Ежені була піднесено-прекрасна; в ній прокинулася жінка. В обох сильно билися серця, коли вони піднімалися в Шарлеву кімнату. Двері були відчинені. Юнак нічого не бачив і не чув. Заливаючись слізьми, він тихо стогнав.
– Як він любить свого батька! – прошепотіла Ежені.
У голосі, яким вона промовила ці слова, не можна було не помітити надії серця, ще не свідомого своєї пристрасті. І пані Гранде кинула на дочку погляд, сповнений материнської любові; потім ледве чутно сказала їй на вухо:
– Стережись, ти можеш закохатися у нього!
– В нього закохатися! – обізвалася Ежені.– Ох, якби ти знала, що сказав батько!
Шарль обернувся і побачив тітку і кузину.
– Я втратив батька! Бідний мій батько! Коли б він тільки довірив мені таємницю нещастя, ми працювали б удвох, щоб усе врятувати. Боже мій! Дорогий мій батьку! Я був певен, що скоро побачу його, і, мабуть, холодно попрощався з ним…
Ридання не дали йому говорити.
– Ми будемо щиро молитися за нього, – сказала пані Гранде. – Здайтеся на волю Божу.
– Кузене, – мовила Ежені,– будьте мужні. Ваша втрата непоправна: думайте ж про те, щоб урятувати свою честь…
Інстинктивно, з проникливістю жінки, яка все робить розумно, навіть втішає, Ежені хотіла заспокоїти кузена, займаючи його ним самим.
– Свою честь? – скрикнув юнак, різким рухом відкидаючи пасмо волосся. І, схрестивши руки, сів на ліжку. – Ах, справді. Дядечко казав, що тато збанкрутував.
Шарль заридав і затулив обличчя долонями.
– Облиште мене, кузино, облиште. Боже мій, Боже мій! Пошли прощення батькові, він, мабуть, так страждав!
Було щось жахливе і привабливе в прояві цієї скорботи, щирої, прямодушної, безпосередньої. Він соромився своїх сліз, і прості серця Ежені та її матері одразу відчули це, коли Шарль жестом попросив обох залишити його на самоті. Вони зійшли вниз, мовчки посідали на свої місця біля вікна і працювали близько години, не проронивши й слова.
Нишком кинувши погляд на речі юнака, – а погляд молодої дівчини миттю помічає все навколо, – Ежені побачила гарненькі туалетні дрібнички, ножиці, приладдя для гоління, оздоблені золотом. Від блиску такої розкоші в бідній кімнаті, де лилися сльози страждання, Шарль став для неї ще цікавіший, можливо, саме через цю суперечність. Ніколи ще така серйозна подія, таке драматичне видовище не вражало уяви цих двох жінок, що жили досі спокійно і самотньо.
– Мамо, – сказала Ежені,– ми надінемо жалобу по дядечку.
– Як звелить батько, – відповіла пані Гранде.
Вони знову замовкли. Ежені робила стібки так рівномірно, що спостерігач помітив би, як вона заглибилась у свої думки. Перше, що хотілося милій дівчині, це поділити скорботу кузена.
Близько четвертої години різкий удар молотка відізвався в серці пані Гранде.
– Що це з батьком? – звернулася вона до дочки.
Винороб увійшов веселий. Знявши рукавички, він так потер руки, що обдер би шкіру, але вона була видублена, як російська юхта, тільки що не тхнула ні модриною, ні живицею. Старий походжав по кімнаті, дивився на годинник. Нарешті він прохопився із своєю таємницею.
– Жінко, – сказав Гранде, зовсім не затинаючись, – я їх усіх обдурив. Наше вино продано. Сьогодні ранком голландці й бельгійці мали їхати, я пішов прогулятися на майдані перед їхнім заїздом, удавши простачка. Той, котрого ти знаєш, – як його звуть?.. – підійшов до мене. Власники всіх гарних виноградників тримають свій збір і вичікують, а я їм у цьому не перешкоджав. Наш бельгієць був у розпачі. Я це бачив. Справу скінчено; він забирає наше вино по двісті франків за бочку, половина готівкою. Платить золотом. Документи готові. Ось тобі шість луїдорів. Через три місяці вина подешевшають.
