Мисливське завдання

Роберт Шеклі

Це був останній збір особового складу перед Загальним Злетом, і на нього зібралися члени всіх скаутських загонів. Скаути із загону 22 — "Ширяючий сокіл" стали табором у тінистій балці й чекали, тримаючи щупальця напоготові. Члени загону 31 — "Відважний бізон" висадилися біля невеликого струмка. Вони відпрацьовували навички споживання рідини й час від часу вибухали сміхом від незвичних відчуттів.

А загін 19 — "Розлючений мірак" чекав на скаута Дрога, котрий, як завжди, спізнювався.

Дрог каменем упав з трикілометрової висоти, в останній момент набув твердої форми й квапливо вповз у коло скаутів.

— Привіт, — сказав він. — Вибачте, я й гадки не мав, що вже так пізно...

Командир загону гнівно глянув на нього.

— Ви знову не у формі, Дрог.

— Вибачте, сер, — промовив Дрог, спішно випускаючи забуте щупальце.

Усі засміялися. Дрог від сорому став помаранчевим. Понад усе йому зараз хотілося стати невидимим. Але як раз цього робити не годилося.

— Розпочнімо наш збір з урочистої присяги скаутів, —сказав командир і відкашлявся. — Ми, юні скаути планети Елбонаї, урочисто присягаємося зберігати й плекати навички наших далеких предків-піонерів. З цією метою ми, скаути, приймаємо форму, від народження даровану нашим праотцям, підкорювачам незайманих просторів Елбонаї. У такий спосіб, ми сповнені рішучості...

Скаут Дрог відрегулював слухові рецептори, щоб підсилити тихий голос командира. Клятва завжди змушувала його тремтіти від хвилювання. Важко собі уявити, що колись їхні прабатьки були прикуті до землі. Сучасні елбонайці живуть у повітряному просторі на шестикілометровій висоті над поверхнею, зберігаючи мінімальний обсяг тіла, живлячись космічним випромінюванням і сприймаючи життя безпосередньо в усій його повноті, а на планету спускаються лише із сентиментальних або ритуальних міркувань. Епоха Підкорення лишилася в далекому минулому. Нова історія почалася з Ери Субмолекулярної Модуляції, яку змінила нинішня Ера Прямого Контролю.

— ...Прямо й чесно, — вів далі командир. —І зобов'язуємося, як і вони, пити рідини, вживати тверду їжу та вдосконалювати майстерність володіння їхніми знаряддями й навичками.

Урочиста частина закінчилася, і хлопці розійшлися по рівнині. Командир загону підійшов до Дрога.

— Це наш останній збір перед злетом, — сказав він.

— Я знаю, — засоромлено відповів Дрог.

— У загоні "Розлючений мірак" ти єдиний скаут другого класу. Всі інші давно отримали перший клас або принаймні звання Молодшого Піонера. Що подумають про наш загін інші?

Дрог знітився.

— Тут не тільки моя провина, — сказав він. — Так, звісно, я не склав іспитів із плавання та виготовлення бомб, але в мене просто немає до цього хисту. Несправедливо вимагати, щоб я знався на усьому. Навіть серед піонерів були вузькі фахівці. Ніхто не може опанувати всіх наук...

— А що ти, власне, вмієш робити? — перервав його командир.

— Я вмію орієнтуватись у лісі та горах, — палко вимовив Дрог, — а ще вистежувати й полювати.

Командир пильно подивився на нього, а тоді повільно промовив:

— Слухай-но, Дрог, хочеш отримати ще один, останній шанс заробити перший клас і навіть відзнаку за особливі досягнення.

— Я готовий до всього! — скрикнув Дрог.

— Добре, — сказав командир. — Як називається наш загін?

— "Розлючені міраки", сер.

— А хто такий мірак?

— Величезний лютий звір, — швидко відповів Дрог. —Колись вони жили на Елбонаї майже скрізь, і нашим предкам доводилося битися з ними не на життя, а на смерть. Зараз міраки вимерли.

