Жан-Поль Сартр
Шляхи свободи
Том 2 – Відстрочення
Переклав з французької Леонід Кононович
П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ
Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: "Що він там робить? Вже давно по третій, чому він не виходить?" Він сидів у затіненому покої, очі непорушно завмерли під густими бровами, рот був трохи розтулений, немовби йому спав на думку дуже давній спогад. Він уже не читав; його немічна рука, поцяткована старечою гречкою, все ще тримаючи аркуші, звисала з коліна. Він обернувся до Гораса Вілсона й запитав: "Котра година?", і Горас Вілсон відказав: "Десь пів на п'яту". Старий підняв свої великі очі, люб'язно усміхнувся й мовив: "Гаряче". Руда, тріскуча, мерехтлива спека налягла на Европу; в людей пашіли руки, щеміло в очах, пекло у легенях; всі чекали, мліючи від спеки, їдкої куряви і тривоги. В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю "Дрезен", непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: "Вони нас зрадили!" А потім час почав текти знову, навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра.
О п'ятнадцятій тридцять Матьє ще очікував на березі жахливого майбуття; тієї ж таки хвилини, о шістнадцятій тридцять, у Мілана вже не було майбутнього. Старий підвівся і перетнув покій, він простував не згинаючи коліна, шляхетною і стрибучою ходою. Він промовив: "Панове!" і мляво всміхнувся, а далі поклав документ на стіл і розгладив аркуші кулаком; Мілан укляк за столом, розгорнутий часопис укривав геть усю церату. Вже всьоме Мілан прочитав:
"Президент і Уряд Республіки змушені прийняти пропозиції двох великих держав щодо основи майбутніх взаємин. Нам не залишається нічого іншого, оскільки ми лишилися самі". Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: "Ось що нам залишається, панове". Мілан думав: "Нічого іншого й не залишається". За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: "Ми залишилися самі".
Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: "Слава Гітлерові!"
Мілан підбіг до вікна.
— А чекай-но, сучий сину! — закричав він. — Ось нехай я спущуся!
Надворі чкурнули навтьоки, почулося тупотіння підборів; на розі хлопчисько обернувся, понишпорив у хвартусі й замахнувся. Об стіну сухо торохнули два камінці.
- Жан-Поль Сартр — Інтимне
- Жан-Поль Сартр — Герострат
- Жан-Поль Сартр — Дитячі роки одного підприємця
- Ще 1 твір →
— Це малюк Лібкнехт, — сказав Мілан, — його витівки.
Він вихилився з вікна: вулиця була порожня, мов за недільної днини. Шенгофи повивішували на балконі червоно-білі знамена зі свастикою. Всі віконниці зеленого будинку були зачинені. Міланові подумалося: "А в нас немає віконниць".
— Треба повідчиняти вікна, — сказав він.
— Навіщо? — поспитала Анна.
— Коли вікна зачинені, то вони поціляють у шибки.
Анна стенула плечима.
— Так чи так... — сказала вона.
Їхні співи й галас долинали грімкими нерозбірливими вибухами.
— Вони ще там, на майдані, — не обертаючись, промовив Мілан.
Він поклав руки на підвіконня, подумав собі: "Всьому кінець". З-за рогу вигулькнув опасистий чолов'яга. Він ішов, спираючись на ціпок, і ніс рюкзака. У нього був зморений вигляд, за ним простували дві жінки, що позгиналися під величезними клумаками.
— Єґершмітти повертаються, — не обертаючись, озвався Мілан.
Вони чкурнули в понеділок увечері й мали перетнути кордон уночі з вівторка на середу. Тепер вони поверталися, гордо позадиравши голови. Єґершмітт підійшов до зеленої кам'яниці й піднявся східцями на ґанок. На його сірому від куряви обличчі видніла чудернацька посмішка. Він понишпорив у кишенях свого піджака й дістав ключа. Жінки опустили свої клумаки додолу і дивились, як він одмикає двері.
— Ти повертаєшся, коли вже минула небезпека! — гукнув Мілан.
— Мілане! — хутко сказала Анна.
Єґершмітт підняв голову. Він угледів Мілана, й очі його зблиснули.
— Ти повертаєшся, коли минулася небезпека!
— Авжеж, я повертаюся! — гукнув Єґершмітт. — А ось ти підеш звідціля!
Він крутнув ключа в замковій шпарині і пхнув двері, за ним зайшли жінки. Мілан одвернувся.
— Боягузи нікчемні! — сказав він.
— Ти їх підбурюєш, — зауважила Анна.
— Та це ж боягузи, — відказав Мілан, — мерзенне німецьке поріддя. Два роки тому вони лизали нам п'яти.
— То й що! Не треба їх провокувати.
