Олівець

Реймонд Чандлер

Сторінка 2 з 8

Ти чудово знаєш, що така існує, і багатюща вона, як цар Мідас. Здолати її неможливо, бо надто багато людей цього не хоче, особливо оті адвокати, що захищають її інтереси й гребуть по мільйону на рік.

— О Боже, ти що — балотуєшся на якусь високу посаду? Ніколи не чула від тебе таких праведних промов.

Енн покрутила ногами в повітрі, звісно, не спокушаючи мене — вона була не з таких, — але в мене однаково почали плутатись думки.

— Перестань мигтіти, — сказав я. — Або надягни довгі штани.

— Соромітник ти, Марло. Ні про що інше думати не можеш?

— Спробую. Мені приємно усвідомлювати, що я маю бодай одну гарненьку знайому з міцними моральними засадами. — Я проковтнув слину й повів далі: — Так от, того типа звуть Іккі Россен. Він далеко не красень і не з тих людей, які мені до вподоби, але одна риса в ньому мене зворушила. Він страшенно обурився, коли я сказав, що маю взяти собі в поміч знайому дівчину. Жінки, мовляв, не створені для такого брутального діла. Тим-то я й вирішив йому допомогти. Бо для справжнього гангстера що жінка, що лантух борошна — однаково. Такий спить із жінками, як і всі, та коли доходиться до того, що треба їх позбутись, робить це без найменшого вагання.

— Поки що я чую від тебе тільки пустопорожню балаканину. Мабуть, тобі треба випити чашку кави чи, може, й чогось міцнішого.

— Дуже мило з твого боку, але я зранку міцного не п'ю, хіба що в особливих випадках, до яких наш з тобою не належить. Що ж до кави, то трохи згодом. Так от, цього Іккі наштрикнули на олівець.

— А що воно таке?

— Ти маєш список людей. Береш олівця й викреслюєш із нього чиєсь прізвище. І той один уже вважай що мертвий. Спілка має на те свої причини. [176]

Вони більш не роблять такого просто задля втіхи. Це для них не гра, а звичайнісіньке діловодство.

— А що ж, до лиха, я можу вдіяти? Скажу й більше — що можеш удіяти ти.

— Я можу спробувати. А ти можеш допомогти мені засікти їхній літак і простежити, куди вони поїдуть — цебто виконавці, яким доручено цю роботу.

— Гаразд, але яким чином ти зможеш бодай чимось йому допомогти?

— Я ж сказав, що можу спробувати. Якщо вони вилетіли нічним літаком, то вже мають бути тут. Якщо вранішнім — то прилетять не раніш, як о п'ятій, чи десь так. Маємо задосить часу, щоб підготуватися. Ти знаєш, які вони будуть із себе?

— Аякже! Я ж щодня спілкуюся з убивцями. Приймаю їх у себе вдома, пригощаю їх віскі з лимонним соком та канапками з ікрою.

Енн посміхнулася. А я тим часом чотирма великими кроками перейшов рудувато-брунатний візерунчастий килимок, підвів її з тахти й поцілував в уста. Вона не опиралась, але й не затремтіла від збудження. Я повернувся на місце й сів.

— Вони матимуть вигляд звичайнісіньких ділових людей — комерсантів чи службовців, що здобули міцне й надійне становище. Вдягнені будуть поважно, поводитимуться чемно — вони це вміють, коли захочуть. При собі матимуть портфелі зі зброєю, яка так часто переходила із рук у руки, що її годі і ідентифікувати. Після того, як виконають завдання, вони її викидають. Найпевніше, це будуть револьвери, але можуть бути й автомати. Глушників виконавці не застосовують, бо вони обтяжують ствол, а це позначається на влучності. У літаку вони сидітимуть не разом, але, зійшовши на землю, можуть удати, ніби давно знайомі й просто не помітили один одного під час польоту. Потиснуть руки, всміхнуться і підуть разом, а може, й сядуть в одне таксі. Гадаю, саме так вони й зроблять — поїдуть в одному таксі, і передусім — до готелю. Та невдовзі переберуться в інше місце, звідки матимуть змогу спостерігати за Іккі, щоб з'ясувати, коли й куди він ходить. Вони не поспішатимуть, якщо тільки сам Іккі не спробує втекти. Це буде для них знак, що хтось попередив його про небезпеку. А Іккі казав, що має ще двоє друзів.

