Очима клоуна

Генріх Белль

Сторінка 16 з 44

Якщо Марі не повернеться до мене, я візьму та й уб'ю вашого премилого прелата. Просто піду та й уб'ю, — додав я, — мені вже більше нічого втрачати.

Кінкель нічого не відповів, тільки знову взяв у рот сигару.

— Я знаю, — напосідав я, — знаю, що зараз ваше сумління гарячково шукає виходу. Якби я вбив Цюпфнера, вам це було б на руку: він вас терпіти не може і надто "правий" для вас, а от Зоммервільд — той ваша міцна опора в Римі, де про вас — до речі, на мою скромну думку, цілком несправедливо — іде слава як про радикального "лівого".

— Облиште, нарешті, свої дурниці, Шнір. Що це сьогодні з вами?

— Католики нервують мене, — відповів я, — бо надто нечесно грають.

— А протестанти? — запитав він сміючись.

— Від їхнього копирсання у власній совісті мене просто нудить.

— А як атеїсти? — Він ще й досі сміявся.

— Нудно мені з ними, бо вони тільки й говорять, що про бога.

— А хто ж, власне, ви самі?

— Я клоун, — відповів я, — і в даний момент кращий, ніж про мене йде слава. На світі є одна істота католицького віросповідання, яка мені конче потрібна, — Марі, але саме її ви відняли у мене.

Дурниці, Шнір, — сказав він, — викиньте з голови свою теорію викрадання. Ми живемо в двадцятому сторіччі.

— В тім-то й річ, — мовив я. — В тринадцятому я був би милим блазнем десь при дворі, і навіть кардиналам не було б ніякого діла до того, одружений я з нею чи ні. А тепер всякий католик шарпає її бідолашну совісте штовхає її на шлях розпусти і зради лише через якийсь там безглуздий клаптик паперу. В тринадцятому сторіччі вас би, докторе, за ваших мадонн відлучили б від церкви. Вам добре відомо, що їх поцупили з баварських та тірольських церков, а ви й без мене знаєте, що пограбування церкви ще і в наші часи вважається досить тяжким злочином.

— Послухайте, Шнір, — не витримав він, — невже ви прагнете образити мене особисто? Цього я од вас не чекав.

— Ви ось уже кілька років втручаєтесь у мої особисті справи, а коли я мимохідь роблю вам маленьке зауваження і прямо в вічі говорю правду, ви шаленієте. Ну, стривайте, ось тільки знову трохи розбагатію, то найму приватного детектива, хай розвідає, звідки походять ваші мадонни.

Кінкель уже не сміявся, тільки покашляв, і я відчув, Що він і досі не збагнув, кажу я це серйозно чи жартую.

— Ну, кладіть трубку, Кінкель, — сказав я, — інакше я зараз іще почну про прожитковий мінімум. Бажаю вам і вашому сумлінню спокійного сну.

Проте він так і не зрозумів, що я говорю серйозно, тому я перший поклав трубку.

10

Я дуже добре знав, що Кінкель, хоч як це не дивно, ставився до мене з симпатією. Гадаю, він дав би мені навіть грошей, коли б я попросив у нього. Але мені були гидкі оте базікання з сигарою в зубах про метафізику та раптова образа, коли я нагадав про його мадонн. Я не хотів мати нічого спільного з ним. І з фрау Фредебойль теж. Хай їм біс! А самому Фредебойлю при нагоді я дав би доброго ляпаса. Боротися з ним "духовною зброєю" безглуздо. Часом я шкодую, що тепер більше немає дуелей. Мою суперечку з Цюпфнером за Марі можна розв'язати тільки на дуелі. А то — затіяли балаканину про "вищі принципи", письмові зобов'язання, цілими днями вели таємні наради в ганноверському готелі — паскудство, та й годі. Після другого викидня Марі так занепала духом, стала нервова, весь час бігала до церкви й роздратовувалась, коли я в вільні вечори не йшов з нею до театру, на концерт чи на лекцію. А якщо ж я пропонував, як бувало раніше, пограти в "не-гнівайся-друже" і водночас, лежачи на животі в постелі, випити чайку, вона дратувалася ще дужче. По суті, все почалося з того, що Марі стала грати зі мною в "не-гнівайся-друже" тільки з люб'язності, аби лиш заспокоїти мене чи зробити мені приємність. Перестала вона й ходити зі мною в кіно дивитись мої улюблені фільми, на які пускають і шестирічних дітей.

По-моєму, ніхто в світі не розуміє клоуна, навіть самі клоуни не розуміють один одного — тут заважає заздрість і недоброзичливість. Марі почала розуміти мене, але до кінця так і не зрозуміла. Вона завжди гадала, що я, як "людина творча", повинен якомога більше ввібрати в себе культури. Хибна думка. Звичайно, коли я маю вільний вечір і почую, що де-небудь ставлять п'єсу Беккета, я ладен зразу ж ловити таксі й їхати туди, і в кіно ходжу час від часу, навіть досить частенько, але тільки на ті фільми, що дозволяються й шестирічним дітям. Цього Марі ніяк не могла зрозуміти, бо її католицьке виховання складалося переважно з понять психології та оздобленого містикою раціоналізму, в рамках: "Нехай ганяють футбол, аби не думали про дівчат". А я так любив думати про дівчат, а потім завжди тільки про Марі. Часом я здавався сам собі якимось чудовиськом.