— Не зовсім, — заперечив командир. — Один зі скаутів, розвідуючи ліси в п'ятистах милях на північ, виявив у пункті з координатами Пд-233 і Зх-482 зграю з трьох міраків. Усі троє — самці, отже, полювати на них можна. Я хочу, щоб ти, Дрог, вистежив їх і вполював, застосувавши своє мистецтво орієнтуватись у горах та лісі. Потім за допомогою самих лише методів і знарядь піонерів ти повинен здобути й принести шкуру одного мірака. То як, впораєшся?

— Впораюсь, сер!

— Дій негайно, — наказав командир. — Ми прикріпимо шкуру на нашому флагштоку й, безумовно, отримаємо відзнаку на зльоті.

— Так, сер!

Дрог квапливо зібрав знаряддя, наповнив флягу рідиною, спакував тверду їжу та рушив у дорогу.

За кілька хвилин він левітував до квадрата Пд-233/ Зх-482. Це була дика, романтична місцевість — зубчасті скелі й покручені дерева, вкриті густими хащами долини й засніжені гірські вершини. Дрог невпевнено роззирнувся довкола.

Доповідаючи командиру, він трохи погрішив проти істини.

Справа в тому, що він не так уже й добре знався на лісовій та гірській справі, не кажучи вже про вистежування й полювання. Чесно кажучи, він узагалі не вмів нічого, крім як годинами мрійливо ширяти у небі за півтора кілометра від землі. Що як він не зможе знайти міраків? Що як міраки виявлять його першими?

Ні, цього не може бути, запевнив себе Дрог. Зрештою, я завжди встигну жестибулювати. Ніхто й не довідається.

За мить він уловив слабкий запах мірака. А згодом у двохстах метрах від себе помітив якийсь рух біля чудернацької скелі, схожої на літеру Т.

Невже так і далі йтиме — просто й гладко? Чудово! Дрог ужив належних заходів маскування й неквапом рушив уперед.

Гірська стежина ставала дедалі стрімкішою, а сонце палило нещадно. Пакстон весь змок, незважаючи на кондиціонер у комбінезоні. До того ж ця пригода уже добряче йому набридла.

— Коли, нарешті, ми звідси заберемося? — не витримав він.

Герера поблажливо поплескав його по плечі.

— Тобі що, не потрібне багатство?

— Ми й так багаті, — заперечив Пакстон.

— Але не досить, — сказав Герера, і на його довгастому смаглявому обличчі блиснула посмішка.

Підійшов Стелмен, відсапуючись під вагою аналізаторів. Він обережно поставив апаратуру на стежку й сів поруч.

— Може, трохи перепочинемо?

— Чому б ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас удосталь.

загрузка...

Він сів, спершись спиною об скелю, що за формою нагадувала літеру Т.

Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув "блискавку" й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.

— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?

Герера лише всміхнувся й клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.

— Мені відповість хто-небудь?! — підвищив голос Пакстон.

— Заспокойся. Ти в меншості, — вимовив Стелмен. —У цьому підприємстві ми, троє, — рівноправні партнери.

— Але гроші — мої! — заявив Пакстон.

— Звісно. Тому тебе й узяли. У Герери — великий практичний досвід роботи в горах. Я — добре орієнтуюсь у теорії, до того ж посвідчення пілота є лише в мене. А ти дав гроші.

— Але корабель аж тріщить від видобутого! — вигукнув Пакстон. — Усі трюми вщерть завантажені! Саме час податися до якого-небудь цивілізованого місця й почати витрачати.

— Нам з Герерою чужі твої аристократичні уявлення про багатство, — підкреслено терпляче поясний Стелмен. — Проте в нас є одне безневинне бажання — заповнити скарбами кожен закуток корабля. Золоті самородки —в паливні баки, смарагди — у бляшанки з-під борошна, а на палубу — алмази насипом, півметровим шаром. Тут для цього саме місце. Довкола неймовірне багатство, яке так і проситься, щоб його забрали. Ми хочемо бути безмежно, жахливо багатими, Пакстоне.

