Дерг попередив мене про кілька дуже неприємних подій, наприклад, про пограбування в Кафедральному парку, вимагання з боку підлітків і пожежу.
Але поступово він збільшував щільність опіки. Усе починалося з одного-двох попереджень на день. За місяць він попереджав мене вже п'ять чи шість разів на день. Зрештою, його застереження, місцеві, національні та міжнародні, злилися в безупинний потік.
Мені загрожувало неймовірно багато небезпек.
Ось типовий день:
"Несвіжа їжа в кафетерії Бейкера. Не їсти там сьогодні ввечері".
"Амстердам, автобус 312 — відмовлять гальма. Не їздити на ньому".
"Магазин одягу Мелена — пропускає газова труба. Можливий вибух. — Здати одяг у хімчистку в іншому місці".
"Між Риверсайд-драйв і Центральним парком нишпорить маньяк. Візьми таксі".
Невдовзі значну частину свого часу я проводив, чогось не роблячи й уникаючи різних місць. Здавалося, небезпека чигає на мене під кожним ліхтарем.
Я почав підозрювати, що дерг просто вигадує свої попередження.
Іншого пояснення я не бачив. Зрештою, до зустрічі з ним я прожив чимало років без жодної паранормальної допомоги і прожив цілком щасливо. Чому раптом ризик для мого життя так зріс?
Одного вечора я запитав його про це.
— Усі мої повідомлення абсолютно реальні, — сказав він, трохи образившись. — Якщо не віриш, спробуй завтра увімкнути світло в аудиторії, де проходитимуть заняття з психології.
— І що?
— Несправна проводка.
— Я не сумніваюся у твоїх попередженнях, — запевнив я його. — Я знаю лише, що до твоєї появи моє життя ніколи не було для мене таким небезпечним.
— Звісно, не було. Ти, певно, знаєш, що, приймаючи захист, ти маєш змиритися і з деякими його наслідками.
— Якими наслідками? Дерг завагався.
— Захист спричиняє потребу в подальшому захисті. Це універсальна стала.
— Поясни докладніше, — попросив я здивовано.
— До зустрічі зі мною ти був таким, як усі, і ризикував так, як і всі інші. Але після моєї появи твоє безпосереднє середовище змінилося. І твоє становище в ньому теж змінилося.
— Змінилося? Чому?
— Тому що в ньому з'явився я. Ти певною мірою став частиною мого оточення, а я — твого. І до того ж усім відомо, що, уникаючи однієї небезпеки, ти відкриваєш шлях іншій.
— Ти хочеш сказати, — дуже повільно вимовив я, — що ризик збільшився через твою допомогу?
— Це було неминуче, — зітхнув він.
У той момент я з радістю задушив би дерга, якби він не був невидимим і невідчутним. Мене охопила лють від того, що цей позаземний шахрай мене ошукав.
— Гаразд, — сказав я, опановуючи себе. — Дякую за все. Побачимося на Марсі, чи де ти там живеш.
— Ти більше не хочеш мого захисту?
— Ти вгадав. Тільки не грюкай дверима, як виходитимеш.
— Але що я зробив не так? — щиро здивувався дерг. —Так, ризик для твого життя зріс, але що з того? Честь і хвала тому, хто зустрічає небезпеку віч-на-віч і перемагає її. Що сильніша загроза, то більша радість від порятунку.
Тоді я вперше зрозумів, наскільки чужим є цей чужинець.
— Мене це не влаштовує, — сказав я. — Забирайся.
— Ризик для тебе зріс, — заперечив дерг, — але моя здатність до передбачення більш ніж достатня, щоб дати йому раду. Я щасливий, що маю змогу запобігати небезпеці. І я, як і раніше, можу бути корисним, захищаючи тебе.
Я похитав головою.
— Я знаю, що буде потім. Ризик для мене дедалі збільшуватиметься, адже так?
— Зовсім ні. Стосовно нещасних випадків ти вже досяг кількісного насичення.
— Що це означає?
— Це означає, що подальшого збільшення кількості нещасних випадків, яких тобі варто уникати, не буде.
— Чудово. А тепер зроби мені ласку, вшивайся звідси.
— Але ж я пояснив...
— Звісно, ніякого збільшення, лише ті самі небезпеки. Послухай, якщо ти даси мені спокій, моє середовище повернеться до первісного стану. Адже так? А разом з ним і рівень ризику?
— Зрештою, так, — погодився дерг. — Якщо ти доживеш до цього моменту.
— Я спробую.
Якийсь час дерг помовчав і, нарешті, вимовив:
— Ти вже не можеш обходитися без мене. Завтра...
— Нічого не кажи. Я буду уникати нещасних випадків сам.
— Я кажу не про них.
— Тоді про що?
— Навіть не знаю, як тобі пояснити, — стривожено сказав він. — Я казав, що кількісних змін більше не буде. Але нічого не сказав про якісні зміни.
— Що?! — вигукнув я.
— Я намагаюсь пояснити, — сказав дерг, — що на тебе полює парасольник.
— Хто? Це що за жарти?
— Парасольник — це істота з мого середовища. Я гадаю, його привабив твій підвищений потенціал до уникнення ризику, завдяки моєму захистові.
— До дідька парасольника разом із тобою.
