На стінах між двома рядами ромбів, на великій віддалі один від одного виднілися маленькі фіолетові квадратики. "Слово честі,— сказав Бержер,— ти ще цнотливий, мов діва. Поглянь на себе в дзеркало, Л юсьєне, як ти зашарівся. Так тобі набагато краще, ніж у тій хламиді". — "Так,— мовив через силу Люсьєн,— але ніхто не почувається затишно, коли стовбичить голяка. Швидше дайте мені піжаму". Бержер кинув йому шовкову піжаму, яка пахла лавандою, і вони лягли в ліжко. Зависла важка тиша. "Щось мене нудить,— сказав Люсьєн,— хочеться блювати". Бержер не відповів, Люсьєн відригнув віскі. "Він зараз спатиме зі мною",— подумав Люсьєн. Ромби на шпалерах закрутилися перед його очима, а задушливий запах одеколону стис йому горло. "Мені не треба було згоджуватися на цю мандрівку". Але що тепер говорити! Останнім часом разів із двадцять він був на волосок від того, щоб розгадати, чого домагається від нього Бержер, і щоразу немов навмисне який-небудь непередбачений випадок відвертав його думки. А тепер він тут, у ліжку цього типа, і той чекає своєї втіхи. "Зараз візьму подушку і піду спати у ванну". Але зважитися ніяк не міг. Люсьєн уявив іронічний Бержерів погляд і посміхнувся: "Я оце щойно згадав про повію,— сказав він,— вона, напевно, зараз чухається". Оскільки Бержер мовчав, то хлопець крадькома глянув на нього, той випростаний лежав на спині, заклавши руки за голову, з цілком невинним виглядом. Несамовита лють враз охопила Люсьєна, він звівся на лікоть і сказав Бержерові: "Ну, чого ви чекаєте? Ви мене сюди привели, щоб переливати з пустого в порожнє?"
Надто пізно було жалкувати за сказаною фразою, Бержер повернувся до Люсьєна і пильно й грайливо подивився на нього. "Погляньте на неї, на цю маленьку повійку з ангельським лицем. Затям, моє дитя, не я тебе примусив це сказати: ти покладаєшся на мене, щоб збурити свої кволі почуття". Він ще якусь хвильку дивився на нього, їхні обличчя майже торкалися, потім Бержер пригорнув Люсьєна й погладив йому груди під піжамою. Було приємно і трішки лоскітно, а Бержер став немов навіжений: його обличчя закам'яніло і він через силу повторював: "Поросятко, ти не маєш сорому, поросятко, ти не маєш сорому!" — наче диск фонографа, що оголошує на вокзалах про відхід поїздів. Бержерова рука, навпаки, метка й легка, нагадувала істоту. Пучками вона лагідно злегка торкалася Люсьєнових грудей, ніби пестлива тепла вода, коли сідаєш у ванну. Люсьєнові захотілося схопити цю руку, відірвати її від себе й скрутити, але Бержер взяв би його на кпини: погляньте лишень на цього цнотливця. Рука ковзнула вздовж його живота й забарилася, розв'язуючи вузол скрученого пояса, який підтримував штани. Хлопець не опирався: він обважнів, обмяк, як змочена губка, і відчував тільки моторошний страх. Бержер відкинув ковдру, поклав голову Люсьєнові на груди, ніби лікар, який вислуховує пацієнта. Люсьєн двічі поспіль відригнув кислим і злякався, що зараз виригає на чудове сріблясте волосся, яке немов дихало гідністю. "Ви мені натиснули на шлунок",— сказав він. Бержер трохи підвівся і засунув руку під Люсьєнові крижі; другою рукою він уже не гладив, а м'яв. "У тебе пречудові сіднички",— сказав раптом Бержер. Люсьєнові все це видалося якимось кошмаром. "Вони вам подобаються?" — запитав він кокетливо. Але Бержер раптом його відпустив і з досадою підвів голову. "Клятий малий брехунець,— випалив він гнівно,— ще хоче бавитися в Рембо, а я вже більше години морочуся з ним, ніяк не можу його розбурхати". Від нервового збудження у Люсьєна на очах з'явилися сльози, і він відштовхнув Бержера з усієї сили. "Це не моя вина,— промимрив він,— ви мене занадто напоїли і мене верне". — "Гаразд, іди, йди! — сказав Бержер,— і не поспішай". Потім процідив крізь зуби: "Ото вже чудовий вечір!"