Я люблю дивитись фільми для шестирічних, бо в них немає дорослої пошлятини про зраду в сім'ї та розлучення. В картинах про зраду та розлучення завжди відіграє велику роль чиє-небудь щастя. "Дай мені щастя, любий", або: "Невже ти станеш на заваді моєму щастю?" Я не уявляю собі ніякого щастя, що тривало б довше одної секунди, ну, можливо, двох чи трьох. Справжні фільми про розпусниць я знов-таки дивлюсь охоче, але їх дуже мало. Здебільшого ці фільми робляться з такими претензіями, що й не добереш, чи дійсно вони про повій. Є ще одна категорія жінок, не повій і не вірних дружин, а просто милосердих жінок, але такими у фільмах просто нехтують. А кінокартини для шестирічних, як правило, кишать повіями. Я ніколи не міг зрозуміти, що собі думають оті цензурні комітети, які розподіляють фільми на категорії і дозволяють дивитись отаке дітям. Жінки в тих фільмах або ж повії од природи, або розпусниці в соціологічному розумінні; а милосердих там не буває майже ніколи. Там у якому-небудь кафешантані на дикому Заході біляві красуні танцюють канкан, грубі ковбої, золотошукачі або звіролови, що років зо два самотні полювали на скунсів, жадібними очима видивляються на отих блондинок, але досить лиш якомусь ковбою, золотошукачеві чи звіролову позалицятися до дівчини чи податися до неї в кімнату, — як двері зачиняються перед самим його носом або якась бестія безжально збиває кулаком його з ніг. Я розумію, це таким чином хотять прищепити поняття доброчесності. А виходить безжальність там, де найлюдянішим було б тільки милосердя. Нема нічого дивного, що далі ті бідолахи починають битися, стрілитись — це те ж саме, що гра в футбол у якомусь інтернаті, але тут, де йдеться про людей дорослих, це ще жорстокіше. Не розумію я американської моралі. Там милосерду жінку, яка йде на це діло не заради грошей і не від потягу до чоловіка, а тільки з милосердя до чоловічої природи, мабуть, спалили б як відьму.

Особливо ненавиджу я фільми про художників. Фільми про художників, певно, здебільшого роблять люди, які дали б Ван-Гогу за картину навіть не пачку, а тільки півпачки тютюну, та потім ще б і за тим пожалкували, бо їм би стало ясно, що він ладен був віддати її і за понюх табаки. У фільмах про художників страждання артистичної душі, нужда та боротьба з демоном-спокусником завжди відсунуті в минуле. Живий художник, у якого немає грошей собі на сигарети й дружині на черевики, нічим не цікавить кіношників, бо ще три покоління балакунів не довели їм, що він справжній геній. Одного покоління балакунів їм замало.

"Бурхливі пориви творчої душі..." Навіть Марі вірила в ці дурниці. Хоч як це прикро, але щось подібне таки є, хоча його слід було б назвати якось інакше. Клоунові потрібен спокій, щось на зразок того, що інші люди звуть дозвіллям. Але ж ті інші люди ніяк не можуть збагнути, що відчуття дозвілля для клоуна можливе лише тоді, коли він забуває про свою роботу, а не розуміють тому — і це для них цілком природно, — що самі вони займаються так званим мистецтвом саме у вільний час. Особливу категорію становлять "люди при мистецтві", які ні про що, крім мистецтва, не думають, але їм вільний час не потрібен, бо ж вони не працюють. І коли таких "людей при мистецтві" починають вшановувати як митців, виникають прикрі непорозуміння. "Люди при мистецтві" звичайно заводять балачки про мистецтво завжди саме тоді, коли митець почне відчувати щось схоже на дозвілля. І майже завжди поціляють точно в найболючіше місце: тільки-но митець на три-п'ять хвилин забуде про мистецтво, як вони починають розводитись про Ван-Гога, Кафку, Чапліна чи про Беккета. В такі хвилини я ладен накласти на себе руки: тільки-но стану думати про наше "діло" з Марі, про пиво, опале осіннє листя, про "не-гнівайся-друже" або про якісь дурниці, навіть сентиментальні, а тут який-небудь Фредебойль чи Зоммервільд починає базікати про мистецтво. Саме в ту мить, коли я з радістю відчуваю себе цілком нормальною людиною — по-обивательськи нормальною, як от, скажімо, Карл Емондс, — Фредебойлі та Зоммервільди заводять розмову про Клоделя або Іонеско. Цим трохи грішить і Марі, раніш це траплялося рідко, а потім усе частіше. Вперше я в ній помітив це, коли признався, що хочу співати пісень під гітару. Це, як вона сказала, вразило її "естетичний інстинкт".

Відпочинок для немитців — робочий час для клоуна. Що таке дозвілля, відомо всім од високооплачуваного директора підприємства до звичайного робітника, незалежно від того, чи ті людці п'ють пиво, чи на Алясці полюють ведмедів, збирають поштові марки чи картини імпресіоністів або експресіоністів (безперечно одне: хто колекціонує твори мистецтва, той не митець). Уже сама манера цих людей у час дозвілля з характерною безтурботною міною запалювати сигарету може довести мене до шаленства, бо мені надто знайоме почуття заздрості до людей, які можуть довго тішитись дозвіллям.

У клоуна теж бувають моменти дозвілля — тоді він може випростати ноги, закурити й, поки згорить половина сигарети, відчувати, що таке спокій і відпочинок. Так звана відпустка для мене просто нестерпна. А є ж люди, які можуть "відпочивати" три тижні, місяць, а то й півтора! Марі пробувала кілька разів створити й мені умови для такого "відпочинку" на довгий час: ми виїздили до моря, у глиб материка, на води, в гори, але там я занедужував уже на другий день, уся моя шкіра з голови до ніг вкривалася сппом, а душу мою обступали думки про самогубство. По-моєму, я хворів од заздрощів.

13 14 15 16 17 18 19