Він спостерігав мою роботу, потім кивнув головою, вийняв гаманець і додав мені ще п'ять марок. Ми обидва почервоніли.
— Прости, — мовив він стиха, — прости — о, прокляття! — прости мені.
Він гадав, що я образився, але я так добре розумів його. Я сказав:
— Подаруйте мені ще пачку сигарет.
І він зразу ж простягнув руку на полицю, що висіла позад нього, й подав мені дві пачки. Він плакав. Я перехилився через прилавок і поцілував його в щоку. Він був єдиним чоловіком, якого я цілував за все своє життя.
8
Думка про те, що Цюпфнер може і сміє дивитись, як Марі одягається і як вона закручує кришечку тюбика з зубною пастою, доводила мене до розпачу. Нога боліла і мене вже брав сумнів, чи зможу я ще халтурити хоча б на рівні тридцяти-п'ятдесяти марок. Я страждав і від думки про те, що Цюпфнеру взагалі байдуже, дивиться він чи не дивиться, як Марі загвинчує пасту: мій скромний досвід підказував мені, що католики нездатні сприймати деталі. В моєму списку був номер телефону Цюпфнера, проте я ще не наважувався набрати його. На що людина здатна заради своїх переконань — вгадати важко. Можливо, Марі справді одружилася з Цюпфнером, і я, подзвонивши туди, почую її голос: "Квартира Цюпфнера..." А цього вже я не міг би знести. Щоб подзвонити Лео, я шукав у телефонній книзі духовні семінарії, проте нічого не знайшов, хоча знав, що в Бонні є дві такі "бурси" — Леонінум і Альбертінум. Нарешті я наважився зняти трубку й набрати номер довідкового бюро. Мене одразу ж з'єднали, і дівчина, що відповіла мені, навіть говорила з рейнським акцентом. Часом я так заскучаю за рейнським діалектом, що з якого-небудь готелю дзвоню на боннську телефонну станцію, аби тільки почути цю абсолютно невойовничу мову, де не чутно звука "р" — саме того звука, на якому головним чином базується військова дисципліна.
Я тільки п'ять разів почув "Прошу почекати", потім телефоністка відповіла, і я запитав про "ті бурси, в яких готують католицьких священиків"; сказав їй, що дивився під рубрикою "духовні семінарії", та нічого не знайшов. Дівчина засміялась і пояснила, що "ті бурси" — вона так тонко підкреслила лапки — звуться конвіктами, і дала мені номери телефонів їх обох. Голос телефоністки трохи втішив мене. Він звучав так природно, без манірності й кокетства, справді по-рейнськи. Мені вдалося навіть з'єднатися з телеграфом і послати телеграму Карлу Емондсу.
Я ніколи не міг збагнути, чому кожен, хто хоче зажити слави розумної людини, намагається підкреслювати свою ненависть до Бонна. Бонну завжди була властива своя чарівність, якась надзвичайна сонлива чарівність — як-от бувають жінки, привабливі такою сонливою чарівністю. Бонн, звичайно, не терпить претензійності, а на нього поклали непосильну роль. Місто, що не терпить претензійності, зобразити важко — все-таки це рідкісна якість. Навіть дітям відомо, що боннський клімат — клімат пенсіонерів, його повітря благотворно діє на кров'яний тиск людини. Що Бонну взагалі не до лиця, так це ота захисна роздратованість: у нас удома я часто мав нагоду говорити з міністерськими чиновниками, депутатами й генералами, — мати моя любить влаштовувати прийоми, — і всі вони перебувають у стані роздратованого, часом навіть плаксивого самозахисту. Всі вони з такою болісною посмішкою іронізують з Бонна. Я цієї манірності не розумію. Коли б жінка, якій властива сонлива чарівність, раптом, наче дикунка, пішла танцювати канкан, можна було б подумати, що її одурманили, але ж одурманити ціле місто їм ніяк не вдасться. Яка-небудь добра літня тітуся може вас навчити в'язати пуловери, вишивати скатерку чи сервірувати херес — але ж ви не сподіваєтесь, що вона прочитає вам грунтовну й дотепну лекцію про гомосексуалізм або зненацька заговорить жаргоном повій, за яким у Бонні всі так страшенно скучають. Фальшиві претензії, фальшивий сором, фальшива спекуляція на протиприродному. Я б не здивувався, коли б навіть представники святого престолу почали ремствувати на брак повій. Якось на домашньому прийомі я познайомився з одним партійним діячем, що був членом комісії по боротьбі з проституцією, а мені пошепки скаржився на нестачу повій у Бонні. Колись Бонн і справді був непоганим містом з його численними провулками, книгарнями, студентськими корпораціями та маленькими булочними, де в окремих кімнатках можна випити кави.
Перш ніж подзвонити до Лео, я пошкандибав на балкон поглянути на своє рідне місто. Воно й справді красиве: кафедральний собор, башти колишнього замка курфюрста, пам'ятник Бетховену, невеличкий ринок і Двірцевий парк. Доля Бонна в тому, що в його долю не вірять. Стоячи на балконі, я на повні груди вдихав боннське повітря, що на диво благотворно вплинуло на мене, — на тих, кому потрібна зміна клімату, боннське повітря за кілька годин може вплинути просто чудодійно.
