А тоді він враз побачив: перед залізною хвірткою діти розклали усі віднайдені уламки з парку розваг. їх було багато. Більшість деталей були розтрощені вщент або неправильно складені – усе мало дуже чудернацький вигляд, ніби втратило свій сенс. Знищений, однак барвистий світ з дерева, шовку, металевого дроту, паперу та іржавого заліза скорботно і з надією дивився на Гемуля, а той у паніці витріщався на нього.
Гемуль не витримав, утік до парку і знову взявся до спорудження свого житла пустельника. Він будував, будував, але нічого йому не клеїлося. Гемуль працював нетерпляче, думки його витали деінде. Раптом завалився дах, приплескавши хатину до землі.
– Годі, – сказав він рішуче сам до себе. – Не хочу! Я щойно навчився казати "ні"! Я на пенсії. Робитиму тільки те, що мені заманеться. І нічого іншого!
Гемуль повторив це багато разів, щоразу більш погрозливо. Зрештою підвівся, перетнув парк, відчинив хвіртку й взявся затягувати досередини увесь той розмаїтий мотлох.
Дітлахи сиділи на високому обшарпаному мурі Гемулевого парку, схожі на сірих горобчиків, але мовчазних.
Іноді чувся чийсь шепіт:
– Що він робить?
– Ш-ш-ш, – долинало у відповідь. – Він не бажає розмовляти.
Гемуль розвісив на деревах ліхтарики та паперові троянди, повернувши їх пошматованими боками до стовбурів. Потім заходився коло уламків, що колись були каруселлю. Жодна деталь не допасовувалася, а половини просто бракувало.
– Нічого з цього не вийде! – розсердився він. – Погляньте лишень! Усе це мотлох і непотріб! Ні! Я нікому не дозволяю злазити зі стіни й допомагати мені!
Шумок підбадьорення й симпатії прошелестів понад муром, але ніхто й словом не озвався.
Тепер Гемуль намагався змайструвати з каруселі хатину. Коней він поставив у траву, а лебедів спустив на воду потічка, перевернув усе догори дном і працював так натхненно, аж йому волосся стало дибки.
"Ляльковий дім! – думав він гірко. – Хатина пустельника!
Купа мотлоху на смітнику, галас та лемент, як це було все моє життя…"
Гемуль звів погляд угору й крикнув:
– Чого витріщаєтеся? Марш до гемулів та скажіть, що я завтра не хочу ніякого обіду! Хай ліпше пришлють цвяхи, молоток, лампи, мотузки і дводюймові дошки! І не гайтеся!
Малята радісно засміялися і побігли додому.
– Хіба ми не казали! – вигукували гемулі, гупаючи одне одного по плечах. – Він нудьгує! Бідачисько засумував за своїм парком розваг!
І вони передали удвічі більше реманенту, ніж просив Гемуль. Окрім того, напакували харчів на тиждень, десять метрів червоного оксамиту, довжелезних смужок срібного й золотистого паперу, а ще, про всяк випадок, катеринку.
– О ні! – запротестував Гемуль. – Катеринки мені тут не треба! Жодного шуму та ґвалту!
– Ясна річ! – послухалися малюки, зоставшись за муром разом з катеринкою.
Гемуль невтомно майстрував та лагодив атракціони, помалу – хоч сам він цього й не бажав – робота почала приносити йому задоволення. У вітті дерев виблискували, гойдаючись на вітрі, тисячі дзеркальних осколків. Угорі, в кронах дерев, Гемуль прилаштував крихітні лавочки та м'які гніздечка, де можна було, сховавшись від стороннього ока, посидіти, випити соку або поспати. Нижче, на міцних гілляках він повісив гойдалки.
Відновити американські гірки було дуже важко. Довелося зробити їх утричі меншими, ніж колись, бо від них мало що зосталося. Та Гемуль втішав себе, що тепер ніхто не лементуватиме від страху. З'їжджаючи вниз, дітлахи шубовстали в струмок – багатьом таке подобалося.
