Та що сталося з нею, коли вона прочитала два станси, які видались їй значно кращими за найліпші станси аристократичного поета Каналіса!
"Зегке дихання муз і пензель чарівливий Не завжди кластимуть ясний узор пестливий На вбогий мій папір,—
Л бистрий олівець коханої моєї,
Що сум і радощі несе мені від неї,
Не втомиться, повір.
Як пальчики її у цих листків спитають Про диі майбутнього, що так принадно сяють У любім колі мрій,—
Пильнуй, хай не згаса вогонь любові,
Щоб спогад радісний про мандри ці чудові,
Як небо, був ясний *.
— Невже я падихнула вас на ці вірші? — спитала вона.
Сумнів, навіянпй кокетством жінки, якій подобалося гратися з вогнем, викликав на Люсьєнових очах сльози; вона заспокоїла його, вперше поцілувіавши в чоло. Люсь— сн був справді велика людина, і вона захотіла взятися за його освіту; вона мріяла навчити його італійської та німецької мов, прищепити йому великосвітські манери, вона шукала приводу постійно тримати його при собі на злість набридливим поклонникам. Яке цікаве стало її життя! Задля свого поета вона знову звернулася до музики й відкрила йому світ звуків; зігравши Люсьєнові кілька чудових уривків із творів Бетховена, вона зачарувала його. Помітивши, як він умліває, щаслива з його радощів, Луїза лукаво спитала:
— Хіба ми не можемо вдовольнитися цим щастям?
Бідолашний поет мав дурість відповісти:
— Так.
Врешті дійшлося до того, що минулого тпжпя Луїза запросила Люсьєна пообідати з нею — втрьох із паном де Баржетоном. Незважаючи на таку завбачливість, усе місто дізналося про цю подію і вважало її настільки неймовірною, що кожен питав себе: "Невже це правда?" Зчинився страшенний галас. Багатьом здавалося, що суспільство напередодні загибелі. Інші кричали: "Ось вони, плоди ліберальних ідей!"
Ревнивий дю Шатле тим часом довідався, що Шарлотта, доглядачка породіль, не хто інша, як пані Шардон, мати, як він казав, "Шатобріана із Умо". Цей вираз було визнано за влучний дотеп. Пані де Шандур перша примчала до пані де Баржетон.
— Чи знаєте, дорога Наїс, що говорить увесь Ангулем? — сказала вона. — Оцей віршомаз — син папі Шардон, тієї самої, котра два місяці тому приймала пологи в моєї невістки.
■— Дорога моя, — відповіла пані де Баржетон, прибравши царственого вигляду, — що ж у цьому дивного? Хіба вона не вдова аптекаря? Гірка доля випала панні де Рю— бампре. Уявіть собі, що ми з вами залишилися без жодного су... На які кошти було б нам жити? Як би ви прогодували своїх дітей?
Незворушний спокій пані де Баржетон поклав край злослів’ю аигулемської знаті. Величні душі завжди схильні вважати горе чеснотою. До того ж дуже спокусливо творити добро, яке вважають за злочин, невинність тоді набуває гостроти пороку. Ввечері салон пані де Баржетон наповнився друзями, що прийшли покарати господнії ю. Вона виявила при цій нагоді всю ущипливість свого розуму. Вона сказала: якщо дворянство неспроможне дати ні Мольєра, ні Расіпа, ні Руссо, ні Вольтера, ні Мас— сільйоиа, ні Бомарше, ні Дідро, доводиться миритися з оббивальниками, годинникарями, ножарями, чиї діти стають великими людьми. Вона сказала, що геній завжди шляхетний. Вона дорікала дворянчикам, що вопи самі не розуміють, у чому їхні справжні вигоди. Одне слово, вона наговорила багато дурниць, із яких люди, не такі тупі, відразу здогадалися б, у чому тут суть, але вони тільки віддали шану її дотепності. Таким чином вона підвернула грозу гарматними пострілами. Коли Люсьєн, вперше запрошений до неї на вечір, увійшов у стару,
збляклу вітальню, де за чотирма столами грали у віст, пані де Баржетон ласкаво зустріла його і відрекомендувала присутнім, неначе королева, яка звикла, щоб їй корилися. Вона назвала начальника управління непрямими податками паном Шатле, і він остовпів, зрозумівши, що їй відомо про незаконне присвоєння ним частки "дю". З того вечора Люсьєн був силоміць введений у товариство пані де Баржетон; але поета прийняли, як щось отруйне, і кожен поклявся позбутися його, застосовуючи протиотруту презирства. Незважаючи на перемогу Наїс, її влада похитнулася: знайшлися вільнодумці, що спробували підняти бунт. За намовою пана Шатле Амелі, вона ж пані де Шандур, вирішила поставити вівтар супроти вівтаря і стала приймати в себе щосереди. Але салон пані де Баржетон був одкритий щовечора, а його завсідники були люди такі закостенілі, вони так звикли сидіти перед тими самими шпалерами, грати в той саАмий трик-трак, бачити тих самих слуг, ті самі свічники, падягати свої плащі в одному й тому ж передпокої, що любили приступки сходів не менше, ніж господиню дому.
— Ет, вони витерплять і щиглика із священного гаю, — сказав Александр де Бребіан, ставши автором ще одного дотепу.
Нарешті голова Землеробського товариства вгамував хвилювання повчальним зауваженням.
— До революції,— мовив він,— найбільше панство приймало в себе Дюкло, Грімма, Кребільйона — людей без особливого становища, як і цей віршомаз із Умо, але вони ніколи не приймали збирачів податків, яким, по суті, є пан Шатле.
