Епізод періоду німецької інфляції
Через дві зупинки після Дрездена до нашого купе підсів старенький пан, ввічливо привітався з усіма, а мені кивнув особо, ніби давньому знайомому. Спочатку я не впізнав його, але, щойно він із легенькою усмішкою назвав своє ім'я, я відразу ж пригадав: він був одним із найвідоміших берлінських антикварів і в мирні часи я не раз оглядав і купував у нього старі книги й автографи. Ми трохи порозмовляли ні про що. А потім він раптом сказав:
– Я таки мушу розповісти вам, звідки їду. Бо ця пригода – найдивніше, що трапилося зі мною, старим антикваром, за тридцять сім років діяльності. Ви, мабуть, самі знаєте, як тепер ведеться в торгівлі творами мистецтва, відколи гроші знецінюються швидше, ніж вивітрюється газ: скоробагатьки раптом відчули сильне захоплення готичними мадоннами, інкунабулами,[43] старовинними гравюрами й картинами. Скільки не продай – їм усе мало, часом навіть доводиться боронити власне майно, щоб не винесли з хати геть усе. Бо вони готові купити в тебе останній ґудзик із рукава і лампу з письмового столу. Тому постачати нові товари стає дедалі важче, – вибачте мені будь ласка, за те, що називаю "товарами" речі, які для людей, як ми з вами, так багато важать, але це підленьке плем'я кого хочеш призвичаїть бачити у чудовій венеціанській гравюрі лише відповідник певної суми в доларах, а в рисунку Ґверчино[44] всього-на-всього інкарнацію кількох купюр по сотні франків. Від нахабної наполегливості цих фанатичних покупців дуже складно рятуватися. І ось знову настав момент, коли у мене вигребли весь товар і мені хотілося опустити завіси на вікна, щоб не терпіти цього сорому і не бачити, до чого дійшло наше старе благородне ремесло, яке ще мій батько перейняв від діда, і ось тепер у мене в крамниці залишився лише суцільний непотріб, який давніше не поклав би собі на візок зі старим мотлохом навіть вуличний тандитник.
У цій безвихідній ситуації я вирішив погортати наші старі записи, щоб спробувати виманити у когось із колишніх покупців той чи інший дублікат. Такий список клієнтів, особливо в наш час, складається переважно з покійників, тож таким чином мені небагато вдалося досягнути: більшість із тих, чиї прізвища я знайшов у списках, змушені були розпродати своє майно з аукціону або ж померли, а ті нечисленні, які залишилися, переважно нічим не могли допомогти. Але при цьому я раптом натрапив на цілу пачку листів від одного з наших старих клієнтів, про якого згадав тільки тому, що він від початку Першої світової війни, тобто від 1914 року нічого в нас не замовляв і не надсилав жодного запиту. Це листування розпочалося – слово честі, я не перебільшую – майже шістдесят років тому. Він купував ще у мого батька і навіть діда, але я не міг пригадати, щоб він зайшов до крамниці хоча б раз протягом усіх тридцяти семи років моєї діяльності. Усе вказувало на те, що він належить до особливої категорії специфічних, старомодних і дивакуватих німців, майже зниклих сьогодні, їх любили зображати на своїх картинах Менцель[45] чи Шпітцвеґ,[46] і вони зрідка трапляються ще і тепер у невеличких провінційних містечках. Його надзвичайно акуратні послання були написані ідеальним каліграфічним письмом, а цифри підкреслені червоним чорнилом під лінійку – аби уникнути непорозумінь, він писав кожну цифру двічі. Для своїх послань переважно використовував лише вирвані з книг чисті сторінки, а надсилав листи у вивернутих сподом старих використаних конвертах. Усе вказувало на дріб'язковість і фанатичну ощадливість безнадійного провінціала. Підписував він ці дивні документи не лише своїм іменем, а й численними званнями – відставний радник лісового та господарського відомств, відставний лейтенант, кавалер ордена Залізного хреста першого ступеня. Оскільки він ветеран Франко-Прусської війни, то якщо він ще живий, йому має бути не менше вісімдесяти. Але цей дивакуватий і смішний скнара демонстрував дивовижну обізнаність, мудрість і тонкий смак у своєму захопленні – колекціонуванні старовинних гравюр. Я переглянув список його замовлень за всі шістдесят років, за перші з них він розраховувався ще срібними прусськими монетами, і раптом усвідомив, що цей провінціал, який почав збирати ще у часи, коли за талер можна було купити цілу пачку гравюр найкращих німецьких майстрів, потихеньку став володарем колекції, яка може рівнятися з найбільш відомими сучасними зібраннями нових багатіїв. Бо навіть те, що він придбав протягом півстоліття за смішними цінами тільки у нас, тепер цінилося б надзвичайно високо, а крім того, варто було сподіватися, що він так само старанно купував і в інших антикварів та на аукціонах. І хоча з 1914 року він нічого більше у нас не замовляв, я занадто добре орієнтувався на ринку, щоби продаж з аукціону або просто продаж такої вагомої колекції пройшов повз мою увагу. Отже, цей дивак мав бути ще живим або ж його спадкоємці нічого не розпродали.