Гемуль сопів та стогнав. Коли він піднімав один бік атракціону, завалювався інший. Зрештою йому урвався терпець, і він сердито закричав:
– Ану ходіть сюди й допоможіть мені! Бачте, не можу робити десять справ нараз!
Малята, миттю скотившись з кам'яного муру, кинулися на допомогу.
Відтоді усі атракціони вони лагодили разом, а гемулі передавали стільки їжі, що дітлахи могли залишатися у парку на увесь день. Увечері вони поверталися додому, зате уже зі сходом сонця з'являлися під хвірткою. Одного разу привели з собою на шнурку крокодила.
– Ви певні, що він не галасуватиме? – недовірливо поцікавився Гемуль.
– На сто відсотків! – запевнив Мудрик. – Не скаже й слова. Він став таким тихим та вдоволеним, відколи позбувся зайвих голів.
Одного дня синок Чепурулі знайшов у кахельній печі удава. Він поводився дуже чемно, тож його негайно відвели до Бабусиного парку.
Усі мешканці довколишніх околиць збирали розмаїті чудернацькі речі для Гемулевого парку розваг або й просто посилали йому тістечка, каструльки, фіранки, карамельки та усе, що потрапляло під руки. Це вже стало манією – присилати щоранку з малятами подарунки.
Гемуль приймав усе, лиш би воно не спричиняло шуму.
Але входити до парку дозволялося тільки діткам.
Парк набував щораз фантастичніших обрисів. Посеред парку стояв будиночок з переробленої каруселі, там мешкав Гемуль. Кольоровий і перекошений, будиночок більше скидався на великий пакетик з-під карамельок, якого хтось зіжмакав і викинув у траву.
Усередині каруселевого будинку ріс шипшиновий кущ, що рясно червонів ягодами.
І ось одного гарного теплого вечора роботи в парку завершилися. Уже нічого більше не можна було ні додати, ані відняти, і Гемуля на мить охопив смуток, що усе закінчилося.
Гемуль і дітлахи позасвічували ліхтарики, стояли й милувалися своїм витвором.
У розлогих темних кронах дерев іскрилися дзеркальні скалки, срібло та золото. Усе завмерло в очікуванні – ставки, човники, тунелі, дитячі гірки, ятки з соком, гойданки, тири, де можна постріляти стрілами, дерева, по яких дозволяється лазити, яблуні…
– Починаймо! – скомандував Гемуль. – Тільки ж запам'ятайте, що це не парк розваг та веселощів, а Парк Тиші.
Дітки безгучно поринули у зачарований світ, до створення якого і вони приклали свої зусилля. Лише Мудрик обернувся й запитав:
– А тобі не буде прикро від того, що не доведеться пробивати квитки?
– Анітрохи, – відповів Гемуль. – Я можу й у повітрі покладати діркачем!..
Він увійшов до каруселі й засвітив місяць з Кімнати Дивовиж. Потім ліг у Чепурулин гамак, задивившись на зірки крізь дірку в стелі.
Надворі панувала глибока тиша, лише дзюркотіли струмки та шелестів нічний вітерець.
Раптом йому стало лячно. Він підвівся і прислухався. Ніде ані шелесне…
"А якщо їм невесело? – стурбовано подумав Гемуль. – Якщо їм нудно без сміху та галасу? Може, навіть вони подалися додому?.."
Він миттю видряпався на комоду Капарулі, виставив голову крізь дірку в даху й полегшено зітхнув: "Є… Нікуди не пішли!" Парк жив своїм таємничим чудовим життям, навколо чулися плюскоти, смішки й жарти, шелест скрадливих кроків. їм було весело!
"Завтра, – подумав Гемуль. – Завтра я їм скажу, що вони можуть сміятися, навіть тихенько наспівувати, якщо вже дуже захочеться… Але не більше! Не більше!!!"
Він зліз із комоди, знову влігся в гамак й одразу ж безтурботно заснув.
Під зачиненою хвірткою парку стояв дядечко Гемуля й намагався зазирнути досередини.
