Убивство під час дощу

Реймонд Чандлер

Реймонд Чандлер

Убивство під час дощу

Переклад Олексія Барієва

1

Ми сиділи в моїй кімнаті у Берглунді. Я влаштувався скраю на ліжку, а Дравек — у кріслі.

Дощ важко періщив у вікна. Вони були щільно зачинені, і в кімнаті стояла задуха. На столі працював невеликий вентилятор. Легкий вітрець від нього повівав Дравекові в обличчя, здіймав густий чорний чуб, ворошив довгі волосинки на спітнілій доріжці брів, що зрослися над переніссям. Він мав хвалькуватий вигляд людини, яка одержала в спадщину чималі гроші.

Дравек блиснув золотими зубами й запитав:

— Що ви про мене знаєте?

Він сказав це з таким виразом, наче кожен мав знати про нього багато всякого.

— Нічого, — відповів я. — Ви чисті, наскільки мені відомо.

Дравек підніс свою велику волохату руку і якусь мить пильно її розглядав.

— Ви мене не зрозуміли. Мене послав до вас такий собі М'Джі. Фіалка М'Джі.

— Чудово. Як поживає Фіалка?

У шерифовій канцелярії Фіалка М'Джі був фахівцем із розслідування вбивств.

Дравек знов подивився на свою велику руку й спохмурнів.

— Ні, ви ще нічого не зрозуміли. Я маю для вас роботу.

— Я тепер не часто беруся до справ, — сказав я. — Трохи підупав на силі.

Дравек підозріливо, з надмірною спостережливістю оглянув кімнату.

— Можна непогано заробити, — наполягав він.

— Можливо, — відповів я. [92]

На ньому був замшевий плащ із поясом. Він недбало розстебнув його й дістав великого, туго набитого гамана. З нього виглядали ріжки банкнот. Дравек ляснув гаманом об коліно, і почувся приємний тугий звук. Він витрусив на стіл гроші, вибрав кілька банкнот, решту сховав назад і поклав гамана в кишеню. Розклавши на столі п'ять стодоларових купюр, мов скупий гравець у покер, Дравек підсунув їх під вентилятор.

Робота мала бути серйозна.

— Грошви мені не бракує, — сказав він.

— Бачу. А що я маю робити, якщо візьму гроші?

— То тепер ви мене знаєте?

— Трохи краще.

Я дістав із спідньої кишені конверта й прочитав йому те, що було написано на звороті.

— "Дравек, Антон, або Тоні. Колишній робітник сталеливарного заводу в Піттсбурзі, охоронець вантажних машин, чоловік дуже сильний. Порушив закон і потрапив за грати. Після в'язниці покинув місто й подався на Захід. Працював на плантації авокадо в Ель-Сегуро. Придбав власне ранчо. Коли в Ель-Сегуро спалахнув нафтовий бум, "осідлав" свердловину. Розбагатів. Чимало втратив на скуповуванні непродуктивних свердловин. Але й має достатньо. За походженням — серб, зріст — сто вісімдесят три сантиметри, вага — сто вісім кілограмів. Має дочку, про дружину нічого не відомо. З боку поліції ніяких зауважень. Після Піттсбур'а — анічогісінько".

Я запалив люльку.

— Ого! — вигукнув він. — Де ви все це берете?

— Зв'язки. То яка у вас справа?

Дравек знову дістав гамана і, висунувши кінчик язика, почав щось шукати в ньому двома кострубатими пальцями. Нарешті видобув тоненьку брунатну картку та кілька зім'ятих аркушів паперу й посунув усе це до мене.

Картка була зроблена дуже вишукано. На ній стояло: "Містер Гарольд Гардвік Стейнер", — а в кутку дуже дрібними літерами: "Рідкісні книги і розкішні видання". Адреси чи номера телефону не було.

Три білі аркуші виявилися звичайними борговими розписками на тисячу доларів кожна, підписані розгонистим почерком: "Кармен Дравек".

Я повернув усе це йому й запитав:

— Шантаж?