Останні слова він вимовив спокійно, але з такою глибокою іронією, що коли б їх почули сомюрці, які в цей час зібралися на площі, приголомшені новиною про те, що Гранде продав вино, – вони затремтіли б. Панічний страх удвічі знизив би ціни на вино.
– У вас тисяча бочок цього року, тату? – спитала Ежені.
– Так, донечко.
Слово "донечка" було найвищим проявом радості старого бондаря.
– Виходить двісті тисяч монет по двадцять су?
– Так, мадмуазель Гранде.
– Отже, тату, ви легко можете допомогти Шарлеві.
Здивування, гнів, Валтасарове заціпеніння, коли він побачив слова Мане-Текел-Фарес [16], не можна порівняти з холодною люттю Гранде, який уже й думати забув про небожа, і раптом знову побачив, що Шарль заполонив доччине серце і розум.
– Ах так! Відколи цей франт вліз у мій дім, усе тут пішло шкереберть. Ви кинулися купувати всякі витребеньки, влаштовувати бенкети й гулянки. Не хочу я такого. Я в своєму віці вже, здається, знаю, як мені поводитись. У всякому разі, я не потребую повчань ні від своєї дочки, ні від кого іншого. Для небожа я зроблю все, що треба, і вам нічого сунути в це діло носа. А ти, Ежені,– додав він, обертаючись до дівчини, – не говори мені більше про нього, бо відішлю тебе з Нанон в абатство Нуайє, ось побачиш, і не пізніше як завтра, коли ти хоч слово мовиш. А де ж він, цей хлопчак? Сходив униз?
– Ні, мій друже, – відповіла пані Гранде.
– То що ж він робить?
– Він оплакує свого батька, – відповіла Ежені.
Гранде глянув на дочку і не знав, що сказати. Він все ж таки був якийсь батько. Пройшовшись два-три рази по залі, він хутко піднявся до свого кабінету, щоб там обміркувати, як вмістити гроші у цінні папери. Начисто знявши дві тисячі арпанів лісу, він одержав шістсот тисяч франків; додаючи до цього гроші за тополі, прибутки минулого й поточного року та ще двісті тисяч франків від щойно укладеної угоди, він міг зібрати дев’ятсот тисяч франків. Його спокушали двадцять процентів, які можна було нажити за короткий час на процентних паперах із курсом сімдесят франків. Він підрахував усе це на газеті, в якій сповіщалося про смерть брата, чуючи, хоч і не слухаючи, небожів стогін. Нанон постукала в стінку, запрошуючи хазяїна зійти – обід був на столі. На східцях Гранде бурмотів сам до себе: "Я одержу вісім відсотків, отже, все вирішено. Через два роки матиму півтора мільйона франків і заберу їх у Парижі золотом".
– Ну, а де ж небіж?
– Він каже, що не хоче їсти, – відповіла Нанон. – Це нездорово.
– Зате економно, – зауважив хазяїн.
– Авжеж, – мовила Нанон.
– Та що там! Не плакатиме ж він вічно. Голод і вовка з лісу вижене.
За обідом усі мовчали.
– Любий друже, – раптом заговорила пані Гранде, коли зняли зі столу скатертину, – нам треба надіти жалобу.
– Ви, пані Гранде, вже не знаєте, що й вигадати, аби тільки тринькати гроші. Жалоба в серці, а не в одязі.
– Але по братові слід надівати жалобу, і церква велить нам…
– Купуйте собі жалобу на свої шість луїдорів. Мені дасте креп, з мене досить.
Ежені звела очі до неба, не кажучи ні слова. Вперше в житті великодушні нахили, які досі дрімали в ній, раптом пробудилися, і тепер їх щохвилини зневажали. Цей вечір зовні скидався на тисячу вечорів їхнього одноманітного існування, але, напевне, він був найжахливіший. Ежені працювала, не підводячи голови і не користуючись робочою шкатулкою, яка напередодні викликала зневагу Шарля. Пані Гранде плела свої нарукавники. Гранде цілих чотири години крутив великими пальцями, заглибившись у свої підрахунки, наслідки яких мали на другий день здивувати Сомюр. Цього вечора ніхто не прийшов їх провідати. Все місто було збурене комерційною витівкою Гранде, банкрутством його брата і приїздом небожа. Потреба поговорити про спільні інтереси зібрала всіх виноградарів із вищих і середніх кіл Сомюра до пана де Грассена, де лунали грізні прокляття на адресу колишнього мера.
Нанон пряла, і тільки дзижчання колеса її прядки розлягалося під сіруватою стелею зали.
– Щось ми роти позамикали, – усміхнулась вона, показуючи великі й білі, мов чищений мигдаль, зуби.
– Нічого язиками бевкати, – відповів Гранде, прокинувшись від глибокої задуми.
Він уже бачив себе у майбутньому, років через три, власником восьми мільйонів, і йому здавалося, він уже наче пливе цією золотою повінню.
– Пора спати. Я зайду до небожа, скажу йому на добраніч від усіх нас і спитаю, чи не хоче він попоїсти.
Пані Гранде спинилася на площадці другого поверху, щоб чути розмову старого з Шарлем. Ежені, відважніша за матір, піднялася двома східцями вище.
– Ну що, небоже, у вас горе? Так поплачте, це природно. Батько є батько. Треба мужньо переносити горе. Поки ви плачете, я займаюсь вашими справами. Бачите, я родич непоганий. Ну ж бо, підбадьоріться! Хочете чарку вина? Вино в Сомюрі дешеве; тут ним частують, як в Індії чашкою чаю… Але чого ви сидите без світла. Негаразд! Негаразд! Треба ясно бачити, що робиш.
Гранде підійшов до каміну.
– Еге! – скрикнув він. – Воскова свічка. Де в чорта вони добули її? Негідниці, ладні підлогу в домі виламати, аби яєць зварити цьому хлопчиськові.
Почувши ці слова, мати й дочка кинулися до своїх кімнат і позабивалися в ліжка так прудко, як злякані миші в нірки.
– Пані Гранде, ви знайшли скарб, чи що? – гукнув старий, входячи в кімнату дружини.
– Друже мій, почекайте, я молюся, – схвильованим голосом відповіла бідна мати.
– Чорти б ухопили твого Господа Бога! – пробурмотів старий.
Скнари не вірять у прийдешнє життя, для них сьогодні – усе. Ця думка проливає жахливе світло на сучасну епоху, в яку більше ніж будь-коли гроші панують над законами, політикою та мораллю. Суспільний лад, книжки, люди й наука – все змовилося підірвати віру в прийдешнє життя, на яку спиралося суспільство ось уже сімнадцять сторіч. Могила у наш час – це перехід у стан, якого мало бояться. Майбутнє, яке чекало нас по той бік Реквієму, перенесено в сучасне. Досягти, per fas et nefas[17] земного раю і суєтних насолод, скам’янити серце і виснажити тіло заради володіння скороминущими благами, як колись терпіли муки життя заради одвічного блаженства, – ось загальний помисел! Помисел, до того ж відбитий скрізь, включаючи закони, які запитують законодавця: "Що ти платиш?" – замість того щоб питати: "Що ти думаєш?" Коли це вчення перейде від буржуазії до народу, що станеться з країною?
– Ти скінчила, пані Гранде? – спитав старий бондар.
– Друже мій, я молюся за тебе.
– Прекрасно. На добраніч. Поговоримо вранці.
Бідна жінка лягла спати з важким серцем, наче школярка, яка не вивчила уроків і боїться прокинувшись побачити обличчя розгніваного вчителя.