— Якщо він прийде, спробуй налякати його омелою. Часто допомагає залізо, якщо потерти ним об мідь. Ще...
Я впав на ліжко й накрив голову подушкою. Дерг зрозумів натяк, і за секунду я відчув, що він пішов.
Яким же я був дурнем! У нас, землян, є спільна вада: ми приймаємо те, що нам пропонують, навіть не замислюючись, треба воно нам, чи ні.
Так можна потрапити у серйозну халепу.
Але дерг пішов, а разом із ним мої найгірші неприємності. Якийсь час доведеться посидіти вдома, нехай усе само собою владнається. І, напевно, за кілька тижнів...
Мені здалося, що я чую гудіння.
Я сів на ліжку, в одному з кутів кімнати стало темно, і я відчув на обличчі подих холодного вітру. Гудіння стало голоснішим — навіть не гудіння, а сміх, низький, байдужий і монотонний.
У цей момент ніхто не змусив би мене накреслити діаграму.
— Дерг, — заволав я, — звільни мене від цього! Він був поруч.
— Омела! Просто махни нею в бік парасольника.
— Де в біса я тобі знайду омелу?
— Тоді залізо й мідь.
Я кинувся до столу, схопив мідне прес-пап'є й завертів головою у пошуках заліза. Хтось вирвав пап'є в мене з руки, але я встиг підхопити його на льоту. Зрештою, я побачив авторучку й притулив її перо до пап'є.
Темрява зникла. Холод пропав.
Я зрозумів, що врятований.
— От бачиш? — тріумфуючи сказав дерг годину по тому. — Тобі потрібен мій захист.
— Мабуть, так, — понуро відповів я.
— Тобі знадобляться й деякі інші речі, — сказав дерг. — Аконіт, амаринт, часник, земля із цвинтаря...
— Але ж парасольника більше немає.
— Авжеж, але лишилися гравійники. Крім того, тобі доведеться захищатися від лиепів, фигів та мелджгризера.
Довелося скласти перелік трав, речовин та інших речей. Я не питав його, як це пов'язано з надприродними й паранормальними явищами. Я був абсолютно беззахисним.
Духи й привиди, або інопланетяни? Це те саме, сказав він, і я зрозумів, що він мав на увазі. Переважно вони нас не чіпають — ми перебуваємо на різних рівнях сприйняття і навіть існування, поки людина не вчинить глупства і не приверне до себе уваги.
Я змушений грати в їхню гру. Хтось хоче мене вбити, ь — захистити, але всім їм нема діла до мене, навіть дергові. їх цікавить лише цінність моєї фігури у грі, от і все.
У цій ситуації винний був лише я сам. Адже спершу в моєму розпорядженні була акумульована вся мудрість людської раси, безмежна расова ненависть до чаклунів і духів, ірраціональний страх до чужих форм життя. Пригоди, подібні до моєї, уже траплялися тисячі разів, а розповіді про них переказувалися знову й знову — про те, як люди, зацікавившись темними мистецтвами, викликали духів. Але в такий спосіб вони чинили найгірше, що можна зробити, — привертали до себе їхню увагу.
Тому я став невіддільний від дерга, а дерг — від мене. Так тривало до вчора. Тепер я знову сам.
Кілька тижнів усе було спокійно. Фигів я позбувся просто, тримаючи щільно зачиненими дверцята шаф. Лиепи були страшнішими, але їх вдалося приборкати з допомогою жаб'ячого ока. А мелджгризер небезпечний лише, коли сходить повний місяць.
— Ти в небезпеці, — сказав учора дерг.
— Знову? — поцікавився я, позіхаючи.
— Нас переслідує транг. —Нас?
— Так, і мене, і тебе, тому що навіть дерг не захищений цілком від ризику й небезпеки.
— А цей транг дуже небезпечний?
— Дуже.
— Гаразд, і що треба робити? Почепити над дверима зміїну шкіру? Накреслити пентаграму?
— Ні те, ні інше, — сказав дерг. — Від транга можна захиститися, лише уникаючи певних дій.
Оскільки на мені й без того висіло безліч обмежень, я вирішив, що ще одне не матиме особливого значення. — І що я не повинен робити?
— Ліснеризувати, — сказав дерг.
— Ліснеризувати? — насупився я. — А що це таке?
— Ти напевно знаєш. Це проста повсякденна людська дія.
— Певно, я знаю її під іншою назвою. Поясни.
— Добре. Ліснеризувати — це... — Він раптом замовк. — Що?
— Він тут! Транг!
Я притулився до стіни. Мені здалося, що в кутку злегка заворушився пил, але, можливо, це лише гра уяви та перенапруження нервів.
— Дерг! — заволав я. — Ти де? Що треба робити?
І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати — звук щелеп, що зімкнулися.
— Я загинув! — скрикнув дерг.
— Що треба робити? — знову вигукнув я.
Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга:
— Не ліснеризувати!
Потім запала тиша.
Тому я зараз сиджу вдома і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди — адже дверцята моїх шаф щільно зачинені.
Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться і об'єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати.
Проблема в тому, що я не маю анінайменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу.
Я трохи задрімав, і нічого не трапилося. Отже, це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування.
Коли-небудь усе минеться.
Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну