Він не робить нічого без певної мети…
— Чи не здається вам, що вій боїться за своє життя?
— Безперечно. Він завжди боявся. Як це не дивно, але саме через це він заборонив мені стукати у двері. Коли він раптом чує стукіт у двері, то аж кидається.
— Отже, ви гадаєте, що є чимало людей, які мають серйозні підстави важити на його життя?
— Саме так.
— Це загалом ті, хто працює у нього?
— Не тільки. Це також ті, з ким він має справи. Він пустив на вітер десятки дрібних м'ясників, які відмовились продати йому свої крамниці. А зовсім недавно він зруйнував месьє Гайярдена.
— Ви його знаєте?
— Так. Це дуже порядна людина. Він мешкає в прекрасній квартирі на вулиці Франсуа Першого з коханкою, яка на двадцять років молодша за нього. Він непогано поставив справу і жив на широку ногу, поки пан Фюмаль не надумав створити "Асоціацію м'ясників". Вони бились цілих два роки, і нарешті месьє Гайярден змушений був просити пощади.
— Ви не любите вашого шефа?
— Ні, пане комісар.
— Чому ж ви у нього служите?
— Через Фелікса.
— Якого Фелікса?
— Шофера.
— Ви коханка шофера?
— Грубо кажучи, так. А взагалі, ми заручені і одружимось, як тільки зберемо досить грошей, щоб купити готель в околицях Ж'єна.
— Чому саме Ж'єна?
— Тому що ми обоє звідти.
— Ви знали одне одного ще до Парижа?
— Ні. Ми познайомились на бульварі Курсель.
— Пан Фюмаль знає про ваші наміри?
— Сподіваюсь, що ні.
— А про ваші стосунки?
— Цілком можливо. Від нього нічого не втаїш, і, напевне, він нас уже підстеріг. Досі він мовчав. Можливо, він заговорить тоді, коли це йому буде вигідно.
— Гадаю, що Фелікс поділяє ваші почуття щодо нього?
— Безперечно.
Їй не можна було закинути браку відвертості.
— Ви знайомі з пані Фюмаль?
— Звичайно. Вони вже давно як одружені.
— Яка вона з себе?
— Якою може бути жінка такого чоловіка, як пан Фюмаль? Він її тероризує.
— Що ви маєте на увазі?
— Пані Фюмаль ніколи не виходить з дому. Він кожного дня десь буває, з кимось зустрічається, сам щодня іде в гості і приймає у себе. А про неї він турбується менше, ніж про служницю. Вони ніколи не були разом ні в ресторані, ні в театрі, а влітку він завжди виряджає її до глухого гірського села — "на курорт".
— Замолоду вона була гарна?
— Ні. Вона дочка одного з найбагатших м'ясників у Парижі. Він жив у передмісті Сен-Оноре, а пан Фюмаль був тоді ще досить бідний.
— Як вам здається, вона переживає?
— Не думаю. Вона до всього збайдужіла, здебільшого спить, п'є, читає романи і лише вряди-годи ходить сама до найближчого кіно.
— Вона молодша за нього?
— Можливо, але цього не видно.
— Це все, що ви можете сказати?
— Так. А тепер мені краще піти звідси, щоб бути вже дома, коли він повернеться.
— Ви обідаєте вдома?
— Здебільшого.
— Зі слугами?
Вона знов злегка зашарілась і лише кивнула головою.
— Дякую вам, мадмуазель. Сьогодні я буду у вас.
— Ви йому не скажете, що…
— Не хвилюйтесь.
— А то він такий хитрюга.
— Я теж!
Мегре провів гостю поглядом аж до кінця довгого коридора, де вона повернула на сходи і зникла.
Якого дідька цей Фердінанд Фюмаль заходився сам собі писати листи з погрозами і в той же час вимагати захисту від поліції? На думку йому враз спала відповідь, але Мегре не любив занадто простих відповідей.
У Фюмаля було безліч ворогів. Деякі з них, безперечно, могли важити на його життя. Хто зна, чи не накоїв він чогось такого останнім часом, що його зненавиділи ще більше?
