Люсьєн відповів їй лише спокійною посмішкою, і тут втрутився пан Флер'є: "Облиш його, моя люба,— мовив він лагідно,— хай чинить, як знає; через це треба пройти". Відтоді Люсьєн помітив, що батьки ставляться до нього з якоюсь повагою. Однак він ні на що не зважувався; ці декілька тижнів його багато чого навчили: Люсьєн по черзі уявляв собі доброзичливу батькову допитливість, тривогу пані Флер'є, шанобливість, що народжується в Гюїгарові, Леморданову затятість, нетерпіння Ремі і казав собі, хитаючи головою: "Це діло серйозне". Люсьєн довго розмовляв із Леморданом, той дуже добре розумів його міркування і радив не поспішати. Люсьєна ще огортала туга: він сам собі здавався аморфною, драглистою істотою, що здригається на лаві якогось кафе, а галаслива метушня роялістів видавалася йому нікчемною. Але бувало, що хлопець ставав твердий і несхитний, як камінь, і був майже щасливий.
Юнак почувався у товаристві роялістів усе краще й краще. Співав їм "Весілля Ребекки" — пісню, якої Ебрар навчив його на минулих вакаціях, і всі визнали, що він дуже втішний. Люсьєн, розпалившись, робив багато ядучих закидів на адресу євреїв і розповідав про Берліака, жахливого скнару: "Я завжди себе запитував: чому він такий скупердяй, неможливо бути таким скупим. Але згодом я зрозумів: це тому, що він з їхнього кодла". Всі починали реготати, а Люсьєна охоплювало якесь збудження, він відчував справжню ненависть до євреїв, Берліак тепер став йому просто огидний. Лемордан подивився йому у вічі й сказав: "Ти чистий". Потім друзі часто просили Люсьєна: "Флер'є, розкажи нам щось цікавеньке про жидів"... І Люсьєн розповідав єврейські оповідки, які він чув од свого батька; хлопець тільки-но починав упевненим тоном "Отного тня Леві зусрів Плюма...", як його друзі заходили сміхом. Якось Ремі й Пате-норт розповіли, що вони на набережній Сени зустріли алжирського єврея і дуже його налякали, прямуючи просто на нього, ніби хотіли скинути його у воду. "Я подумав,— підсумував Ремі,— шкода, що з нами не було Флер'є. — Це, може, й ліпше, що його з вами не було,— перебив Десперро,— а то він і справді штовхнув би його у воду!" Люсьєн не мав собі рівного, коли йшлося про те, щоб розпізнати єврея на око. Йдучи з Гюїгаром, він починав штовхати його ліктем:
"Не обертайся зразу: отой малий товстун, що позаду,— жид!" — "На це,— зауважив Гюїгар,— у тебе нюх!" Фанні теж не могла вирізняти євреїв; друзі піднімалися вчотирьох у помешкання Мод, і Люсьєн співав "Весілля Ребекки". Фанні не могла більше втриматись і благала: "Та годі вже, годі, а то зараз напуджу в труси", а коли він нарешті вгамовувався, дівчина кидала на нього щасливий, майже ніжний погляд. У пивному барі "Польдер" тихцем уже глузували з Люсьєна. Завжди хтось міг недбало кинути: "Флер'є так любить жидів..." або "Леон Блюм великий друг Флер'є...", а інші в захваті чекали, затамувавши подих, розкривши рота, що ж буде далі. Люсьєн червонів, із криком гупав по столу: "Хай вам біс!.." — а всі довкола реготали й вигукували: О, вже почалося! Почалось! Не почалось, а понеслось!"
Люсьєн із новими друзями часто відвідував політичні збіговиська і не раз слухав професора Клода і Максіма Реаля дель Сарта. Через ці нові обов'язки його успіхи в навчанні погіршились, але, хай там як, Люсьєн цього року однак би не пройшов по конкурсу до школи цивільних інженерів, і пан Флер'є був поблажливий. "Нехай,— сказав він дружині,— треба ж йому колись ставати чоловіком". Покидаючи ті зібрання, хлопець і його друзі виходили збуджені і могли втнути будь-яку штуку. Одного разу вони йшли вдесятьох і зустріли невеличкого типа з оливковим відтінком шкіри, який переходив вулицю Сент-Андре-дез-Ар, тримаючи в руках "Юманіте". Вони притисли його до муру, і Ремі наказав: "Викинь цю газету". Коротун почав був зволікати, але Десперро підкрався до нього ззаду і схопив за руки, а Лемордан різким рухом вирвав у жертви газету. Це виглядало вельми кумедно. Розлючений чоловік копав ногами в порожнечу й кричав: "Відпустіть мене, відпустіть", із смішним акцентом, а Лемордан спокійнісінько шматував газету. А коли Десперро вирішив відпустити чоловічка, сталося несподіване: той кинувся на Лемордана і вдарив би його, якби Ремі вчасно не затопив йому кулаком по вуху. Коротун гепнувся об мур, зиркаючи на всіх лютим поглядом і лайнувся: "Паскудні французи!" — "Ану повтори, що ти сказав",— крижаним голосом мовив Маршессо. Люсьєн зрозумів, що зараз почнеться бійка: Маршессо не сприймав жартів, коли йшлося про Францію. "Паскудні французи!" — повторив чужинець. Він похитнувся від сильного штовхана й, виючи, з опущеною головою, кинувся вперед: "Паскудні французи, паскудні буржуа, я вас ненавиджу, повиздихали б ви всі, всі, всі!" — і прокричав іще стільки брудних і таких дошкульних лайок, що Люсьєн раніше навіть уявити їх не міг. Тоді в хлопців увірвався терпець, і вони всі гуртом йому добряче всипали. Нарешті його залишили, і чоловічок нахилився, обіпершись об мур. Він весь тремтів, праве око в нього запливло, а хлопці стояли довкола нього, потомлені від бійки, і чекали, поки він упаде. Незнайомець скривив рота й вичавив із себе: "Паскудні французи!" — "Тобі ще мало?" — запитав Десперро, задихавшись. Чоловічок не почув: він задерикувато дивився на них лівим оком і повторював: "Паскудні французи, паскудні французи!" Ніхто вже нічого не робив, і Люсьєн зрозумів, що його друзі вже наситилися цією розвагою. Але бажання виявилося сильнішим за нього, Люсьєн подався вперед і вдарив що є сили. Він почув, як щось хряснуло, чоловічок глянув на нього знетямлено і здивовано. "Паскудні..." — промурмотів він невиразно. Його підбите око стало схоже на червону кулю без зіниці, він опустився навколішки й затих. "Утікаймо!" — видихнув Ремі. Вони побігли й зупинилися тільки на майдані Сен-Мішель, ніхто їх не переслідував. Хлопці поправили свої краватки й пообтрушували один одного.
Вечір спливав, а молодики навіть не згадували про свою пригоду й були дуже чуйні один до одного: вони відмовились від тієї сором'язливої брутальності, якою звичайно послуговувалися, ховаючи свої справжні почуття. Хлопці стали чемними, і Люсьєн подумав, що це він уперше бачить, якими вони можуть бути у себе вдома; сам він дуже переживав, оскільки йому ще ніколи не доводилось битися просто на вулиці з усякими голодранцями. Хлопець з ніжністю подумав про Мод і про Фанні.
Люсьєнові не спалося. "Я не можу йти з ними далі,— думав він,— як звичайний аматор. Тепер, усе добре зваживши, треба приєднатися до них!" Люсьєн мав серйозний і майже святобливий вигляд, коли повідомив Лемордана.
"Вирішено,— сказав він,— я з вами". Лемордан поплескав його по плечу, і ватага відсвяткувала цю подію, розпивши кілька пляшок вина. Одразу поновився давній брутальний тон, про вчорашню пригоду ніхто й не згадував. Тільки коли розходилися, Маршессо навпростець сказав Люсьєнові: "В тебе чудовий удар!" — на що Люсьєн відповів: "Бо то жид!"