Він спроквола похитав головою, і вираз його обличчя пом'якшав.

— Кармен — це моя дівчинка. Той Стейнер прилип До неї. Вона буває у нього, гуляє на всю губу. Може, й спить з ним. Мені це не до вподоби. [93]

Я кивнув головою.

— А до чого ці розписки?

— Гроші мене не цікавлять. Кармен грає з ним. Та це пусте. Вона, як то кажуть, схиблена на чоловіках. То ви підіть до того Стейнера і скажіть, щоб дав їй спокій. А то я сам скручу йому в'язи. Розумієте?

Він говорив швидко й рішуче, важко дихаючи. Його очі стали маленькими, круглими й лютими. А зуби мало не скреготали.

Я запитав:

— А чому я маю з ним розмовляти? Чому ви не скажете про це йому самі?

— А що, як я втрачу самовладання і вб'ю мерзотника?! — вигукнув він.

Я дістав з кишені сірника й поколупав ним попіл у люльці. Якусь мить я пильно дивився на Дравека, збираючись з думками. Потім зауважив:

— Тобто боїтеся.

Його кулаки, ці величезні вузли з кісток та м'язів, піднялися, він потряс ними, тоді повільно їх опустив, важко зітхнув і сказав:

— Атож, боюся. Я не знаю, як її вкоськати. Щоразу новий залицяльник і щоразу пройдисвіт. Не так давно я виклав п'ять тисяч доларів такому собі Джо Марті, щоб він дав їй спокій. Вона ще й досі сердиться на мене.

Я дивився у вікно й спостерігав, як дощові струмені б'ють у шибку і густою хвилею, наче розведений у воді желатин, стікають униз. Ще тільки початок осені, а вже такий дощ...

— Подачками ви нічого не доб'єтесь, — сказав я. — Вам довелося б робити так усе життя. Отож ви хотіли б, щоб з тим Стейнером домовився я.

— Скажіть, що я скручу йому в'язи!

— Не треба гарячкувати, — заспокоїв я його. — Я знаю Стейнера. Я й сам скрутив би йому в'язи замість вас, якби це дало якусь користь.

Дравек подався вперед і схопив мене за руку. Очі його стали як у дитини. В них виступили чисті сльози.

— Послухайте, М'Джі каже, що ви славний хлопець. Я розповім вам щось таке, чого ще нікому й ніколи не довіряв. Кармен мені не рідна дочка. Я підібрав її зовсім маленькою в Смоукі, просто на вулиці. У неї нікого не було. А може, я її вкрав, га?

— Схоже на це. — Я силоміць вивільнив з його лап свою онімілу руку й почав її розтирати. Своїм потиском Дравек зламав би телеграфний стовп. [94]

— Тоді я вчиню навпростець, — сказав він похмуро й водночас ніжно. — Ось піду звідси й зроблю як належить. Вона вже майже доросла. Я її люблю.

— Гм... — сказав я. — Це цілком природно.

— Ви не зрозуміли. Я хочу з нею одружитися. Я здивовано втупився в нього поглядом.

загрузка...

— Вона дорослішає, набирається розуму... Може, вона вийде за мене заміж, га?

Голос його благав мене так, наче я міг щось вирішити.

— А ви її про це запитували?

— Я боюся, — засоромлено відповів він.

— Гадаєте, вона в того Стейнера закохана? Він кивнув головою і сказав:

— Але це не має ніякого значення.

Я міг у це повірити. Я підвівся з ліжка, підняв віконну раму й на мить підставив обличчя під дощ.

— Давайте говорити прямо, — запропонував я, опускаючи вікно й повертаючись до ліжка. — Стейнера я можу взяти на себе. Це неважко. Тільки не розумію, що це вам дасть.

Він хотів був знову схопити мою руку, але цього разу я випередив його.

— Ви прийшли сюди трохи збудженим, хвалилися грішми, — промовив я. — А йдете заспокоєним. І зовсім не від моїх слів. Ви вже зрозуміли це. Я не Дороті Дікс і не вмію втішати. Але, якщо ви справді цього хочете, я візьму Стейнера на себе.

