ПЛОМБОВАНИЙ ПОЇЗД
Оповідання
--------------------------------------
Чоловік, що квартирує в шевця
Швейцарія — маленький острівець миру, що омивається з усіх боків штормовими хвилями першої світової війни, в 1915—1918 роках нагадувала собою місце дії захоплюючого детективного роману. У розкішних готелях дипломати ворожих держав проходять один повз одного підкреслено холодно, наче вони ніколи й не були знайомі, хоча ще рік тому дружили, грали в бридж, ходили один до одного в гості. З їхніх номерів вислизають якісь підозрілі люди. Депутати, секретарі, аташе, комерсанти, дами в вуалях і без, кожне має якесь таємне доручення. До готелів під'їжджають розкішні автомобілі з іноземними номерами, з них виходять промисловці, журналісти, музиканти-віртуози, особи, що твердять, буцімто приїхали сюди розважитися. Але мало не кожен має доручення: що-небудь вивідати, кого-небудь вистежити. Портьє, що відводить гостей у номер, покоївка, що підмітає кімнати, виконують ще й інше завдання: спостерігати, підглядати. Усі заклади — готелі, пансіонати, поштові відділення, кафе — працюють на різні воюючі сторони. Про все повідомляється, все контролюється. Тільки-но якийсь німецький урядовець приїде в Цюріх, про це відразу знає французьке посольство в Берні, а через годину знають і в Парижі. Армія досвідчених агентів щодня відправляє посольським аташе цілі томи повідомлень — і таких, що базуються на фактах, і вигаданих, а ті в свою чергу посилають їх далі по інстанціях. Усі стіни прозорі, всі телефони прослуховуються, з кошиків для сміття вибирають папір — і чернетки і промокашки — аби довідатися, хто що пише. Всі ошаліли так, що навіть не знають, хто вони: мисливці чи здобич, шпигуни чи об'єкт шпигунства, зрадники чи зраджені.
Тільки про одного чоловіка мало що повідомлялося в ті дні, можливо тому, що він був занадто непомітним і не зупинявся в розкішних готелях, не засиджуй вався в кав'ярнях і не ходив на престижні вистави, а жив зовсім відлюдно зі своєю дружиною, знімаючи кімнату в одного шевця. Зразу за річкою, у вузькому, старому, горбатому провулку старого міста, на третьому поверсі одного з міцних будинків з мансардами, прокуреного наполовину від часу, наполовину від невеличкої ковбасної фабрики, яка розташувалась у дворі. Його сусідами були булочниця, італієць, австрійський актор. Його співквартиранти знали про нього (він був не дуже балакучий) тільки те, що він росіянин і що його прізвище важко вимовити. Про те, що багато років тому втік із батьківщини, що він не багач і не займається вигідними оборудками, хазяйка здогадується, бачачи, як скромно вони харчуються й одягаються, зауваживши, що весь їхній домашній скарб легко вміщається в невеликий кошик, який вони привезли з собою.
- Стефан Цвейг — Згасле серце
- Стефан Цвейг — Літня новелета
- Стефан Цвейг — Невидима колекція
- Ще 7 творів →
Цей невеликий на зріст і кремезний чоловік настільки непомітний і живе настільки непомітно, наскільки це можливо. Він уникає товариства, зрідка співквартиранти ловлять гострий насуплений погляд його вузьких очей, дуже рідко приходять до нього відвідувачі. Але регулярно, день у день, щоранку рівно о дев'ятій годині він іде до бібліотеки і працює там до дванадцятої години, аж до обідньої перерви. Рівно в десять хвилин на першу він уже дома, а за десять хвилин до першої знову виходить з дому, щоб бути першим у бібліотеці, і сидить там до шостої години вечора. Але оскільки агенти поліції звертають увагу лише на тих людей, які багато говорять, оскільки їм не відомо, що мовчазні люди, які багато читають і вчаться, бувають найнебезпечніші за часів, коли в світі назріває революційна ситуація, то вони нічого не повідомляють про цього непомітного чоловіка, що квартирує в шевця. У соціалістичних колах знають про нього лише те, що він редактор невеликого радикального журналу російських емігрантів, який видається в Лондоні, і керівник партії в Петербурзі, назву якої особливо важко вимовити. Але оскільки він з презирством ставився до визнаних керівників соціалістичного руху, а їхню політичну лінію вважав хибною, оскільки він виявився неприступний і непримиримий, про нього майже забули. На збори, які він інколи влаштовував вечорами в невеличкому пролетарському кафе, з'являлося не більше п'ятнадцяти-двадцяти чоловік, здебільшого молодь, і тому цього оригінала сприймали так само, як і всіх інших росіян-емігрантів, які п'ють забагато чаю і розпалюють себе безконечними дискусіями. Але ніхто не сприймає цього невеличкого на зріст, з суворим чолом чоловіка як значну особистість, ніхто в Цюріху не пробував навіть запам'ятати прізвище цього самого Володимира Ілліча Ульянова, чоловіка, що квартирує в шевця. І якби, не дай боже, цього чоловіка випадково задавив би на смерть один із тих розкішних автомобілів, що на скаженій швидкості мчать від одного посольства до іншого, світ так і не взнав би його ні як Ульянова, ні як Леніна.
Здійснилось...