Ця справа зацікавила мене, і наступного ж дня, тобто учора ввечері, я поїхав до нього, просто у цю провінційну глушину, одне з жахливих маленьких саксонських міст. І, поки я плентався від невеличкого вокзалу головною вулицею, мені здавалося все більш неймовірним, що десь тут, поміж цих страшненьких будиночків із їхнім дрібноміщанським мотлохом, зібраним із повною відсутністю смаку, живе чоловік, який може бути власником бездоганної колекції і милуватися чудовими офортами Рембрандта, гравюрами Дюрера[47] чи Мантеньї.[48] Я був щиро здивований, коли на пошті мені сказали, що такий-то відставний радник лісового та господарського відомств усе ще живий. Моє серце забилося швидше, і я вирушив до нього ще перед обідом.
Знайти його помешкання виявилося нескладно. Воно було розташоване на другому поверсі одного з цих ощадливо збудованих провінційних будиночків, що їх у шістдесятих роках квапливо зводили якісь спритні муляри-архітектори. Унизу мешкав якийсь не надто заможний кравець, зліва на другому поверсі поблискувала табличка з прізвищем директора пошти, а праворуч – порцеляновий чотирикутник радника лісового та господарського відомств. На мій несміливий дзвінок у дверях з'явилася сива жінка в акуратному чорному чепчику на голові. Я подав їй свою візитку і запитав, чи можна порозмовляти з паном радником. Здивовано і трохи недовірливо вона подивилася спершу на мене, а потім на візитку: у цьому забутому Богом закутку і старосвітському домі відвідини когось із зовнішнього світу, напевно, були справжньою подією. Але вона ввічливо попросила мене зачекати, взяла візитку і пішла всередину, до кімнати. Я почув спершу її тихенький шепіт, а потім гучний чоловічий голос:
– А, пан Р., з великої антикварної крамниці, з Берліна… Нехай заходить, нехай заходить… Я дуже радий!
Старенька миттю задріботіла назад, до мене, і запросила досередини.
Я зняв верхній одяг і зайшов. Посеред скромно обставленої кімнати стояв старий, але ще досить міцний чоловік із густими вусами, він був убраний у зашнуровану домашню куртку напіввійськового крою і привітно виставив мені назустріч обидві руки. Але цьому радісному і відкритому жестові суперечила дивна скутість його постави. Він не зробив ані кроку мені назустріч, і я з трохи дивним відчуттям змушений був підійти ближче, щоб потиснути його руку. А вже коли зібрався доторкнутися до руки, то помітив, що його долоні не шукають мої, а нерухомо чекають потиску. І я все зрозумів: цей чоловік був сліпим.
Ще з дитинства мені завжди було трохи лячно, коли я опинявся віч-на-віч зі сліпцем. Я почував себе незручно і навіть соромився за те, що стою поряд із живою людиною, але світ, у якому вона живе, так сильно відрізняється від мого. Ось і тепер мені довелося подолати переляк, коли я побачив ці мертві, непорушно спрямовані у порожнечу очі під густими сивими бровами. Але сліпець не залишив мені часу на побоювання, бо щойно моя і його долоні доторкнулися одна до одної, як він енергійно потиснув мою руку і ще раз привітався своїм гучним голосом:
– Який несподіваний, рідкісний відвідувач, – широко всміхнувся він. – Справжнє чудо, що такий поважний столичний пан заїхав до нашої глушини… Але це значить, що треба бути обережним, якщо вже настільки великий пан вирішив особисто сісти у поїзд… У нас завжди говорять у схожих випадках: прийшли цигани – замикай ворота… Звичайно, я здогадуюся, чому ви вирішили розшукати мене… У нашій бідній Німеччині тепер багато не вторгуєш, ніхто нічого не купує, тож великі пани вирішили згадати про своїх старих покупців і серед них шукають собі довірливих овечок… Але, боюся, зі мною вам не пощастить: ми, бідні пенсіонери, тепер тішимося, коли нам на кусок хліба вистачає. Сьогоднішні божевільні ціни не для нас… Ми вже своє відкупували.
Я відразу ж заперечив, сказавши, що він неправильно мене зрозумів, бо я приїхав зовсім не з метою продати щось йому, а просто був поблизу і вирішив не втрачати нагоди особисто відвідати такого шанованого покупця і одного з найбільших колекціонерів Німеччини. Щойно я назвав його одним із найбільших колекціонерів Німеччини, як вираз обличчя старого різко змінився. Він продовжував непорушно стояти посеред кімнати, але вся його постава сповнилася гордості і задоволення собою, він повернувся у тому напрямку, де сподівався застати свою дружину, усім виглядом промовляючи: "Ну от, бачиш".
А потім заговорив до мене вже зовсім іншим, м'якшим, майже ніжним голосом, без тіні попередньої солдафонської інтонації:
– Це справді дуже, дуже мило з вашого боку… Але ваш візит не повинен бути марним. Я покажу вам дещо. Таке вдається побачити не щодня, особливо у вашому зарозумілому Берліні… Нічого кращого ви не знайдете ні в музеї "Альбертина",[49] ні у проклятому Парижі… Коли стараєшся шістдесят років, то вдається зібрати дещо варте уваги, таке на вулиці не валяється. Луїзо, дай мені, будь ласка, ключ від шафи!
І тут трапилося дещо несподіване. Старенька, яка увесь цей час стояла біля нас і з увічливою усмішкою слухала нашу розмову, раптом благально склала руки, звертаючись до мене, і одночасно заперечно махала головою, я спершу не зрозумів, що саме це значить. Потім вона підійшла до свого чоловіка і лагідно поклала йому руки на плечі:
– Герварте, – з докором у голосі сказала вона.