Дю Шатле поплатився за Шардона: всюди почали ставитися до нього холодно. Відчувши загальну неприязнь, начальник управління непрямими податками, який заприсягнув собі тієї хвилини, коли пані де Баржетон назвала ного просто "Шатле", здобути її, став на бік господині дому: він підтримував молодого поета, заявив, що вони друзі. Цей великий дипломат, яким так необачно знехтував імператор, приголубив Люсьєпа, назвавши його своїм другом. Щоб увести поета до вищого товариства, він дав обід, де були присутні префект, головний
управитель державними податками, начальник гарнізону, директор морської школи, голова суду, — одне слово, йся верхівка місцевої влади. Бідолашного поета так ушанували, що всякий інший, але не двадцятидвохлітній молодик, запідозрив би в тих надмірних вихваляннях якийсь підступ. За десертом Шатле попросив свого суперника прочитати оду "Смерть Сарданапала" — останній шедевр молодого поета. Вислухавши оду, директор колежу, людина байдужа до всього, заплескав у долоні й сказав, що Жан-Батіст Руссо не написав би краще. Барон Сікст Шатле сподівався, що молоденький віршувальник рано чи пізно захиріє в тепличній атмосфері похвал або ж, сп’янілий від передчасної слави, зважиться на зухвалу вихватку, яка кине його назад, на дно нікчемності. Чекаючи генієвого кінця, він, здавалося, зрікся своїх претензій на пані де Баржетон, проте спритний зальотник склав хитромудрий план і пильно стежив за кожним кроком закоханих, чатуючи на випадок, щоб занапастити Люсьєна. Відтоді по Ангулему і по всій окрузі пішли глухі поголоски, що в Ангумуа з’явилася велика людина. Пані де Баржетон співали хвалу за її піклування про це орленя. Та як тільки її поведінку було схвалено, вона захотіла домогтися цілковитого визнання і роздзвонила на весь департамент, що влаштовує вечір з морозивом, печивом і чаєм — нововведений звичай у місті, де чай продавали лише в аптеках як засіб проти шлункового розладу. Цвіт аристократії був запрошений послухати велике творіння, що його мав прочитати Люсьєн. Луїза приховала від свого друга, як нелегко було їй долати перепони, проте в кількох словах натякнула про змову вищого товариства супроти нього: їй не хотілося таїти від хлопця ті небезпеки тернистого шляху, які чекають на геніїв, ті перешкоди, що їх не здолатп слабодухим. Своєю перемогою вона скористалася для напучення. Біломармурови— ми рукамп показала вона йому на Славу, що купується ціною нескінченних страждань, говорила йому, що доведеться зійти на вогнище мучеництва, вона досягла справжніх вершин пишномовності. Це було наслідування імпровізацій, які зіпсували роман "Корінна". Луїза так утішалася власною красномовністю, що ще дужче полюбила Веніаміна, який надихав її. Вона порадила йому сміливо зректися батька, узяти собі шляхетне прізвище де Рюбампре, незважаючи на галас, що з цього приводу зчиниться, бо король, безперечно, узаконить зміну імені.
Пані де Баржетон має за родичку маркізу д’Еспар, з роду де Бламон-Шоврі, даму, вельми впливову при дворі. Вона береться домогтися для поета монаршої ласки. Почувши слова "король", "маркіза д’Еспар", "двір", Лю— сьєн зайнявся, як фейерверк, і необхідність його хрещення була доведена.
— Люба дитино, — ніжно-насмішкуватим тоном сказала Луїза, — що раніше це станеться, то скоріш буде визнано.
Вона перебрала одну по одній усі суспільні верстви і разом з поетом перелічила щаблі, які він зразу переступить, прийнявши це мудре рішення. За одну мить змусила вона Люсьєна зректися плебейських ідей про химерну рівність 1793 року; пробудила в ньому жадобу гонору, що її досі гамувала Давідова розважливість; вона вказувала йому на вищий світ, як на єдине середовище, якого слід триматися. Завзятий ліберал став монархістом in petto х. Люсьен скуштував від аристократичного плода розкошів і слави. Він заприсягнувся покласти до ніг своєї дами вінок, хай навіть закривавлений; він здобуде його будь-якою ціною, quibuscumque viis . Щоб довести свою мужність, він розповів їй про свої злигодні, які досі приховував од неї з незбагненної сором’язливості, супутпиці першого кохання, коли юнак не виставляє напоказ свої чесноти, бо йому любо знати, що його душу оцінили, хоч вона й зберегла інкогніто. Він змалював тягар убозтва, яке терпів із гордістю, працю в Давіда, ночі, віддані науці. Його молодечий запал нагадав пані де Баржетон двадцятишестирічного полковника Кант-Круа, і погляд її стуманів. Помітивши, що його величну кохану опанувала слабість, Люсьєн узяв її за руку — і йому те дозволили! — ь почав цілувати її з палкістю поета, юнака, коханця. Луїза дійшла до того, що дозволила синові аптекаря торкнутись її чола й припасти до нього трепетними устами.
— Дитино! Дитино! Коли б нас побачили, як би з мене глузували! — мовила вона, прокидаючись із чарівного заціпеніння.
Того вечора пані де Баржетон спромоглася майже дощенту розбити те, що вона називала Люсьєновими забобонами. Послухати її, то для геніальних поетів не існує яі братів, ні сестер, ні батька, ні матері; великі творіння, які вони повинні подарувати людству, вимагають од них певного себелюбства, зобов’язують їх жертвувати всім задля своєї величі.