"Не схоже, щоб їм там було надто весело, – подумав він. – Проте у кожного веселощі на свій смак… А мій бідолашний родич завжди був трішки дивакуватим".
Катеринку дядечко Гемуля прихопив з собою додому, бо завжди любив музику.
Оповідання про невидиме дитятко
Одного темного дощового вечора уся родина сиділа за столом на веранді й чистила гриби. Стіл накрили газетами, посередині поставили гасову лампу, та все ж кутки веранди губилися у сутінках.
– Мю знову принесла рижиків, – казав Мумі-тато. – Минулого року вона назбирала мухоморів…
– Будемо сподіватися, що наступного року їй припадуть до вподоби лисички, – озвалася Мумі-мама. – Чи хоча би сироїжки.
– Завжди добре жити надією, – захихотіла Маленька Мю.
Далі кожен чистив гриби, не порушуючи мирної тиші.
Раптом почувся легенький стук у віконну шибку. Не чекаючи, доки їй відчинять, на веранду видряпалася Вітрогонка й обтрусила краплі дощу з дощовика. Потім вона прочинила двері надвір і гукнула у дощ:
– Заходь! Ну ж бо заходь!
– Хто це там з тобою? – поцікавився Мумі-троль.
– Нінні, – відповіла Вітрогонка. – Дитя називається Нінні.
Вітрогонка усе ще тримала двері відчиненими, але ніхто не увійшов.
– Що ж, – знизала плечима Вітрогонка. – Хай собі сидить надворі, якщо така сором'язлива.
– Але ж вона промокне, – захвилювалася Мумі-мама.
– Не знаю, чи так це вже й важливо для невидимки, – сказала Вітрогонка, сідаючи до столу.
Родина покинула чистити гриби, чекаючи пояснень.
– Ви ж знаєте, як легко стати невидимкою від частих переляків, – вела далі Вітрогонка, хрумаючи дощового гриба, схожого на гарненьку маленьку снігову кульку. – Так ось, оцю Нінні здуру налякала її тітка. Вона взяла на себе турботу про Нінні, хоча й не любила малятко. Я бачила тітку: то жахлива особа! Вона не злюка, таке ще можна було б зрозуміти, а холодна мов крига та зверхня.
– Що означає "зверхня"? – запитав Мумі-троль.
– Уяви собі, що ти зашпортався і гепнув просто на купку почищених грибів, – заходилася пояснювати Вітрогонка. – Природно було би розсердитися, але ж ні, твоя Мама не сердиться, а каже холодним нищівним голосом: "Я розумію, що саме так ти уявляєш собі танці, та я була би тобі вдячна, якби ти не вибрикував на грибах, які ми їстимемо". Ось так приблизно…
– Фе, як бридко, – скривився Мумі-троль.
– Правда? – підтримала його Вітрогонка. – Саме так поводилася ота тітка. Вона штрикала її зранку до ночі, аж дитя почало бліднути, втрачати обриси і врешті стало невидимим. У п'ятницю її вже зовсім не було видно. Тітка віддала мені дитину зі словами, що вона ніяк не може піклуватися про родичку, яку навіть побачити не може.
– І що ти зробила з тіткою? – округливши очі від зачудування, запитала Маленька Мю. – Завдала їй доброї прочуханки?
– Немає сенсу завдавати прочуханки зверхнім особам, – відповіла Вітрогонка. – Я забрала Нінні з собою і ось зараз привела до вас, щоб ви допомогли їй знову стати видимою.
На якийсь час запала мовчанка. Лише дощ барабанив по даху веранди. Усі глибоко задумались і не спускали очей з Вітрогонки.
– Вона розмовляє? – поцікавився Мумі-тато.
– Ні. Але тітка почепила їй на шию дзвоника, щоб знати, де вона…
Вітрогонка підвелася і знову визирнула надвір.
– Нінні! – гукнула у темряву.
Свіжий прохолодний запах осені увірвався до заскленої веранди, на мокру траву упав трикутник світла.