— Вони стрілятимуть у нього з кімнати чи квартири навпроти, якщо знайдуть таку? [177]

— Ні. Вони стрілятимуть зблизька, за якийсь крок. Підійдуть ззаду й скажуть: "Привіт, Іккі". Він або прикипить до місця, або обернеться. Отут вони й нашпигують його свинцем, а тоді покидають зброю і скочать в автомобіль, який на них чекатиме. І поженуть геть услід за чільною машиною.

— А хто вестиме ту чільну машину?

— Якийсь поважний громадянин з бездоганною репутацією, ніколи ні в чому не замішаний. Він сидітиме за кермом власного авто й звільнятиме їм шлях до втечі, навіть якщо для цього йому доведеться ненароком чи свідомо в когось увігнатися, хай то буде й поліційна машина. А потім тяжко побиватиметься й цілу дорогу до поліції литиме сльози на свою сорочку з монограмою. А вбивці тим часом будуть уже далеко.

— Боже милостивий, — мовила Енн. — І як тільки ти можеш жити таким життям? Якщо тобі й пощастить упоратися з цим ділом, вони підішлють виконавців і до тебе.

— Не думаю. Сторонніх вони не вбивають. Вина впаде на виконавців. Не забувай, що ті гангстери-верховоди — справжні ділки. Вони орудують величезними грішми. І по-справжньому жорстокими стають тільки тоді, коли визнають за потрібне когось усунути, хоч самі цього й не прагнуть. Ніколи не виключена помилка. Але шансів на це не багато. Не пригадаю навіть, щоб тут чи деінде колись було розкрито отаке організоване вбивство, — хіба що два-три випадки. Головний верховода — страшенно важний і страшенно крутий. А коли він робиться аж надто важний і аж надто крутий — іде в хід олівець.

Енн ледь помітно здригнулась.

— Здається, мені самій не завадить випити. Я всміхнувся до неї.

— Це буде якраз до настрою, люба. Я приєднуюсь до тебе.

Вона принесла два коктейлі з шотландським віскі. Поки ми пили, я давав настанови.

— Коли ти засічеш їх, або вважатимеш, що засікла, рушай за ними, куди вони поїдуть, якщо зможеш зробити це непомітно. Тільки в такому разі. Поїдуть до готелю — а десять проти одного, що так і буде, — реєструйся і ти, а тоді сідай на телефон і дзвони мені, аж поки додзвонишся.

Енн знала номер моєї контори, а мешкав я все ще на Юкка-авеню. Знала вона й про це. [178]

— Ти жахливий тип, — сказала вона. — Жінки роблять усе, чого ти від них зажадаєш. І як тільки я й досі, доживши до двадцяти восьми років, зосталась незайманою?

— Треба, щоб було трохи й таких. А чого ти не виходиш заміж?

— За кого? За якогось цинічного шукача пригод, котрому тільки те й лишилося? Я не знаю жодного пристойного чоловіка... окрім тебе. А на білозубі усмішки мене не купиш.

Я підійшов і звів її на ноги. А тоді поцілував міцним і довгим цілунком.

— Я хлопець чесний, — промовив майже пошепки. — А це вже щось. Але для такої дівчини, як ти, надто приношений. Я завжди думаю про тебе, хочу тебе, але один погляд твоїх чистих, ясних очей щоразу ставить мене на місце.

— Візьми мене, — тихо мовила Енн. — Я теж маю свої мрії.

— Не можу. Надто багато я знав жінок, щоб мати право на таку, як ти. До того ми ж повинні рятувати людині життя. Я пішов.

