Щоправда, підлога все-таки трохи кособочилася, що створювало певні незручності.
Сцену затуляла завіса, червона і таємнича, а перед театральним помостом погойдувалася на хвильках невеличка флотилія човнів. Цікаві глядачі, прихопивши зі собою канапки (бо ж генеральна репетиція триває довго), чекали від самого сходу сонця.
– Мамо, а що таке генеральна репетиція? – запитало маленьке їжаченя в одному з човнів.
– Найостанніша спроба перед виступом, аби пересвідчитися, чи все йде, як годиться, – пояснила Мама їжачиха. – Завтра відбудеться справжня вистава, і за те, щоб подивитися її, доведеться платити. А сьогодні для таких бідних їжаків, як ми, безкоштовно.
Однак сховані завісою актори зовсім не були певні, що все йде як годиться. Мумі-тато знову переписував п'єсу. Рюмса плакала.
– Ми ж казали, що обидві хочемо умерти в кінці п'єси! – обурювалася Доня Мюмлі. – Чому ж тільки її з'їдає лев? Ми казали, що обидві будемо нареченими лева. Чи ви забули?
– Добре, добре, – дратувався Тато. – Лев спершу з'їсть тебе, а потім – Рюмсу. Тільки не заважайте, я намагаюся думати гекзаметром!
– Що тепер робити з родинними путами? – стурбовано поцікавилася Мумі-мама. – Учора Доня Мюмлі була одруженою з твоїм сином, котрий зараз подорожує. То тепер Рюмса – його дружина, а я – її мама? Тоді Доня Мюмлі залишається незаміжньою…
– Не хочу бути незаміжньою, – відрізала Доня.
– Будете сестрами! – майже у розпачі вигукнув Мумі-тато. – Отож, Доня Мюмлі – твоя невістка. Тобто моя… Я мав на увазі, твоя тітка!
– Ні, так не піде, – втрутився Мудрик. – Якщо Мумі-мама вам дружина, то ваша невістка ніяк не може бути їй тіткою.
– Яке це має значення! – вибухнув Мумі-тато. – Не писатиму жодної п'єси!
– Заспокойтеся! – озвалася раптом Емма з неочіку– ваним від неї розумінням ситуації. – Усе владнається. Врешті-решт, публіка зовсім не для того ходить до театру, аби щось у ньому збагнути.
– Люба Еммо, – попросила Мумі-мама, – сукня надто вузька на мене… весь час розходиться на спині.
– Пам'ятай, – напучувала Емма з повним ротом шпильок, – ти не повинна мати веселого виразу обличчя, коли увійдеш і скажеш, що її син занапастив свою душу брехнею!
– Я постараюся бути сумною! – пообіцяла Мумі-мама.
Рюмса зубрила свою роль. Раптом вона відкинула геть аркуші і заголосила:
– Я тут надто радісна! Ця роль мені зовсім не підходить!
– Цить, Рюмсо! – суворо урвала її Емма. – Ми починаємо! Освітлення готове?
Мудрик увімкнув жовтий прожектор.
– Червоний! Червоний! – зарепетувала Доня Мюмлі. – Мій вихід червоний! Вічно він усе наплутає…
– З кожним може трапитися, – незворушно мовила Емма. – Всі приготувалися?
– Я не знаю своєї ролі, – запанікував Мумі-тато. – Не пам'ятаю жодного слова!
Емма заспокійливо поплескала його по плечі:
– У цьому теж немає нічого дивного… Усе точнісінько так і має відбуватися на генеральній репетиції!
Емма тричі грюкнула по підлозі, у човнах на морі запанувала тиша. Гаряча хвиля щастя переповняла її старече тіло, коли вона піднімала завісу.
Захоплений шепіт прошелестів рядами нечисленних глядачів. Більшості з них ніколи раніше не доводилося бачити театру. Перед ними у червоному освітленні з'явився похмурий скелястий ландшафт. З правого боку сцени біля комоди із дзеркалом (затягненим чорною тканиною) сиділа у тюлевій сукенці заквітчана паперовим віночком Доня Мюмлі. Якусь мить вона зацікавлено спостерігала за глядачами, а потім впевнено і виразно задекламувала:
Умру я нинішньої ночі, хоч невинність моя волає до самих небес.
