Адже вона залишилась без жодних засобів до існування.
— Хай іде працювати.
— Її не беруть на роботу. Вона ночує під дверима!
Чиновник зробив незрозумілий жест і щось відповів.
— Що він каже?
Соня байдуже переклала:
— Що це не його справа. Він повідомить куди слід.
— Він може просто зараз подзвонити до "гепеу"!
На столі стояв телефон.
— Цей апарат не працює.
Чиновник сьорбнув чаю. Аділь-бей мало не схопився з місця. Сонце добряче напекло йому спину. У кабінеті все здавалось зовсім нерухомим, і ця нерухомість пригнічувала його.
Таке тривало вже три тижні. За цей час Аділь-бей приніс сюди щонайменше півсотні справ, та якби він їх просто попалив, наслідок був би той самий. Досьє брали, усміхались, а за кілька днів відповідали:
— Ми чекаємо розпоряджень з Москви.
До кабінету ввійшов якийсь службовець. Чиновник, розсівшись на стільці, завів із ним неквапливу розмову.
Вигляд і поведінка в Соні завжди лишались незмінні. Дівчина була однакова й тут, і в консульстві — завжди у чорній сукні й маленькому капелюшку, з-під якого вибивалося біляве волосся, завжди з тим самим розумним виразом обличчя. Інший службовець, за сусіднім столом, щось старанно рахував, відриваючись від рахівниці тільки для того, щоб ковтнути гарячого чаю.
Службовець вийшов. Соня знову почала передавати досьє, супроводжуючи кожне коротким поясненням.
— Не забудьте нагадати, що це дуже терміново, — попросив Аділь-бей, але вже без краплі надії.
— Я сказала про це. Товариш стверджує, що все буде зроблено швидко.
— Він ще не знайшов мені прислуги?
Господарством Аділь-бея так ніхто й не опікувався.
— Що він говорить?
— Що весь час її шукає.
— Але ж я щодня бачу на вулицях безліч жебраків!
— Вони просто не хочуть працювати.
— А якщо їм сказати, що я дам добру платню?
— Треба було їм про це сказати…
— То перекладіть же йому!..
Соня неохоче зробила це, і чиновник безсило знизав плечима.
— Адже важко повірити, що в тридцятитисячному місті не знайдеться людини, яка б узялася за моє господарство.
— Ми її, звичайно, знайдемо.
— Запитайте також, чому грамофон, який я замовляв, надіслали без платівок.
Мабуть, начальник зрозумів слово "грамофон", бо відразу ж відповів кількома словами.
— Що він говорить?
— Він сказав, що платівки довелося відіслати для контролю в Москву, бо серед них були іспанські.
— Ну то й що?
— Ніхто в батумських органах не знає іспанської мови.
Зціпивши зуби, Аділь-бей підвівся. Він зробив над собою неабияке зусилля, щоб подати співрозмовникові руку.
— Ходімо, — обернувся він до секретарки.
У коридорі довелося переступати через людей, що спали просто на долівці, чекаючи своєї черги. Ніхто й не бурчав, коли об нього спотикалися. На вулиці вони йшли поруч. Аділь-бей забув навіть забрати в Соні свого портфеля. Днина була просто нестерпна; гори пашіли спекою, і навіть море не давало прохолоди.
Біля італійського консульства стояв чорний консулів автомобіль. Він привертав тим більшу увагу перехожих, що в місті було всього три автомобілі. На другому поверсі в глибині тераси пані Панделлі робила з дочкою уроки замість учительки. На столику виднілися розгорнуті зошити, чорнильниця й пляшка прохолодного напою.
— Як ви гадаєте, італійцям вдається більше, ніж нам?
— Для цього немає підстав.