Він не наважився прийти в поліцію і заявити:
— Я мерзотник. Одна з моїх жертв може бажати моєї смерті. Захистіть мене.
Натомість він вдався до хитромудрих вигадок, приніс купу фальшивих анонімок, страхав іменем міністра… А що, як секретарка збрехала?
Мегре встав і, замислившись, рушив до сходів, що вели в лабораторію. Моерс був зайнятий, але підвів голову і усміхнувся до комісара.
— Ти щось знайшов?
— Відбитки пальців.
— Чиїх?
— Трьох людей. Спочатку якогось невідомого мені чоловіка з товстими короткими пальцями, потім ваші, а далі — Люка.
— Це все?
— Так. Звичайно, я не розглядав відбитки на конвертах, їх завжди багато, серед них і поштареві.
— Перевір, чи не відрізняється від решти цей аркуш і конверт.
Експертиза була коротка.
— Нічим, — відповів Моерс.
Повертаючись до свого кабінету, Метре відчув, що йому страшенно кортить послати під три чорти і самого Фюмаля, і його вигадки. Як можна організувати охорону людини, що гасає по всьому Парижу? Для цього не вистачить ніякої поліції.
— Падлюка! — пробурмотів він крізь зуби.
Невдовзі подзвонили. Ще один слід, по якому сподівались знайти місіс Брітт, нікуди не привів.
— Якщо мене питатимуть, — сказав він в інспекторській, — скажіть, що я повернусь за годину-дві.
Опинившись на вулиці, він зупинив таксі.
— Бульвар Курсель, п'ятдесят вісім.
Знов замрячило. По обличчях перехожих було видно, як їм остогидло чалапати по грязюці під холодним дощем.
Великий чотириповерховий особняк у стилі минулого сторіччя з заґратованими вікнами першого поверху, вузькими, мов бійниці, другого та третього поверхів і дубовими, оббитими міддю, дверима мав похмурий непривітний вигляд. Мегре натиснув мідяну кнопку дзвоника, і швейцар у смугастій лівреї з золотими лампасами відчинив йому двері.
— Я хочу бачити пана Фюмаля.
— Його нема вдома.
— В такому разі я хотів би бачити пані Фюмаль.
— Не знаю, чи вона вас прийме.
— Скажіть, що прийшов комісар Мегре.
В колишній стайні, перетвореній на гараж, стояли два автомобілі, з чого можна було зміркувати, що у колишнього м'ясника їх аж три.
— Дозвольте провести вас…
По широких сходах з різьбленими бильцями Мегре піднявся до вестибюля другого поверху, де, немов вартові, застигли дві мармурові статуї. Швейцар показав рукою на важке, страшенно невигідне крісло в стилі ренесансу і побіг на третій поверх. Комісар сів.
Чекати йому довелось досить довго. В будинку панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував приглушений шепіт голосів, що долинав згори, та цокання друкарської машинки: секретарка квапилась надолужити згаяний уранці час.
— Пані зараз вас прийме. Вона просить трохи почекати…
Швейцар зійшов униз, і лише за чверть години на сходах знов залунали чиїсь кроки, й Мегре побачив покоївку, яка спускалась до вестибюля.
— Комісар Мегре? Пані Фюмаль просить вас піднятися.
Атмосфера в будинку була не менш похмура, ніж у провінціальному суді. Тут було багато зайвого простору і мале життя, між розмальованими під мармур стінами виразне відлунювали голоси.
Покоївка провела Мегре до великого салону, посеред якого стояв чорний рояль, оточений принаймні півтора десятками крісел, оббитих вилинялим шовком. Тут знову довелось почекати, поки розчинились двері, впускаючи жінку в хатній сукні. Чорне волосся різко відтіняло біле брезкле обличчя з великими погаслими очима. Комісарові спочатку здалося, що до кімнати ввійшов привид.
— Пробачте, що я примусила вас чекати…
Голос у неї був рівний і байдужий, як у сновиди.
