який він і здійснив.
"Горанфло прийшов, пане",— пошепки повідомила Розалі.
"Хай увійде!" — голосно сказав пікардійський вельможа.
Побачивши муляра, пані де Мерре ледь помітно зблідла.
"Горанфло,— сказав граф,— сходи в каретний сарай по цеглу. Принеси її сюди стільки, щоб вистачило замурувати двері до комірчини. Потім візьмеш гіпс, який у нас лишився, й отинькуєш стіну.— Він підкликав до себе Розалі й муляра і тихо додав:— Слухай, Горанфло, цю ніч ти перебудеш тут. А завтра вранці отримаєш паспорт, з яким виїдеш за кордон — у те місто, яке я вкажу. На дорогу я дам тобі шість тисяч франків.