Герострат

Жан-Поль Сартр

ОПОВІДАННЯ

Із французької переклав Олег ЖУПАНСЬКИЙ

Люди,— на них треба дивитися згори. Я гасив світло і підходив до вікна: вони навіть і гадки не мали, що хтось може спостерігати за ними згори. їх турбує, які вони спереду, менше — ззаду, але всі їхні заходи розраховані на глядачів із зростом метр сімдесят. Хто хоч раз замислювавсь, яке враження справляє капелюх, коли дивитися на нього з сьомого поверху? Люди не дбають про захист своїх плечей і черепів, захоплюючись крикливими барвами і картатими тканинами, не відають, як здолати цього великого ворога Людства — перспективу, що зникає. Я перехилявся через поруччя балкону і починав реготати: де ж вона тепер, та дивовижна "струнка постава", якою вони так пишалися? Постаті сплющувалися до хідника, а дві довгі вкорочені наполовину ноги стирчали прямо з плечей.

Балкон сьомого поверху: саме тут я мусив би прожити все своє життя. Моральні переваги слід підкріплювати матеріальними символами, без яких вони втрачають вартість. Тож у чому саме моя перевага над людьми? Лише в зручності місця, та й годі: я став над людством, часточкою якого був сам, і споглядаю його. Ось чому я любив шпилі Нотр-Даму, майданчики Ейфелевої вежі, церкву Сакре Кер, свій сьомий поверх на вулиці Делямбр. То прекрасні символи.

Щораз я мусив спускатися вниз. Щоб, скажімо, навідатися до контори. Я задихався. Коли буваєш урівні з людьми, то їх уже набагато важче вважати мурахами: вони розчулюють. Якось на вулиці я натрапив на мертвого. Він лежав долілиць. Його перекинули на спину, він стікав кров'ю. Я побачив його розплющені очі, лиховісний погляд, калюжу крові. І сказав собі: "Нічого особливого, справляє не більше враження, ніж щойно розлита фарба. Йому намастили носа червоною фарбою — ото й усе". Але я відчув млосну огиду, яка вдарила мені в ноги і в потилицю, я знепритомнів. Мене відвели до аптеки, кілька разів ляснули долонею межиплечі і дали ковтнути спирту. Хотілося їх повбивати.

Я знав,— то були мої вороги, але вони самі того не відали. Вони підтримували одне одного, гуртувалися і, напевне, й мені допомогли б, гадаючи, що я їхній. Та якби ці добродії знали хоч найменшу дрібку правди, то

Перекладено за виданням: Jean Paul Sartre. Le mur. Editions Gallimards, 1907. © Олег Жупанський, 1994, переклад українською мовою.

віддухопелили б мене. Вони те й зробили, але трохи згодом. А якби спіймали й дізналися, хто я насправді, то стерли б на порох, дубасили б у поліцейській дільниці зо дві години, скрутили б мені руки, стягнули б штани, а насамкінець шпурнули на землю моє пенсне і, доки я, колінкуючи, шукав би його, копали б мене, регочучи, в зад. Я завжди передбачав, що вони зрештою відлупцюють мене: я слабкий і не можу себе боронити. Ті, котрі вже не один день полювали на мене, були дужі. Вони штовхали мене на вулиці, щоб позбиткуватися, побачити, що я робитиму. Я мовчав. Удавав, ніби нічого не розумію. І все ж вони на мій гачок попалися. Я їх боявся якось підсвідомо. Ви таки слушно міркуєте — у мене були поважніші підстави їх ненавидіти.