Одного разу, 15 березня 1917 року, бібліотекар Цюріхської бібліотеки був дуже здивований. Стрілка годинника показувала рівно дев'яту, а місце, на якому сидить щодня цей найпунктуальніший з усіх читачів бібліотеки чоловік,, пустує. Уже пів на десяту, вже десять, а невтомний читач ще не прийшов і більше не прийде Тому що дорогою до бібліотеки один російський товариш повідомив йому новину, або скоріше приголомшив його звісткою, що в Росії вибухнула революція:
Ленін спочатку не міг у це повірити. Він стояв знетямлении. Але за хвилина він заспішив коротким енергійним кроком до газетного кюска на березі озера і став чекати там або біля редакції газети годину за годиною й день за днем вістей з Росії. Все виявилося правдою. Звістка правдива і з кожним днем стаєще правдивішою і приємнішою. Спочатку чутки про палацовий переворот і можливу змнїу кабінету міністрів, потім зречення царя, утворення тимчасового уряду, Дума, російська свобода, амністія політичним в'язням — усе, про що він давно мріяв, усе, над чим він протягом двадцяти років працював у підпіллі, в'язниці, в Сибіру на засланні, здійснилося. І нараз йому стало ясно, що мільйони людей, яких поглинула ця війна, померли недарма. Ні, не марна була їхня загибель; вони стали мучениками за царство свободи, справедливості й вічного миру, яке вже гряде. Він відчуває себе наче сп'янілим, цей взагалі врівноважений і математично холодний мрійник. А як схвилювалися й зраділи сотні інших емігрантів у своїх маленьких найманих кімнатках у Женеві, Лозанні й Берні, почувши цю щасливу звістку. Нарешті можна повернутися додому! Не з підробленим паспортом, не під чужим прізвищем, наражаючи себе на смертельну небезпеку, а як вільні громадяни у вільну країну. Прочитавши в газетах лаконічну телеграму Горького: "Повертайтеся всі додому!", вони нашвидкуруч зібрали свій убогий скарб. По всіх усюдах розсилають вони листи та телеграми: повертайтеся додому, повертайтеся додому! Збирайтеся! Єднайтеся! Не шкодуйте сил для справи, якій ви присвятили все своє свідоме життя: для російської революції.
...і розчарування
Але через декілька днів приголомшлива звістка: російська революція, що наче орел розправила свої могутні крила, є насправді не та революція, про яку вони мріяли, і навіть не російська. Це був двірцевий переворот проти царя, який затіяли англійські та французькі дипломати, щоб перешкодити вкласти мир з Німеччиною, а не революція народу, який хоче цього миру й прав для себе. Це не та революція, заради якої вони жили й ладні були померти, а звичайна інтрига партій, що виступають за продовження війни, імперіалістів і генералів, які не бажають відмовитися від своїх планів. Незабаром Ленін і його соратники дізналися, що заклик "Повертайтеся всі додому!" не стосується тих, хто хотів справжньої, радикальної революції, до якої закликав Карл Маркс. Мілюков та інші ліберали заборонили їм повернутися на батьківщину. І в той час, коли поміркованих, згодних на продовження війни соціалістів, наприклад Плеханова, з усіма почестями доставляють торпедними катерами з Англії в Петербург (з початку війни перейменований в Петроград), Троцького затримують у Галіфаксі, а інших радикалів — на кордоні. По всіх прикордонно-пропускних пунктах країн Антанти розіслано чорні списки з прізвищами тих, хто брав участь у Ціммервальдській конференції. Ленін шле телеграму за телеграмою в Петроград, але їх або перехоплюють, або не дають на них відповіді. Чого не знають у Цюріху та, певно, в жодній країні Європи, в Росії знають і розуміють чудово: яка сильна, енергійна, цілеспрямована людина Володимир Ілліч Ленін, який він небезпечний супротивник.
Безмежний був відчай тих, чий від'їзд на батьківщину затримували. Довгий час розробляли вони на безконечних засіданнях у Лондоні, Парижі, Відні стратегію російської революції. Зважували, обмірковували й обговорювали кожну деталь, намагалися передбачити небезпечні ситуації. А тепер, коли революція відбулася, її хочуть звести нанівець люди, котрі святу ідею визволення народу поставили на службу чужим інтересам. В ці дні вимушеної бездіяльності Ленін, завжди тверезий реаліст, плекає найнерозсудливіші й найфантастичніші ідеї. А чи не можна найняти літак і перелетіти через Німеччину або Австрію? Але перший, хто запропонував свою допомогу в організації перельоту, виявився шпигуном. З'являються нові ідеї, ще нерозважливіші. Він пише листа в Швецію, щоб йому дістали шведський паспорт, а він прикинеться німим, щоб не відповідати ні на які запитання. Звичайно, після безсонної ночі, протягом якої передумано безліч химерних думок, він і сам відчував, що всі його дивоглядні задуми нездійсненні. Але одне він знав твердо: треба терміново повернутися в Росію і зробити свою революцію, справжню й чесну, а не позірну. Він повинен повернутися в Росію якнайскоріше і за всяку ціну!
Через Німеччину: так чи ні?
Швейцарія розташована між Італією, Францією, Німеччиною та Австрією. Через кордони держав-союзників шлях Леніну заборонено як революціонеру, через Німеччину та Австрію — як російському підданому, громадянинові ворожої держави. Але яка абсурдна ситуація: Німеччина кайзера Вільгельма ставиться до Леніна куди люб'язніше, ніж Росія Мілюкова й Франція Пуанкаре. Напередодні оголошення війни Америкою Німеччина потребує за всяку ціну миру з Росією.