Так було щоразу: відповіді сповнювала несхитна логіка, але вони, втім, ніколи не узгоджувалися із запитанням. На вулицях не було ні перехожих, ні крамниць, ні машин — нічого з того, що робить місто містом. Напевно, колись ці вулиці кипіли життям, як Стамбул, Самсун чи Трапезунд, як усі близькосхідні міста. Де-не-де ще траплялися спорожнілі крамнички із зачиненими віконницями або розбитими шибками. На обшарпаних вивісках ще виднілися написи не лише російською, а й вірменською, турецькою, грузинською, єврейською мовами. Де поділися баранячі окости на рожнах, що їх смажили просто перед духанами, і було чути, як смачно шкварчить жир? Де майстерні карбувальників, де контори лихварів та міняйл? Куди зникли вуличні крамарі у мальовничому вбранні, які зупиняли перехожих, пропонуючи товар? Повільні, довгі, упокорені сонцем тіні прослизали повз підворіття, тягнучись за своїми господарями. Від давнього Батумі залишився хіба що порт, де стояло кілька іноземних пароплавів. А під горою виросла компресорна станція, куди з Баку через увесь Кавказ бігла нафта. Неподалік стояв пам'ятник Ленінові, який здавався зовсім невеличким, хоч насправді був у людський зріст. Крім того, у місті був великий будинок профспілок та кілька клубів.
Соня йшла, не кажучи жодного слова, не озираючись довкола. Байдужий вираз не залишив її обличчя навіть тоді, коли Аділь-бей зупинився біля старої жінки, що сиділа на тротуарі, копирсаючись у відрі з покидьками — напевно, шукала чогось їстівного. Ноги в жінки набрякли, щоки були бліді й опухлі.
— Цій жінці не дають їсти? — спитав Аділь-бей, дуже роздратований поведінкою секретарки.
— Всі, хто працює, можуть себе прогодувати.
— Як же тоді пояснити…
— Робота знайдеться для всіх, — незворушно провадила Соня.
— А якщо вона не може працювати?
— Є спеціальні притулки.
Кожну фразу дівчина вимовляла однаково безбарвно. На будь-яке запитання вона мала готову відповідь. Але ця відповідь завжди виявлялася такою порожньою, що Аділь-беєві здавалося, наче він потрапив до якогось нереального світу.
— Що ви їстимете на обід, Аділь-бею?
Вони вже майже прийшли до консульства. Поки прислуги не було, щоденні покупки робила Соня, це вже ставало звичаєм.
— Що вам завгодно. Наприклад, ви можете викликати до мене лікаря.
— Ви захворіли?
Аділь-беєві захотілося відповісти в її манері:
— Якщо я викликаю лікаря, то, очевидно, почуваю себе не надто добре.
Аділь-бей увійшов до під'їзду свого будинку. Можливо, він і не захворів, але й цілком здоровим також не почувався. Тож досить було йому штовхнути двері квартири, як у нього відразу з'явилося почуття відрази до всього. Передпокій та кабінет просто смерділи. Двічі Аділь-бей намагався помити зранку підлогу, та коли він підходив з відром до загального крана в коридорі, сусіди не давали йому набрати води, говорячи щось по-російському. Біля цього крана завжди було повно людей. Жильці чомусь не милися у себе в квартирах, тільки в коридорі, а було їх неймовірно багато — мабуть, у деяких кімнатах мешкало по десятку людей.
Аділь-бей ввійшов до своєї кімнати і, як завжди, глянув на будинок навпроти. Вікно було відчинене. Колін, певно, щойно повернувся з роботи. Він кинув зеленого кашкета на ліжко й сів навпроти дружини обідати. На столі лежав порізаний чорний хліб, яблука, чай та цукор.
"Добре було б, якби прийшов той лікар, що обслуговував мого попередника", — подумав Аділь-бей. Йому дуже хотілося побачити саме того лікаря. Аділь-бей зовсім утратив апетит. У шлунку пекли консерви, які він мусив ковтати на самоті в кухні. Готуючи йому сніданок, Соня ніколи не мила посуду й не прибирала на кухні.