Я повернувся з балкона в кімнату й, не вагаючись, набрав номер тієї "бурси", де вчився Лео. Мені було трохи боязко. Відтоді як Лео став католиком, ми з ним ще не бачились. Про своє навернення він сповістив мене з властивою йому дитячою акуратністю: "Любий брате, — писав він, — цим повідомляю, що я, добре поміркувавши і все зваживши, вирішив перейти до католицької церкви й готуватися на священика. Безумовно, ми в ближчий час матимемо нагоду поговорити про цю вирішальну зміну в моєму житті. Твій люблячий брат Лео". Уже в тій старовинній манері, наслідуючи яку він судорожно старається не почати листа з "Я" і, замість "я сповіщаю тебе", пише "цим повідомляю", був увесь Лео. Тут нема й тіні тієї елегантності, з якою він грає на роялі. Від цієї манери все робити по-купецьки у мене посилюється меланхолія. Якщо Лео залишиться таким і далі, то стане колись шляхетним сивоволосим прелатом. В цьому ділі — в стилі листів — батько і Лео однаково безпорадні: вони їх пишуть так, ніби йдеться про буре вугілля.
Довгенько тяглося, поки в тій "бурсі" зволили підійти до апарата, я вже почав, відповідно до настрою, хрестити церковну розхлябаність міцними слівцями, сказав: "От іще клоака", як там зняли трубку і хтось неждано хрипким голосом озвався:
— Слухаю.
Я був розчарований. Сподівався почути ніжний голосок монашки з запахом неміцної кави та сухого печива, а тут каркнув чоловік, від якого так різко тхнуло дешевим тютюном та капустою, що я закашлявся.
— Пардон, — вимовив я нарешті, — чи не можна мені поговорити з студентом теології Лео Шніром?
— А хто це дзвонить?
— Шнір, — відповів я. Очевидно, це виходило за межі його тями. Він довго мовчав, я закашлявся знову, потім Узяв себе в руки й додав: — Даю початкові літери:школа, Норвегія, їда, Ріхард.
— Що це означає? — нарешті озвався він, і в голосі його відчувалась така ж безпорадність, яка охопила й мене. Може, вони там посадили до телефону якогось симпатичного дідугана-професора, від якого тхне прокуреною люлькою? Я нашвидку вишкріб із своєї пам'яті кілька латинських слів і смиренно мовив:
— Sum frater leonis.[9]
В ту ж мить така спекуляція латинню здалася мені нечесною: я подумав, що, може, багато хто захоче поговорити з людьми того закладу, а серед них і такі, що ніколи жодного латинського слова не вивчили. Та на мій подив він хихикнув і сказав:
— Frater tuus est in refectorio,[10] обідає, — а далі трохи голосніше додав: — Панове обідають, а під час трапези їх турбувати не дозволяється.
— У мене дуже нагальна справа, — наполягав я.
— Смертельний випадок? — запитав він.
— Ні, — сказав я, — але близько до цього.
— Значить, тяжке поранення?
— Ні, скорше внутрішня рана.
— Ага, — мовив він, і голос його трохи пом'якшав, — внутрішній крововилив.
— Ні, — знову заперечив я, — це душевне. Чисто душевна справа.
Певно, для нього то була китайська грамота, бо у відповідь запала німа тиша.
— Боже мій, — не витримав я, — та людина ж складається з тіла і душі!
Віл щось забурмотів, — очевидно, це моє твердження викликало сумнів у нього, — і тільки двічі затягнувшись люлькою, пробурчав:
— Августін... Бонавентура... Кузанус... Ви стоїте на хибному шляху.
— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.
— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов'яга мусив би хоч раз почути слово "душа".
— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.
Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.
— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?
— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.
— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м'яка тепер метода, — крикнув він, — надто м'яка!
— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.
— Золоті слова! — запально гукнув він.
— Авжеж, — докинув я, — особливо треба більше лупцювати вчителів. То ви не забули, що я просив передати моєму братові?
— Я записав, — запевнив він, — "нагальна душевна справа". Зв'язана з школою. Послухайте, юний друже, можу я вам, як безсумнівно старший віком, дати добру пораду?
— О, прошу, — відповів я.
— Киньте свого Августіна; спритно викладені суб'єктивні відчування — це ще далеко не теологія, вони тільки шкодять юним душам. Чистісінька белетристика, приправлена діалектикою, — та й більш нічого. Ви не образились на мене за пораду?
— Ні, — відповів я, — зараз же піду й жбурну свого Августіна в вогонь.
— Оце правильно, — радо вигукнув він, — в вогонь його! Ну, благослови вас бог.
Я мало не сказав "спасибі", але це здалось мені недоречним, тому я просто поклав трубку й витер піт. Я дуже чутливий до запахів, і той густий капустяний дух розбурхав усю мою вегетативну нервову систему. Я подумав і про методи поводження церковного начальства з людьми: це добре, що вони дали можливість літньому чоловікові відчувати свою корисність для суспільства, але я не міг зрозуміти, чому вони глухуватому й такому химерному старому шкарбанові доручили саме телефонну службу.