О, море, море, обернися в кров, а ти зробись, весняна земле, громом.
Вродлива, наче пуп'янок троянди, із юності росою на чолі, я долею покарана жорстоко.
Раптом за кулісами почулося пронизливе завивання Емми:
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
З-за лівих лаштунків сцени вийшов Мумі-тато з недбало перекинутим через плече плащем, повернувся до публіки і продекламував тремтячим голосом:
Родинні пута й приятельську сув'язь доводиться порвати, бо ж мене обов'язок мій кличе.
Ах, невже корону відбере у мене сестра мого онука?
Мумі-тато помітив свою помилку і поквапився її виправити:
Ах, невже корону відбере у мене тітка племінника мого?
Мумі-мама виткнулася з-поза куліси і зашепотіла:
Ах, невже корону відбере у мене сестра моєї невістки?
– Добре, добре, – буркнув Тато. – Тут пропускаємо…
Він зробив крок у бік Доні Мюмлі, заховався за комоду і грізно проголосив:
– Тремти, невірна Мюмло! Чуєш, як потрясає кліткою страшнючий лев і виє з голоду до місяця?
Запала довга пауза.
…і виє з голоду до місяця! –
Тато повторив репліку голосніше.
Але нічого не відбувалося.
Мумі-тато обернувся до лаштунків:
– Чому не рикає лев?
– Не буду рикати, доки Мудрик не повісить місяць, – вперлася Емма.
– Рюмса обіцяла зробити місяць, але не дотримала слова, – виправдовувався Мудрик.
– Добре, добре, – квапно погодився Тато. – Хай Рюмса виходить негайно, бо я вже й так втратив натхнення…
Рюмса спроквола випливла на сцену у багряній оксамитовій сукні. Вона надовго завмерла, затуливши лапками очі та смакуючи, як воно – бути примадонною. Відчуття було неперевершене!
– О, яке щастя, – прошепотіла Мумі-мама, подумавши, що Рюмса забула текст.
– Це митецька пауза, – стиха зашипіла Рюмса.
Вона, похитуючись, підійшла до краю рампи і простягла руки до публіки.
Щось клацнуло. То Мудрик увімкнув вентилятор у прожекторній ложі.
– У них є пилосос? – здивувався їжачок.
– Цить! – шикнула на нього Мама їжачиха.
Трагічним голосом Рюмса почала декламувати:
– О, яке щастя бачити, як твоя голова розколюється на шматки…
Вона необачно ступила ще один крок, заплуталася у довгій сукні і впала просто до їжаків у човен.
Глядачі бурхливо зааплодували і знову підняли актрису на сцену.
– Не хвилюйтеся, панночко, – шепнув їй поважного віку бобер. – Відкушуйте їй голову, і вже!
– Кому? – розгубилася Рюмса.
– Тітці небоги, ясна річ, – підбадьорливо підштовхнув Рюмсу бобер.
– Вони все невірно зрозуміли, – зашепотів Тато на вухо Мумі-мамі. – Негайно рятуй ситуацію, виходь на сцену!
Мумі-мама похапцем підібрала поділ своєї сукні і з'явилася на очі публіці з приязною й трішки ніяковою усмішкою на устах.
– О, доле! Заховай своє обличчя у чорному, мов ніч, посланні, яке я тобі несу!
– промовила Мама радісно.
– Твій син вдався до зради і занапастив твою душу брехнею!
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
О, згубна ніч!
– вила за лаштунками Емма.
Мумі-тато тривожно поглядав на Маму.
– Введіть лева, – шепнула вона, намагаючись допомогти йому.
– Введіть лева! – повторив за нею Тато. – Введіть лева! – гукнув він ще раз досить невпевненим голосом, а тоді як рикне: – Лева сюди давайте!!!
За сценою почувся шалений тупіт. Нарешті з'явився лев. Один бобер правив передніми ногами, інший – задніми. Публіка вищала від захвату.
Лев на мить завагався, тоді підступив до краю рампи, вклонився і раптом роз'їхався навпіл.