Через день Люсьєн завітав до Мод з великим тростиновим ціпком, якого він придбав у крамниці на бульварі Сен-Мішель. Мод одразу втямила; глянувши на ціпок, вона сказала: "Отже, все гаразд?" — "Гаразд",— відповів Люсьєн, усміхаючись. Мод була підлещена; сама вона радше симпатизувала ідеям лівих, але душу мала широку. "Я бачу,— сказала вона,— що кожна партія має щось хороше". Цілий вечір вона тільки те й робила, що гладила його по голові, називаючи своїм маленьким роялістом. Через кілька днів у суботу ввечері Мод відчула себе не зовсім добре. "Щось мені хочеться додому,— сказала вона,— але ти можеш піти зі мною, якщо будеш слухняним; ти триматимеш мене за руку і будеш дуже лагідним зі своєю маленькою Мод, яка так кепсько себе почуває, розповідатимеш їй усілякі історії". Люсьєн був не в захваті від такої пропозиції: кімната Мод засмучувала дбайливо прихованим убозтвом, спадало на думку, що живе в ній якась служниця. Але було б злочином втратити таку чудову нагоду. Тільки-но вони зайшли, як Мод вляглася в ліжко, промовляючи: "Ох! як мені добре", потім замовкла і втупилася в Люсьєна, відкопиливши губи. Він одразу вмостився біля неї, а вона, розчепіривши пальці, прикрила руками очі і промовляла дитячим голосом: "Ку-ку, я тебе бачу, Люсьєне, я тебе бачу!" Хлопець якось враз обважнів і обм'як, а Мод встромила йому до рота свої пальці, і він почав їх смоктати, потім Люсьєн лагідно промовив: "Маленька Мод нездужає, яка ж вона нещасна, бідна маленька Мод!" — і почав її всю пестити; вона заплющила очі й загадково всміхалася. За якусь мить він закотив Мод спідницю й нестямився, як вони зляглися; Люсьєн подумав: "Все-таки я здатний на це!" — "Ну,— зітхнула Мод, коли вони закінчили,— хіба ж я такого сподівалася!" Вона подивилася на Люсьєна з лагідним докором: "Поганий хлопчисько, я ж гадала, що ти будеш слухняний!" Люсьєн відповів, що він здивований не менше за неї. "Такі речі якось самі робляться",— сказав він. Мод подумала трохи й сказала вже серйозно: "Я ні за чим не жалкую. Досі все було, може, чистішим, але не повним".
"Я маю коханку",— міркував Люсьєн у метро. Він був спустошений і стомлений, просякнутий запахом абсенту і свіжої риби; сівши, тримавсь якомога рівніше, щоб волога від поту сорочка не приставала до тіла; йому здавалося, ніби його тіло змастили кисляком. Він повторив із зусиллям: "Я маю коханку", і відчув себе ошуканим: те, що його вабило в Мод ще напередодні,— її обличчя, видовжене й таємниче, її елегантність, струнка постава, горда хода, слава чесної дівчини, зневага до сексу, все, що надавало їй неповторності, робило її справді іншою, стриманою, рішучою, недосяжною, чистою в помислах і вчинках, і навіть її шовкові панчішки, крепова сукня, зачіски,— все це розтануло в його обіймах, лишилася тільки плоть, Люсьєнові вуста тягнулися до обличчя без очей, голого, як живіт, він володів великою квіткою з м'якої плоті. Люсьєн бачив тільки сліпу тварину, що зі чмоканням волохатих щілин борсалась у простирадлах, і подумав: це ми обоє. Вони злилися в одне ціле, він не міг більше відрізнити своєї плоті від плоті Мод; ще ніколи він не мав такого гидкого відчуття інтимної близькості,— хіба, може, тоді, коли Pipi показував йому свого пісюна за кущем або коли, забувшись, лежав на животі і дриґав ногами, блискаючи голим задом, поки йому сушили штани.