Дівчина саме поверталася з пакунками в руках. Очевидно, вона помітила у вікні свого брата з дружиною, чорний хліб, троє яблук та чай на столі. Соня відкрила бляшанку лангустів, виклала оселедці на одну тарілку, а сир — на іншу. Невже на неї нічого не впливає? Невже вона нітрохи не заздрить консулові, який розкошуватиме тут самотньо за столом з наїдками? А йому ж навіть не хочеться їсти! Аділь-бей мовчки спостерігав, як вона ходить сюди-туди, й запитував себе, чи не нишпорить Соня в кухні, поки його нема вдома?
А втім, це для нього не має ніякого значення. Хоча ні! Вона, мабуть, радше залишила б усе це гнити, а потім викинула б на смітник, де старі зголоднілі жінки мусять вишукувати брудні залишки від колишніх страв.
— То лікар прийде?
— За кілька хвилин.
Цікаво, що вона думає про нього? Час від часу Аділь-бея бентежив її довгий погляд, спрямований на нього, однак він був такий самий нейтральний, як і ті, що ними Соня озирала все навкруги.
— Можете йти.
Аділь-бей знав, що скоро побачить, як вона входить до кімнати навпроти, скидає капелюшка й сідає біля столу, спиною до вікна. Це було її місце.
Чи розповідає вона щось про нього? Чи говорить, що він каже, що робить? Принаймні ті двоє, здавалося, не були в захваті від жвавої розмови. Вони їли повільно, шматок за шматком. Перед тим, як пити гарячий чай, Колін клав до рота грудочку цукру. Потім підходив до вікна й стояв із чверть години, спершись на підвіконня. Рукави його сорочки виднілися яскравою плямою у світлі південного сонця, що висіло над кварталом. Чи є в цього чоловіка якісь розваги? Іноді вечорами вони з дружиною виходили на вулицю. Дружина щоразу була в жовтій сукні, так само, як Соня — завжди у чорній. А щоночі вони ставали край вікна й, не кажучи одне одному жодного слова, з насолодою вдихали прохолодне повітря. Потім роздягалися, не запалюючи світла, щоб не будити Соню, яка вже спала. Дівчина лягала рано й також у темряві. А вранці, коли відчиняли вікна, Соня була вже вдягнена, навіть у капелюшку. Тільки її невістка повільно ходила в негліже по кімнаті, а іноді й знову лягала в ліжко, щоб почитати книжку.
— Заходьте!
Це був лікар. Він поклав кашкета й сумку на стіл і з запитальним виглядом обернувся до Аділь-бея.
— Ви розмовляєте по-французькому?
— Трохи.
— Я не дуже добре почуваюся. Мене нудить, немає апетиту, не можу заснути… — Аділь-бей говорив так роздратовано, наче в цьому був винен лікар.
— Роздягайтеся.
Все склалося не так із самого початку. Аділь-бей сподівався побалакати, щось дізнатися, хоч трохи заспокоїтись, але вийшло навпаки. Вони вже розмовляли, як вороги, хоча причин для цього й не було. Пам'ятаючи про вікно навпроти, Аділь-бей відійшов у темний куток кімнати й почав скидати піджака.
— Сорочку теж.
Лікар байдуже дивився на його оголене тіло. Торс уже почав гладшати, плечі обважніли.
— Ви ніколи не хворіли?
— Ніколи.
— Дихайте… Тепер кашляніть… Дихайте ще…
Увесь цей час Аділь-бей бачив у вікні Сонину спину, профіль її брата й важкі чорні коси в грузинки.
— Сідайте.
Лікар постукав по коліні, перевіряючи реакцію, потім зміряв кров'яний тиск. Аділь-бей запитав:
— Від чого помер мій колега?
Він промовив це якомога невимушеніше.
— Я забув. Треба заглянути в його історію хвороби.
Лікар дивився на Аділь-бея, наче розмірковуючи, щоб у нього ще перевірити.
— Лягайте.
Він помацав селезінку й печінку, потім дістав із сумки рецептний бланк.
— Ну, то що ви скажете?
— У вас депресія від нервової перевтоми.