Люсьєн натягнув штани, накинув чорний халат і вийшов. Зачинившись в убиральні, він відчув себе таким самотнім і таким покинутим, що розридався. У кишенях халата не було носової хустини, тож він витер очі і носа туалетним папером. Люсьєн глибоко встромив два пальці в рота, але виблювати не зміг. Тоді несамохіть спустив штани і сів, тремтячи від холоду, на унітаз. "Стерво,— подумав він,— стерво!" Люсьєн був жорстоко принижений, проте не знав, чи йому соромно тому, що його пестив Бержер, а чи тому, що сам він не відчув ніякого збудження. У коридорі за дверима щось поскрипувало, Люсьєн схоплювався за кожним звуком, але не зважувався зайти до кімнати. "Все таки треба повернутися,— подумав хлопець,— обов'язково треба, інакше він насміється з мене разом з Берліаком!" І Люсьєн наполовину підвівся, але перед очима знову постало знавісніле Бержерове обличчя, знову почулися слова: "Поросятко, ти не маєш сорому!" У розпачі Люсьєн знову опустився на унітаз! Через якийсь час Люсьєна сильно пронесло, після чого йому полегшало. "Воно виходить через задній прохід,— подумав він,— і це мені більш до вподоби". Люсьєна вже не нудило. "Мені зараз стане кепсько",— раптом спало йому на думку; здалося, ніби він ось-ось зомліє. Зрештою хлопець так змерз, що почав клацати зубами; він подумав, що може захворіти і рвучко встав. Коли Люсьєн зайшов до кімнати, Бержер збентежено подивився на нього; він курив сигарету, з-під розхристаної піжами виднілося худе тіло. Люсьєн повільно зняв свої капці й халат і мовчки ковзнув під ковдру. "Ну, що, краще?" — запитав рержер. Люсьєн стенув плечима: "Я змерз!" — "Ти хочеш, щоб я тебе знову зігрів?" — "Спробуйте",— погодився Люсьєн. Тої ж миті він відчув себе розчавленим під величезною вагою. Теплий і вологий рот присмоктався до його рота, ніби сирий біфштекс. Люсьєн не тямив більш нічого, він уже не усвідомлював, де був, і трохи не задихався, але почувався щасливим, бо нарешті зігрівся. Він згадав пані Бес, яка натискала йому на живіт, називаючи його своєю "маленькою лялькою", і Гебрара, який прозивав його "жердиною", і тазики, які він брав уранці, уявляючи, як увійде пан Буффардьє, щоб поставити йому клізму, а в голові настирливо звучало: "Я твоя маленька лялька!" В цю мить Бержер видав переможний крик. "Нарешті! — вигукнув він,— ти зважився, значить, з тебе ще вийдуть люди". Люсьєн сам скинув піжаму.