Пакстон не слухав. Він напружено вдивлявся в якусь точку на краю стежки.

— Це дерево щойно ворухнулося, — низьким голосом промовив він.

Герера вибухнув сміхом.

— Мабуть, монстри, — презирливо кинув він.

— Заспокойся, — похмуро вимовив Стелмен. — Синку, я вже немолодий, огрядний і мене легко налякати. Невже ти гадаєш, що я сидів би тут, якби існувала хоч найменша небезпека?

— Он! Знову ворухнулося!

— Три місяці тому ми обстежили всю планету, — нагадав Стелмен, — і не знайшли ані розумних істот, ані небезпечних тварин, ані отруйних рослин. Пам'ятаєш? Єдине, що ми знайшли, — це ліси й гори, золото й озера, смарагди й ріки, а також алмази. Якби тут що-небудь було, воно уже, напевно, давно напало на нас?

— Кажу вам, я бачив, як це дерево ворухнулося! — наполягав Пакстон.

Герера підвівся.

— Оце дерево? — уточнив він.

— Так. Поглянь, воно навіть не схоже на інші. Інша текстура...

Одним відпрацьованим рухом Герера вихопив з бічної кобури бластер "Марк-ІІ" і зробив три швидкі постріли. Дерево й чагарник на десяток метрів довкола спалахнули й розсипалися на попіл.

— Нікого нема, — підсумував Герера.

— Я чув, як воно скрикнуло, коли ти стріляв.

— Звісно. А тепер воно мертве, — заспокійливо вимовив Герера. — Наступного разу, коли помітиш, як хтось ворушиться, одразу кажи мені, і я пальну. А тепер ходімо назбираємо ще трохи дрібних смарагдів?

Пакстон і Стелмен підняли свої рюкзаки й подалися стежкою за Герерою.

— Простий хлопець, еге ж? — усміхаючись, промовив Стелмен.

Дрог поволі приходив до тями. Вогнева зброя мірака застала його зненацька, коли він прикинувся деревом і був зовсім беззахисний.

Він і досі не міг зрозуміти, як це сталося. Не було ані запаху страху, ані попереджувального пирхання, ані гарчання, взагалі жодного сигналу!

Мірак напав зненацька, зі сліпою, безрозсудною люттю, не з'ясовуючи, хто перед ним: друг чи ворог.

Аж тепер Дрог почав усвідомлювати характер тварини, з якою мав справу.

Він дочекався, поки стукіт копит міраків стих удалині, а тоді, долаючи біль, спробував випустити оптичний рецептор. Нічого не вийшло. На мить його охопила хвиля розпачу. Якщо уражена центральна нервова система, це — кінець. Він знову зосередився. Уламок скелі сповз із його тіла, і цього разу спроба увінчалася успіхом: він зміг відновитися. Дрог швидко провів внутрішнє сканування й полегшено зітхнув. Він був на волосок він смерті. Лише інстинктивна квондикація в момент спалаху врятувала йому життя.

Дрог замислився щодо подальших дій, але швидко дійшов висновку, що внаслідок цієї раптової, непередбаченої атаки начисто втратив усі свої мисливські навички. До того ж виявилося, що в нього взагалі немає бажання знову зустрічатися з цими небезпечними тваринами...

Припустимо, він повернеться без цієї дурної шкури... Командирові можна сказати, що всі міраки виявилися самицями і, отже, перебували під захистом Закону про полювання. Слово Молодшого Скаута цінувалося високо, тож ніхто не поставить його під сумнів, а тим більше не піде перевіряти.

Але ні, це неможливо! Як він смів навіть подумати про таке?!

Дрог похмуро усміхнувся.

1 2 3