Це слово, ставши її прізвиськом, так перекрутилося, що тепер вся громада зве вашу підопічну Пешіною, – сказав кюре. – Тільки сама ця бідна дитинка й відвідує церкву з пані Мішо та пані Сібіле.
– І це їй не йде на користь! – сказав управитель. – Її переслідують, закидаючи їй релігійність.
– Так-от, цей бідний сімдесятидвохрічний дідусь збирає, і при цьому цілком чесно, до півтора буасо на день, – продовжував абат. – Але прямота його переконань забороняє йому продавати зібране зерно, як продають усі інші; він переховує його на власні потреби. З поваги до мене ваш помічник, пан Ланглюме, меле йому безплатно його зерно, а моя служниця випікає йому хліб разом з моїм.
– Я зовсім забула про свою маленьку протеже, – вигукнула графиня, яку перелякали слова Сібіле. – Ваш приїзд, – продовжувала вона, звертаючись до Блонде, – заморочив мені голову. Але після сніданку ми з вами разом підемо до Авонської брами, і я вам покажу живий взірець одного з тих жіночих облич, які ми бачимо на картинах художників п’ятнадцятого століття.
У цей час дядько Фуршон, приведений камердинером Франсуа, загримів своїми поламаними дерев’яними черевиками, знімаючи їх біля дверей у людську. На знак графині камердинерові Франсуа, який оголосив про прихід старого, Фуршон, у супроводі Муша з повним ротом, з’явився, тримаючи в руці свою видру, що висіла на мотузці, прив’язаній до її жовтих лап, схожих на зірки, як у всіх перетинчастих. Він кинув на чотирьох панів, що сиділи за столом, і Сібіле сповнений недовір’я і раболіпства погляд, який править селянам завісою, і після цього тріумфально потряс своєю земноводною здобиччю.
– Ось вона! – вигукнув він, звертаючись до Блонде.
– Моя видра! – сказав парижанин, – бо я за неї добре заплатив.
– Е, паночку, – відповів дядько Фуршон, – ваша видра зникла! Вона сидить зараз у своїй норі, звідки не схотіла вилазити, бо то була самиця, а це між іншим видрюк. Муш побачив його здалека, коли ви вже від нас пішли. Така ж правда, як те, що пан граф вкрили себе славою зі своїми кірасирами під Ватерлоо, – ця видра належить мені, як Еги, – панові генералу… Ну, а за двадцять франків видра буде ваша, або я понесу її нашому супрефекту. Коли ж пан Гурдон знайдуть, що вона їм занадто дорога, то, як ми сьогодні з вами разом полювали, пане парижанине, я вам, як належить, зроблю перевагу…
– За двадцять франків? – сказав Блонде. – Доброю французькою мовою це ніяк не може зватися давати перевагу.
– Ех, паночку! – вигукнув старий. – Я так погано знаю французьку, що, коли вам завгодно, попрошу у вас свої гроші бургундською; аби вони тільки були в моїй кишені, однаково, буду хоч латинкою балакати: latinus, latina, latinum! Зрештою, ви ж стільки мені обіцяли сьогодні вранці! До того ж, мої дітоньки вже відібрали у мене ваші грошенята, я вже плакав за ними на дорозі, сюди йдучи. Запитайте в Шарля… Не соромити ж їх за десять франків і не заводитися ж з ними за їхню шкоду в суді… Як є в мене кілька су, вони їх у мене крадуть, частуючи вином… Це ж тяжко, бути змушеному йти по склянку вина кудись до чужих скоріш, як до своєї дочки! Ось вони, теперішні діти!.. Цього тільки ми від революції й дочекалися; все для дітей, а батьків хоч і зовсім не треба! Ні! Муша я інакше виховую; він мене любить, шибеник! – сказав вік, плескаючи свого внука.
– Мені здається, що ви готуєте з нього такого ж злодія, як і всі інші,– сказав Сібіле, – бо він ніколи не лягає спати, не маючи на совісті будь-якого вчинку.
– Ах, пане Сібіле, у нього совість спокійніша за вашу… Бідне маля! Що воно візьме? Трішки травки… Воно краще, аніж душити людину. Звісна річ, він не знає, як ви, різних там арихметик, не вміє ще віднімати, додавати, множити… Ух, і шкодите ж ви нам! Ви кажете на нас, що ми зграя розбійників, і в вас причина цієї незгоди між нами, нашим паном, людиною чесною, і нами, теж чесними людьми… Нема чеснішого краю за наш! Ну, чи є в нас хоч які прибутки? Хіба ми не ходимо всі мало не голі, разом з Мушем? Спимо на гарних квітах, щоранку вмиваємося росою, і якщо ніхто не зазіхне на повітря, яким ми дихаємо, та ще на сонячне проміння, яке ми п’ємо, я вже й не знаю, що можна в нас відняти! Багатії крадуть у куточку біля пічки, це далеко спокійніше, ніж збирати те, що валяється десь у хащі лісу. Ні польових сторожів, ні лісових об’їзників нема для пана Гобертена, який прийшов сюди голий, як церковна миша, а тепер має два мільйони! Чи довго сказати: "Злодії!". От уже п’ятнадцять років, як дядько Гербель, збирач податків із Суланжа, їздить з наших сіл уночі із своїми грішми, а ніхто з нього ще й двох ліарів не поспитав… Щось це не скидається на злодійську країну! Злодійство нас не дуже збагачує. Ану, покажіть-но мені, хто з нас – чи ми, чи ви, буржуа, – може жити, нічого не роблячи?
– Якби ви працювали, то й ви мали б забезпечений прибуток, – сказав кюре. – Бог благословляє працю.
– Не хочу вам перечити, пане абате, бо ви ученіші за мене, може, роз’ясните мені отаку справу. Ну, от я тут весь перед вами, – ледар, нероба, п’яниця, нікчемний дядько Фуршон, який дістав освіту, який побував у фермерах, а потім потрапив у нещастя і з нього не видряпався!.. Так-от, яка ж різниця між мною і отим славним, отим чесним дядьком Нізроном, сімдесятирічним виноградарем, – бо він мені ровесник, – а він шістдесят років порпався у землі, підводився щодня вдосвіта, щоб іти на роботу, в нього й тіло наче залізо й чиста душа? Я бачу, що він такий самий голяк, як і я. Пешіна, його внучка, у прислугах у пані Мішо, тоді як мій хлопець Муш вільний, як повітря! І виходить, що цей бідолаха нагороджений за свої чесноти так само, як я за свої вади покараний. Він не знає, що таке склянка вина, він скромний, мов той апостол, він ховає мертвих, а я, я примушую танцювати живих. Він натерпівся нестатків, а я пожив собі на утіху, як і належить веселим чортовим дітям. Ми з ним маємо однакове щастя, обом нам побілило снігом голови, в обох нас чортма в кишені, і я йому даю мотузку калатати в дзвін. Він хоч з республіканців, а я з п’яниць та ланців. От і вся різниця. Нехай там селянин, на вашу думку, живе чи добре, чи погано, – вмирає він, як і народивсь, у дранті, а ви в тонкій білизні!..
Ніхто не перебив дядька Фуршона, який, мабуть, був зобов’язаний своєю красномовністю пляшковому вину; спочатку Сібіле хотів був його зупинити, але знак Блонде примусив управителя замовкнути. Кюре, генерал і графиня з поглядів, кинутих письменником, зрозуміли, що він хоче на живому прикладі вивчити питання пауперизму і, може, взяти реванш у дядька Фуршона.
– А як ви дивитеся на виховання Муша? Як думаєте ви за нього взятися, щоб зробити його кращим від ваших дочок? – запитав Блонде,
– Та чи говорить він йому про бога? – сказав кюре.
– О, ні, ні, пане кюре, ми кажемо йому, щоб він боявся не бога, а людей! Бог добрий, і він, як ви кажете, обіцяв нам царство небесне, бо земне загарбали собі багатії. Я кажу йому: "Муш, бійся тюрми, бо з неї виходять на ешафот. Нічого не кради, хай тобі дають! Злодійство веде до убивства, а за вбивство люди тебе судитимуть. Гострого ножичка правосуддя – ось чого треба боятися! Він дає спокійний сон багатим коштом безсоння бідноти. Учися читати. З освітою ти зумієш набрати багато грошей під прикриттям законів, як отой молодець, пан Гобертен. Ти станеш управителем, от як пан Сібіле, якому пан граф дозволяють одержувати свою пайку… Штука вся в тому, щоб бути ближче до багатіїв; під столами в них валяються кришки…". От що я зву найкращим вихованням і діловим… Ось чому мій пустунчик завжди на стороні закону… З нього будуть люди, він потурбується за мене.
– А ким же ви його зробите? – запитав Блонде.
– Для початку – слугою, – відповів Фуршон, – бо, зблизька бачачи хазяїв, він скоро обтешеться! Добрий приклад допоможе йому розбагатіти з законами в руках, як і всі ви… Якби пан граф призначили його до себе на стайні, щоб він привчився глядіти коней, хлопець був би дуже радий… бо, бачте, він боїться людей, а худоби не боїться.
– Ви досить розумні, дядьку Фуршон, – відповів Блонде, – ви прекрасно здаєте собі справу в тому, що кажете, і без пуття не базікаєте.
– Ну, добрий розум, коли він у "Великих-ГУ-синіх", а пуття там же разом з двома моїми монетами по сто су.
– Як же така людина, як ви, довела себе до жебрацтва? Бо при теперішньому стані речей селянин повинен закидати самому собі своє нещастя; він вільний, він може розбагатіти. Тепер не так, як колись. Якщо селянин зуміє збити копієчку, він завжди знайде продажну землю. Він може її купити, і він сам собі пан!
– Я бачив колишні часи і бачу теперішні, любий мій учений паночку, – відповів Фуршон, – вивіску змінено, це правда, а вино весь час те саме! Сьогоднішній день тільки молодший братик учорашнього. От напишіть-но про це по своїх газетах! Хіба нас визволено? Ми так само приписані всі до того ж села, і пан завжди тут, я зву його Праця… Мотига – всі наші статки – не виходить у нас з рук. Хай – чи на пана, чи на податок, який все, що є кращого в нас, забирає,– однаково треба все життя трудитися в поті лиця.
– Але ви ж можете обрати собі якусь іншу роботу, спробувати щастя в іншому місці? – сказав Блонде.
– Ви кажете: пошукати щастя?.. А куди ж я піду? Щоб піти із свого округу, мені потрібен паспорт, який коштує сорок су! От уже сорок років, як я не чув, щоб у мене в кишені видзвонювала об сусідку поганенька монетка в сорок су. Щоб іти світ за очі, треба мати стільки ж екю, скільки трапиться сіл, а небагато в нас знайдеться Фуршонів, в яких є на що побувати в шести селах! Тільки військова служба витягує нас із наших громад. А навіщо нам вона, ота армія? Щоб полковник жив коштом солдата, як багатій живе коштом селянина. Чи знайдеться на їхню сотню хоч один полковник, що вийшов із нашого черева? Тут, як і скрізь, багатіє один на сотню загиблих. А чому вони гинуть?.. Один бог знає, та лихварі теж! А тому найкраще за все, що ми можемо робити, це сидіти по своїх селах, куди нас не згірш за овець загнали теперішні обставини, як раніш заганяли поміщики. І чхати мені на те, хто він такий, той, хто мене сюди прикував! Чи прикував мене сюди закон неминучості, чи поміщик, – однаково я приречений без кінця в землі копирсатися.