Вона стояла і сумно проводжала мене очима.

Жінки, яких ти здобув, і жінки, яких не здобув, — немов два різні світи. І я не схильний зневажати ні тих, ні тих. Я ж бо й сам живу в обох цих світах.

У Лос-Анджелеському міжнародному аеропорту близько до літаків не підійдеш, хіба тільки коли сам кудись летиш. Ти можеш побачити, як вони сідають, якщо вибереш слушне місце, але щоб поглянути на пасажирів, мусиш чекати за бар'єром. Розташування аеропорту аж ніяк цьому не сприяє. Його споруди тягнуться аж ген-ген, і, поки дотюпаєш від служб ТВА* до "Пан-Амерікен", намуляєш на ногах мозолі.

* "Трансуорлд ерлайнз" — американська трансатлантична авіакомпанія.

Я списав собі розклад прибуття літаків і никав сюди-туди, мов собака, що забув, де він сховав кістку. Літаки сідали, літаки злітали, носії тягали багаж, пасажири метушилися й спливали потом, діти скиглили, і над усім тим гармидером гриміли гучномовці.

Кілька разів я пройшов повз Енн. Вона мене наче й не помічала.

Напевне, вони прилетіли літаком о п'ятій сорок п'ять, бо Енн зникла. Я про всяк випадок повештався [179] ще з півгодини: може, вона мала якусь іншу причину відлучитися. Аж ні. Зникла безповоротно. Я вийшов до своєї машини й проїхав переповненим шосе кілька довгих міль до Голлівуда, де була моя контора. Там я трохи випив і сів чекати. 0 шостій сорок п'ять задзвонив телефон.

— Думаю, це вони, — сказала Енн. — Готель "Беверлі-Вестерн", номер чотириста десятий. Прізвищ добути не вдалося. Ти ж знаєш, тепер портьє не залишають реєстраційних карток на конторці. А запитувати про щось я не хотіла. Зате піднялася разом з ними в ліфті й засікла їхній номер. Я пройшла повз них саме тоді, коли коридорний встромляв у двері ключа, а потім спустилася сходами на поверх нижче і там приєдналась до гурту жінок, що якраз виходили з чайної кімнати. З ними й зійшла до вестибюля. Замовляти собі номер я не стала.

— Які вони на вигляд?

— Вони піднімалися пандусом разом, але розмови їхньої я не чула. Обидва з портфелями, в строгих костюмах, нічого такого, що впадало б в око. Білі сорочки з цупкими комірцями, краватка в одного синя, в другого — чорна в сіру смужку. Чорні черевики. Такі собі поважні ділові люди із східного узбережжя. Можна подумати — видавці, адвокати, лікарі, банківські службовці... а втім, ні, як на службовців вони не дуже розкуті. Ти б на них другий раз і не глянув.

— Обличчя?

— Волосся в обох темно-русяве, в одного трохи темніше. Обличчя гладенькі, досить невиразні. Очі в одного сірі, а в того, у котрого темніше волосся, — голубі. От очі в обох цікаві. Дуже бистрі, дуже чіпкі, так і схоплюють усе навколо. І отут щось, видимо, не те. Вони б мали бути бодай трохи заклопотані справами, задля яких приїхали до Каліфорнії. А їх начебто більше обходили обличчя навколишніх людей. Добре, що я їх узяла на гачок, а не ти. Хоч ти і не схожий обличчям на поліцая, але не схожий і на людину, що не може бути поліцаєм. Щось таке в тобі є.

— Дурниці. Я страшенно гожий із себе серцеїд.

— І обидва вони якісь однакові, наче з конвейєра. В кожного дорожня валізка. Одна — сіра з двома червоними та білою смужками згори й унизу, десь за шість-сім дюймів від країв, друга — біло-голуба, картата, як ото з шотландки. Я й не знала, що буває така шотландка.

— Буває, але я забув, як вона зветься. [180]

— Я думала, ти знаєш усе.

— Майже усе.

1 2 3 4 5 6 7