Все пішло набагато краще, відколи я придбав револьвера. Почуваєшся на силі, якщо постійно носиш при собі ось таку штукенцію, яка, бабахнувши, може наробити чимало галасу. Я його брав по неділях, клав просто до кишені штанів, а потім, як звикле, ішов прогулюватись бульварами. Я відчував зброю, коли вона випиналася з кишені, немов краб, відчував біля стегна її холод. Але мало-помалу револьвер нагрівався від мого тіла. Я йшов скуто, мов чоловік, у якого напружився член і заважає кожному його крокові. Я засовував руку до кишені і намацував предмет. Час од часу заскакував до туалету — навіть там я був дуже обережний, бо часто хтось заходив до сусідньої кабінки,— витягав револьвер, зважував на долоні, розглядав його чорне руків'я з насічкою і чорну гашетку, що нагадувала напівпримружену повіку. Ті, хто, стоячи за перегородкою, бачили мої розставлені ноги і холоші штанів, гадали, що я справляю потребу. Та я ніколи не роблю цього в громадських туалетах.

Якось увечері запала мені до голови думка стріляти людей. Це було в суботу, я вийшов, щоб пошукати Леа, білявку, яка чатувала перед готелем на вулиці Монпарнас. Я ніколи не мав інтимних стосунків із жінками, бо почувався

б окраденим. їх, звичайно, водять у номери за їхньою згодою, але ж вони вас пожирають своїм велетенським волохатим ротом, що нижче пупа, і, зрозумійте мене, саме вони — і надовго — виграють від цього обміну. Я нічого ні в кого не прошу задарма, але й не маю бажання переплачувати; мені пасувала б жінка холодна й побожна, що віддалася б мені з огидою. Щомісяця першої суботи я підіймався з Леа до кімнати готелю "Дюкенс". Вона роздягалася, і я розглядав її, не торкаючись навіть пальцем. Декілька разів усе йшло як по маслу,— спускав у штани, а то якось я зібрався на силі, щоб упоратись. Цього вечора я не застав Леа на звичному місці. Хвильку зачекав, тоді збагнув, що її не буде, можливо, в неї нежить. Це сталося на початку січня, холод проймав до кісток. Я був у розпачі: мав-бо палку вдачу і тут же смакував втіху, якої сподівався домогтися цього вечора. Та все склалося гаразд. На Одеській вулиці була одна чорнявка, я давненько запримітив її; вона трохи підтоптана, проте міцна й огрядна: я не гидував літніми жінками: роздягнені, вони видаються голішими за інших. Але ця не знала моїх уподобань і нахилів, признатися їй у всьому ні сіло ні впало було трохи ніяково. А крім того, я остерігався нових знайомств: такі жінки можуть дуже легко заховати у себе за дверима якогось горлохвата, і тільки-но увійдеш, як цей тип відразу тебе пограбує. Щастя, коли ще й не віддубасить. Проте цього вечора я був не знати який хоробрий, тож вирішив зайти додому і про всяк випадок прихопити револьвера.

За п'ятнадцять хвилин я був у тієї жінки і, маючи в кишені зброю, нічого не боявся. Якщо придивитися до неї зблизька, то впадав у вічі її жалюгідний вигляд. З обличчя вона нагадувала мою сусідку, дружину аджюдана, мені це подобалося, бо я давно вже мріяв побачити її голою. Вона вдягалася при відчиненому вікні, тож коли аджюдан виходив, я ховався за. своєю шторою, щоб заскочити її зненацька. Але мадам це робила в глибині кімнати.

загрузка...

У готелі "Стелла" залишалася тільки одна вільна кімната на п'ятому поверсі. Ми почали підійматися. Жінка була надто опасиста, зупинялася на кожній сходинці, щоб перевести дух. Я почувався молодчиною: не впрів і, незважаючи на черевце, легко здолав п'ять поверхів, навіть не захекавшись. На майданчику сходів п'ятого поверху вона зупинилася і, відсапуючись, взялася правою рукою за серце. Лівицею дістала ключ від кімнати.

— Височенько,— видихнула вона, ледве спромігшись на усмішку.

Я мовчки взяв у неї ключа, лівою рукою відімкнув двері; в правій затис револьвера, націливши його через кишеню перед себе; випустив лише тоді, як повернув умикач. У кімнаті було порожньо. На вмивальнику знічев'я лежав маленький квадратик зеленого мила. Я посміхнувся: з таким коханцем, як я, не дуже й потрібні і біде, і маленькі квадратики мила. Жінка й досі важко дихала позаду, і це мене збуджувало. Я обернувся, вона потяглася до мене губами. Я її відштовхнув.