— Сідайте, прошу вас. Вам справді треба бачити саме мене?
Із розмови з Луїзою Бурже комісар знав, що пані Фюмаль зловживає алкоголем, але не думав, що в такій мірі. Погляд у жінки, яка сіла навпроти нього, був втомлений і застиглий, немов у сліпої.
— Сьогодні до мене завітав ваш чоловік. В нього є підстави гадати, що на його життя готується замах.
В її очах з'явилась ледь помітна тінь подиву:
— Ви щось знаєте про цю справу?
— Я не знаю нічого про жодну із його справ.
— А вам відомі його вороги?
Здавалось, це запитання не зразу дійшло до її свідомості.
— В нього повинні бути вороги, — нарешті промовила вона.
— Ви одружилися кохаючи?
Це запитання було надто складне для неї, і вона коротко відповіла:
— Не знаю.
— У вас є діти, пані Фюмаль?
Вона заперечливо похитала головою.
— Вашому чоловікові хотілось коли-небудь їх мати?
Вона повторила:
— Не знаю. — Потім додала: — Можливо.
Що ще можна було в неї запитати? Спілкуватися з нею було майже неможливо, немов вона жила в іншому світі чи немов між ними стояла товста скляна стіна.
— Здається, я перебив ваш відпочинок?
— Ні. Я не відпочивала.
— Мені залишається тільки…
Йому залишалось тільки попрощатися, і саме це він уже збирався зробити, коли двері раптом відчинились, і до салону влетів Фюмаль.
— Якого біса ви сюди припхались? — гарикнув він.
— Як бачите, я вирішив познайомитись з вашою дружиною.
— Мені сказали, що внизу один із ваших шпигів допитує моїх слуг. Тепер я бачу, що ви самі мучите мою жінку…
— Стривайте, пане Фюмаль! Ви ж самі звернулись до нас.
— Так, але я не дав вам права втручатись у моє приватне життя!
Мегре вклонився жінці, яка мовчки стежила за ними, нічого не розуміючи.
— Прошу вибачення, пані Фюмаль. Сподіваюсь, я вам не дуже набрид.
Господар дому пішов слідом за комісаром.
— Про що ви з нею розмовляли?
— Я запитав її, чи вона знає ваших ворогів?
— А вона що?
— Вона відповіла, що у вас повинні бути вороги, але що вона їх не знає.
— Це вас наблизило до розгадки?
— Ні.
— В такому разі…
— В такому разі доведеться почекати.
Мегре ледве стримався, щоб не запитати, навіщо Фюмаль пише сам собі анонімні листи: таке запитання було б передчасне.
— Ви ще когось хочете допитати?
— Це робить один із моїх інспекторів. Ви самі сказали, що він унизу. Взагалі, коли ви справді домагаєтесь захисту, було б набагато краще, якби вас усюди супроводжував хтось із наших людей. Який сенс охороняти ваш будинок, коли ви самі в цей час на вулиці Рамбюто або ще десь…
На сходах, крім них, нікого не було. Фюмаль скоса позирав на комісара, немов намагаючись розгадати, чи не ставить йому якої пастки цей надто незворушний поліцай.
— Коли це почнеться?
— Коли ваша ласка.
— Завтра вранці?
— Гаразд. Завтра вранці я сюди когось пришлю. О котрій годині ви звичайно виходите?
— Кожного дня по-різному. Завтра я маю бути о восьмій на площі Віллет.
— О пів на восьму тут буде інспектор.
Було чути, як відчинились і знову зачинились ворота.
На другому поверсі вони зіткнулись з маленьким лисим панком, одягнутим у чорне, з капелюхом у руці. Він зупинився і запитально поглянув спочатку на Фюмаля, потім на Мегре.
— Це комісар Мегре, Жозеф. Ми з ним розплутуємо одну справу, — мовив Фюмаль і, повернувшись до комісара, додав: — Жозеф Гольдман, мій радник і, я сказав би, моя права рука.