Публіка заплескала у лапи і почала розходитися.
– Це ще не кінець! – закричав Мумі-тато.
– Любий, завтра вони прийдуть знову, – втішала його Мама. – Емма каже, що без невеличкого провалу під час генеральної репетиції не може бути вдалої прем'єри.
– Ну, якщо вона так каже… – заспокоївся Тато. – У кожному разі під час багатьох сцен п'єси глядачі сміялися, – додав він задоволено.
Рюмса трималася осторонь, намагаючись вгамувати своє розхвильоване серденько.
– Вони аплодували мені! – шепотіла вона сама до себе. – О, яка я щаслива! Я завжди, завжди буду такою щасливою, як нині!
Розділ одинадцятий
Про те, як обдурити тюремного наглядача
Наступного ранку по всіх усюдах було розіслано програмки. Розмаїте птаство літало над бухтою і розкидало театральні афіші. Яскраві афішки, намальовані Мудриком та Донею Мюмлі, сіялися над лісом, берегом, левадами, морем, плавно опускалися на дахи будинків, осідали у садках.
Одна програмка залетіла на подвір'я в'язниці і лягла до ніг Гемулеві, котрий подрімував на сонечку, насунувши на носа поліцейського кашкета.
Він одразу запідозрив, що програмка не що інше, як таємне послання його в'язням, підхопив аркуш і міцно затиснув його в кулаку.
Зараз під його наглядом перебувало не менше трьох в'язнів, найбільше відтоді, як він вивчився на тюремного наглядача. Востаннє Гемуль пильнував злочинців два роки тому, тож не дивно, що він так боявся якоїсь каверзи.
Отож, Гемуль почепив на носа окуляри і пробіг очима написане.
– Прем'єра, – прочитав він.
– Театр? – замислено мовив сам до себе Гемуль, знімаючи окуляри.
У його гемулячому серці зринув напівзабутий щемкий спогад з дитинства. Колись тітонька, мамина сестра, брала його з собою до театру. У виставі йшлося начебто про принцесу, котра заснула у трояндових кущах. Це було так гарно, Гемулеві тоді все дуже сподобалося.
Йому зненацька знову захотілося побувати у театрі.
Але хто ж пильнуватиме в'язнів?
Він не знав жодного гемуля, котрий міг би його підмінити. Бідний наглядач міркував і так і сяк, але придумати нічого не міг. Гемуль притулився носом до залізної клітки, що стояла позад нього у затінку, і сказав:
– Мені б так хотілося піти сьогодні увечері до театру…
– Театр! – нашорошив вушка Мумі-троль.
– Дають виставу "Наречені Лева", – пояснив Гемуль, простягаючи крізь прути клітки програмку. – Але я не знаю, кого залишити замість себе біля вас…
Мумі-троль з Хропсею глянули на програмку і пере– зирнулися.
– Це, напевно, щось про принцес. Я так давно не бачив жодної маленької принцеси! – поскаржився Гемуль.
– Тоді неодмінно слід піти до театру й подивитися на неї, – запевнила його Хропся. – Можливо, маєш якогось доброго родича, котрий погодиться вартувати нас…
– Справді, маю двоюрідну сестру, – зрадів Гемуль. – Але вона надто добра. Може пожаліти вас і випустити на волю…
– Коли нас стратять? – враз вихопилася Чепуруля.
– Ет, ніхто вас не буде страчувати. Сидітимете у клітці, доки не визнаєте свій злочин. Потім зробите нові таблички і п'ять тисяч разів напишете слово "Заборонено".
– Але ж ми не винні… – почала було Чепуруля.
– Так-так-так, – урвав її Гемуль. – Уже чули… Всі ви так кажете!
– Послухай, – втрутився знову Мумі-троль. – Якщо ти нині не підеш до театру, то потім усе життя жалкуватимеш про це… Там неодмінно будуть принцеси. Наречені Лева…
Гемуль знизав плечима і важко зітхнув.
– Не будь такий упертий, – умовляла його Хропся. – Приведи сюди свою двоюрідну сестру, щоб ми на неї подивилися.