— Роздягайся,— наказав їй.

Там був гаптований фотель; я зручно всівся. Саме в таких випадках мені бракує цигарки. Жінка скинула сукню, потім зупинилася, недовірливо поглядаючи на мене.

— Як тебе звати?— запитав я, відкидаючись на спинку.

— Рене.

— Гаразд, Рене, поквапся, я чекаю.

— А ти не роздягаєшся?

— Хутчій,— кинув я їй,— не зважай на мене.

Вона зняла свої панталони і дбайливо поклала на сукню разом із бюстгальтером.

— Ну що, мій любий розпуснику, маленький лінивцю?— завуркотіла вона.— Ти хочеш, щоб твоя жіночка зробила всю роботу сама?

Мовлячи це, вона ступила до мене і, спершись руками на бильця мого фотеля, незграбно спробувала стати навколішки між моїми ногами. Але я її грубо підвів.

— Ні, ні!

Вона здивовано подивилася на мене.

— То чого ж ти хочеш?

— Нічого. Просто пройдися, я більше нічого не вимагаю.

Вона почала вайлувато походжати туди-сюди. Ніщо так не діймає жінок, як вимога пройтися голими. Вони не звикли ходити на низьких підборах. Повія горбилася, руки звисали. Щодо мене, то я був на сьомому небі: почувався затишно, спокійно вмостившись у фотелі, зодягнений з п'ят до лопат, я навіть не зняв рукавичок, а ця літня пані з моєї примхи гола-голісінька кружеляла довкола мене.

Вона повернула у мій бік голову і, задля пристойності, кокетливо всміхнулася:

— Ну, я гарна тобі? Ти втішений?

— Мовчи.

— Але все-таки,— раптом обурилася вона,— ти ще довго збираєшся так мене ганяти?

— Сідай.

Вона сіла на ліжко, і ми мовчки втупилися одне в одного. У неї була гусяча шкіра. Через стіну чулося цокання будиків. Нарешті я звелів:

— Розстав ноги.

Вона на хвильку завагалася, а потім підкорилася. Я вперся поглядом межи її ноги і засопів. Тоді почав реготати так голосно, що з очей потекли сльози. І сказав відверто:

— Чи ти думаєш, що робиш? І знову зайшовся реготом.

Вона якусь мить заціпеніло дивилася на мене, тоді геть зашарілася і знову стулила ноги.

— Мерзотник,— процідила вона крізь зуби.

Але я зареготав ще дужче, тоді вона схопилася на рівні, як ошпарена, хапаючи із стільця бюстгальтера.

— Гей, ти,— крикнув я,— це ще не все. Я дам тобі п'ятдесят франків, але за мої гроші ти зробиш те, що я хочу.

Вона нервово шарпнула свої панталони.

— Мені набридло, сам розумієш. Я не знаю, чого ти домагаєшся. Якщо ти прийшов зі мною сюди, щоб позбиткуватися...

Тоді я витяг свого револьвера і націлив на неї. Жінка мовчки кинула на мене стривожений погляд і поклала назад панталони.

— Ходи,— наказав я їй,— шпацируй.

Вона тупцяла ще хвилин п'ять. Потім я примусив її залізти рукою в мої штани і там виконувати вправу. Коли відчув, що мої спідні змокріли, підвівся і простягнув їй купюру в п'ятдесят франків. Вона взяла.

— До побачення,— додав я,— гадаю, що не надто натомив тебе за таку

ціну.

Я вийшов, залишив її зовсім голою посеред кімнати із бюстгальтером в одній руці і п'ятдесятифранковою купюрою в другій. Не шкодував за своїми грішми: я її приголомшив, а повію здивувати не так уже й легко. Тож подумав, спускаючись сходами: "Ось те, чим хотілося ошелешити їх усіх".

1 2 3 4