Старий замовк; рот його так і лишився трохи розтулений, наче він і далі мовчки виголошував погляд на політичне становище. В його великих круглих очах блищали сльози, піднявши брови, він допитливо дивився на Гораса й Невілла. Вони мовчали, Горас раптово сіпнувся й одвернув голову; Невілл підійшов до столу, взяв документ, проглянув його, а потім невдоволено кинув на стіл. У старого був збентежений вигляд; він розвів руками, даючи на здогад, що попри велике і щире бажання нічого не може вдіяти. Уп'яте він повторив: "Я опинився в цілковито неочікуваній ситуації; я сподівався, що ми спокійно обговоримо пропозиції, які я приніс..." Горас подумав: "Старий лис! Ач, як промовляє, дідусь та й годі..." І сказав: "Гаразд, Ваша Екселенціє: за десять хвилин ми будемо в готелі "Дрезен".
— Лерхен приїхала, — сказала Анна. — Її чоловік у Празі, вона хвилюється.
— Нехай прийде до нас.
— Якщо ти гадаєш, ніби їй буде спокійніше... — ледве усміхнувшись, мовила Анна. — З таким шаленцем, як ти, що вистромлюється через вікно, аби ображати людей...
Він глянув на її марне личко з тонкими спокійними рисами, вузькі плечі й величезний живіт.
— Сядь-но, — сказав він. — Не люблю бачити, як ти стоїш.
Вона сіла і склала руки на животі; якийсь чолов'яга вимахував газетами і бурмотів: "Парі-Суар", останнє число. Лишилося всього два примірники, купуйте". Він так накричався, що захрип. Моріс узяв газету. Прочитав: "Прем'єр-міністр Чемберлен надіслав листа канцлерові Гітлеру, в політичних колах Британії припускають, що останній надішле офіційну відповідь. Внаслідок цього зустріч із паном Гітлером, яка мала відбутися сьогодні вранці, відкладено на пізніший час".
Зезета заглядала в газету через його плече. Вона запитала:
— Є якісь новини?
— Ні. Те ж саме.
Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.
— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.
— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.
— Здається, поліції надіслали підмогу.
— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.
До кімнати вдерся несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.
— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.
— Зателефонувати?
— Так. До Прісекніци.
Мілан мовчки показав їй газету. "Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів".
— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.
Мілан грюкнув кулаком по столі.
— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!
Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:
— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.
— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.
Мілан понурив голову, він почувався самотнім.
— Послухай! — вигукнула Анна.
Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.
— Що ти робиш? — поспиталася Анна.
Він схилився над шухлядою й тяжко дихав. Не кажучи і слова, він зігнувся ще дужче і вилаявся.
— Не треба, — сказала вона.
— Що?
— Не треба. Дай-но його мені.
Він обернувся; Анна підводилася, спираючись на стільця, вигляд у неї був, як у праведниці. Він подумав про її живіт, потім простягнув їй револьвер.
— Гаразд, — сказав він. — Зателефоную до Прісекніци.
Він спустився на перший поверх, до шкільної зали, повідчиняв вікна, потім підняв телефонну слухавку.
— Дайте мені Прісекніцу, управління поліції. Гало?
Його праве вухо чуло сухий уривчастий тріск. А ліве наслухало їх. Одетта збентежено усміхнулася. "Я ніколи й не знала до ладу, де вона, та Чехословаччина", — сказала вона, занурюючи пальці в пісок. За мить у слухавці клацнуло.
— Na? (*) — поспиталися на тому боці.
==========
*Ну (що скажете)? (нім.) — прим. пер.
==========
Мілан подумав: "Я прошу допомоги!" Він щосили стиснув слухавку.
— Це Правніц, — сказав він, — говорить місцевий учитель. Нас два десятки, всі чехи, ще є троє німецьких демократів, які ховаються в льоху, решта у Гейнлені — їх оточили п'ятдесят зарізяк із Корпусу добровольців, які перейшли кордон учора ввечері. З ними й мер.
Запала тиша.
— Bitte! Deutsch sprechen, (*) — нахабно кинув голос.
=========
*Німецькою, прошу! (нім.) — прим. пер.
=========
— Schweinkopf! (*) — вигукнув Мілан.
=========
*Довбешко ти свиняча! (нім.) — прим. пер.
=========
Він повісив слухавку і, тяжко накульгуючи, подався нагору. Нога таки боліла. Він зайшов до кімнати й сів.
— Вони там, — озвався він.
Анна підійшла до нього й поклала йому долоні на плечі.
— Любий ти мій, — мовила вона.
— Мерзотники! — сказав Мілан. — Вони все зрозуміли, вони глузували з нас на тому кінці дроту.
Він поставив її поміж своїми колінами. Її величезний живіт доторкався до його черева.
— Тепер ми вже геть самі, — сказав він.
— Не можу в це повірити.
Він помалу підняв голову й глянув на неї знизу вгору; за своєю натурою вона була поважна й тверда, проте, як і всім жінкам, їй потрібен був хтось, кому б вона довіряла.
— Ось вони! — мовила Анна.
Голоси, здається, наближалися; напевне, вони вже йшли колоною по центральній вулиці.