Дравек незграбно підвівся, шарпанув до себе капелюха й подивився мені під ноги.

— Ви, як самі висловилися, візьмете Стейнера на себе. Так чи так, але він їй не пара.

— Це може вам зашкодити.

— Дарма. Зашкодить то й зашкодить, — відказав Дравек.

Він застебнув плащ на всі ґудзики, насунув на свою велику кудлату голову капелюха й перевальцем вийшов. Двері він причинив за собою обережно, так наче покидав лікарняну палату.

Дравек здався мені таким же навіженим, як пара мишей у танку. І все ж таки він мені сподобався.

Я сховав його гроші в надійне місце, налив собі віскі з содовою і сів у ще тепле після Дравека крісло.

Я смакував віскі й міркував про джерело прибутків Стейнера. Той мав колекцію рідкісних і не дуже рідкісних книжок непристойного змісту й давав їх читати надійним людям за десять доларів на день. Цікаво, чи знає про це Дравек? [95]

2

Другого дня дощ лив безперестану. Увечері я зупинив свій блакитний "крайслер" на протилежному боці Бульвару неподалік від вузького фасаду книгарні, де світилися зелені неонові літери вивіски: "Г. Г. Стейнер".

Водостоки були переповнені, на тротуарах майже по коліна стояла вода, і кремезні полісмени в блискучих, як стволи рушниць, плащах, переносили невеличких дівчат у шовкових панчохах та чудових гумових чобітках" через небезпечні місця. Полісмени притискали дівчат до себе й відпускали жарти.

Дощ тарабанив по капоту "крайслера", по туго напнутому брезентовому верху, затікав у щілини, і в мене під ногами утворилася калюжа.

Я взяв з собою велику пляшку віскі і, щоб підбадьоритись, раз у раз прикладався до неї.

Стейнер торгував навіть у таку погоду, дощ був йому лише на руку. Перед книгарнею одна по одній зупинялися розкішні машини, з них виходили елегантно одягнені люди, а потім поверталися з пакунками в руках. Певна річ, вони мали змогу купувати рідкісні книжки й розкішні видання.

О пів на шосту з книгарні вийшов прищавий юнак у шкіряній куртці й швидко зник у бічній вулиці. Згодом він повернувся в кремово-сірій закритій двомісній машині, вийшов і подався до книгарні. А невдовзі з'явився вже разом із Стейнером. Поки вони йшли тротуаром, юнак у куртці тримав над Стейнером парасольку. Коли Стейнер сів у машину, юнак віддав йому парасольку, а сам знову побіг до книгарні. Стейнер був у темно-зеленому шкіряному пальті, без капелюха, із сигаретою в бурштиновому мундштуку. Я не міг розгледіти його скляне око, але знав, що воно є.

Стейнер поїхав Бульваром у західному напрямку. Я рушив за ним. За діловим районом, біля Пеппер-кеньйон, він звернув на північ. Мені неважко було тримати його в полі зору, відстаючи від нього на квартал. Стейнер, певно, поспішав додому, що було цілком природно.

Проминувши Пеппер-драйв, він поїхав угору звивистою стрічкою мокрого асфальту, яка називалася Ла-Верн-террас, і піднявся майже на вершину пагорба. Це була вузька дорога з високою огорожею по один бік і поодинокими, розташованими в нижній частині крутого схилу котеджами — по другий. Дахи будинків трохи здіймалися над рівнем дороги, а фасади були сховані за кущами. З мокрих дерев рясно капотіло. [96]

Перед Стейнеровим будинком ріс густий самшитовий живопліт, що затуляв вікна. Вхід у глибину двору нагадував лабіринт, і з дороги дверей будинку не було видно. Стейнер поставив свою кремово-сіру машину в невеликий гараж, зачинив його, пройшов з розкритою парасолькою крізь той лабіринт, і в будинку спалахнуло світло.

Поки він усе те робив, я під'їхав до вершини пагорба.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...