Вони прокинулися наступного дня ополудні. Офіціант приніс їм перший сніданок у ліжко, і Люсьєн помітив, що той обходився чванькувато. "Він має мене за педераста",— подумав хлопець з неприємним дрожем. Бержер поводився дуже мило, одягнувся перший і вийшов покурити на площу Старий Ринок, поки Люсьєн приймав ванну. "Біда лише в тім,— подумав Люсьєн, старанно натираючи себе мачулою,— що все це дуже втомлює". В перші хвилини, коли страх минув і він усвідомив, що це не так уже й боляче, як йому уявлялося, Люсьєна охопив глибокий сум. Хлопець усе сподівався, що вже кінець і він зможе виспатись, але Бержер дав йому спокій аж біля четвертої ранку. "Треба все ж закінчити задачку з тригонометрії",— сказав він про себе. Люсьєн намагався думати тільки про свою роботу. День був довгий. Бержер розповідав йому про життя Лотреамона, але Люсьєн слухав не дуже уважно; Бержер починав його дратувати. Ночували вони в Кодебеку і, звичайно, Бержер досить довго набридав Люсьєнові, аж доки о першій ночі хлопець заявив йому рішуче й сердито, що хоче спати, і Бержер, не гніваючись, дав йому спокій. Вони повернулися до Парижа під вечір. Загалом, Люсьєн був задоволений собою.
Батьки зустріли хлопця з розкритими обіймами: "Ти принаймні подякував панові Бержеру?" — запитала мати! Він трохи побалакав із ними про нормандську кампанію і рано ліг спати. Хлопець спав, як ангел, але на другий день, прокинувшись, відчув, ніби всередині в нього все тремтить від холоду. Підвівся і довго розглядав себе в дзеркалі. "Я педераст",— подумав він сумно. І звалився. "Вставай, Люсьєне,— гукала йому мати через двері,— вже пора до ліцею". — "Так, мамо,— слухняно погодився Люсьєн, але опустився в ліжко й почав розглядати пальці ніг. — Це надто несправедливо, я ще нічого не можу усвідомити, я просто не маю досвіду". Ці пальці той обсмоктав йому геть усі, Люсьєн різко відвернув голову: "Він знав усе. Те, що він примусив мене робити, має свою назву, це зветься зляганням із чоловіком, і він те знав. Смішно,— Люсьєн гірко посміхнувся,— можна цілими днями запитувати себе: чи я розумний, чи не задаюся, і ніколи не дізнаєшся відповіді. А поза тим для всього є наліпки, які одного чудового ранку пристають до вас, і доводиться їх носити все життя: скажімо, Люсьєн високий і білявий, схожий на свого батька, єдиний син, а відучора став педерастом. Про нього казатимуть: "Ви знаєте цього високого блондина Флер'є, який кохається з чоловіками?" І люди відповідатимуть: "Авжеж! Отой довготелесий гомик? Та знаю його як облупленого".
Люсьєн одягнувся і вийшов, але йти до ліцею йому не хотілося. Він спустився вулицею Ламбаль до Сени й попростував набережною. Небо було чисте, вулиці пахли зеленим листям, гудроном і англійським тютюном. Саме пора одягнути чистий одяг на добре вимите тіло й оновитися душею. Всі довкола здавалися порядними й пристойними, один Люсьєн цього весняного дня здавався сам собі безсоромним і ницим. "Я падаю в прірву,— думав він,— почав з едіпового комплексу, потім мав садистсько-анальний комплекс, а тепер цілий букет, став педерастом; до чого ж я докочуся?" Очевидно, його випадок ще не дуже серйозний, він не зазнав великої втіхи від Бержерових пестощів. "А що, коли я звикну до них? — подумав хлопець з острахом. — І я не зможу більше без цього жити, це ввійде у звичку, як морфій!" Він стане пропащим, ніхто більше з ним не захоче зустрічатися, батькові робітники сміятимуться, коли він даватиме їм якісь розпорядження. Люсьєн самозакохано уявив свою жахливу долю. Він бачив себе у тридцять п'ять років манірним і підрум'яненим, уже вусатим паном, який поважно опирався на ціпок і носив Орден Почесного Легіону. "Ваша присутність тут, пане,— образа для моїх дочок". Раптом він затнувся й облишив цю гру: йому пригадалися Бержерові слова. Це було в Кадебеку, вночі. Бержер тоді сказав: "Еге! Бачу, що тобі вже сподобалося!" Що він мав на увазі? Певна річ, Люсьєн не колода, а коли ще із ним злягаються... "Це ще нічого не означає",— подумав він з тривогою.