– Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти кажеш. Ти дуже цікаво оповідаєш, знаєш? Я, власне, хотіла тебе запитати…
— Слухаю, питай.
— Чи звідси далеко до… до міста Артеузи?
— Зовсім недалеко! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на стіну, я покажу тобі. Отам, зі сходу.
Мур був високий, а сходи крутими. Фабіо спітнів і задихався, і нічого дивного, бо весь час говорив. Цирі довідалась, що стіна, яка оточує місто Горс Велен – недавна конструкція, і значно молодша від самого міста, збудованого ще ельфами, що має тридцять п'ять стіп висоти і що це так званий казематний мур, зроблений з тесаного каменю і невипаленої цегли, бо такі матеріали є стійкішими до удару тараном.
На верху їх привітав і обвіяв освіжаючий морський вітер. Цирі з радістю вдихнула його після густої і нерухомої задухи міста. Вона вперла лікті у край муру, дивлячись з вистоти на порт, кольоровий від вітрил.
— Що це, Фабіо? Та гора?
— Острів Танедд.
Острів видавалась дуже близьким. І не нагадував острів. Мав вигляд вбитого у морське дно гігантського кам'яного стовпа, великого зиккурату, обведеного дорогою, що спірально вилась, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленілись від гаїв і садів, а з зелені, приліпленої до скель як ластівчині гнізда, стирчали білі стрільчасті вежі і декоративні куполи, які увінчували комплекси оточених галереями будинків. Ці будинки не справляли враження збудованих. Здавалось, що їх викуто на схилах цієї морської гори.
— Це все збудували ельфи – пояснив Фабіо. – Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Однак, з незапам'ятних часів Танедд належить чародіям. Біля чубка, там, де блискучі куполи, находиться палац Гарстанг. Там, за декілька днів, розпочнеться великий з'їзд магіків. А там, поглянь, на самісінькому вершечкові, ця висока самотня вежа з бійницями, це Tor Lara, Вежа Чайки…
— Чи можна дістатись туди сушею? Адже ж це близенько…
— Можна. Є міст, що сполучає береги затоки з островом. Ми цього не бачимо, бо дерева зутулили. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? Це палац Локсія. Там є місто. Тільки через Локсію можна дістатись до дороги, яка веде на верхні тераси…
— А там, де ті красиві красиві галереї і містки? І сади? Як вони тримаються скелі, і не падає… Що це за палац?
— Це якраз і є Аретуза, про яку ти питала. Там знаходиться знаменита школа для молодих чародійок.
— Ах – Цирі облизала губи – ось воно де… Фабіо?
— Слухаю.
— Ви іноді бачите молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?
Хлопець подивився на неї, явно здивований.
— Зовсім ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна полишати острів і виходити до міста. А на територію школи ніхто не має доступу. Навіть бурграф і байлі, якщо мають щось до чародійок, можуть іти тільки до Локсії. На найнижчий рівень.
— Я так і думала – Цирі покивала головою, втупившись у виблискуючі дахи Аретузи. – Це не школа, а в'язниця. На острові, на скелі, над проваллям. Ув'язнення, і квит.
— Трохи так – визнав Фабіо по хвилі роздумів. – Звідти справді тяжко вийти… Але ні, це не є так, як в ув'язненні. Адептки це ще й молоді дівчата. Треба їх стерегти…
— Від чого?
— Ну… — пробурмотів хлопець. – Ти знаєш…
— Не знаю.
— Гмм… Я думаю… Ох, Цирі, ніхто ж їх не замикає у школі силоміць. Вони самі хочуть…
— Ну звичайно – Цирі шельмувато усміхнулась. – Хочуть сидіти у тій в'язниці. Якби не хотіли, то би не дали там себе замкнути. Це не штука вчасно накивати п'ятами. До того, як там опинишся, бо потім це вже може бути важко…
— Як це? Втікати? А чому б вони мали втікати…
— Вони – перебила – напевно не мали б чому, бідачки. Фабіо? Де є місто… Гірундум? – Хлопець подивився на неї, спантеличений.
— Гірундум це не місто – промовив. – Це велика ферма. Там є сади і городи, що постачають овочі і фрукти для всіх довколишніх міст. Також там є стави, де вигодовують коропів та іншу рибу…
— Як задалеко звідси до того Гірундуму? В який бік? Покажи мені.
— А чому ти хочеш це знати?
— Я ж просила, покажи мені.
— Бачиш ту дорогу яка йде на захід? Там, де ті вози? Саме тудою їдеться до Гірундуму. Це якихось п'ятнадцять миль, весь час лісами.
— П'ятнадцять миль – повторила Цирі. – Недалеко, якщо мати доброго коня… Дякую тобі, Фабіо.
— За що мені дякуєш?
— Неважливо. Тепер відведи мене на ринок. Ти обіцяв.
— Ходім.
Такої тисняви, шуму і суєти, які панували на ринку Горс Велену, Цирі ще ніколи не бачили. Галасливе рибне торжище, через яке недавно проходили, у порівнянні з ринком справляло враження тихого храму. Площа була справді гігантською, а крім того, їй здавалось що вони хіба могли б поспостерігати здалеку, бо про доступ на терен ярмарку не можна було навіть міряти. Однак Фабіо сміло вдерся у скупчений тлум, тягнучи її за руку. Цирі одразу закрутилось у голові.
Перекупки надривались, покупці кричали ще голосніше, загублені у натовпі діти вили і лементували. Худоба ревіла вівці блеяли, птаство гельготтіло і кудкудакало. Червонолюдські ремісники завзято били молотами у якісь бляхи, а коли переривали биття, щоб напитись, зачинали брудно лаятись. З кількох місць площі долинали труби, гуслі і цимбали, напевно, давали концерт ваганти і музики. На додачу до всього злого хтось невидимий серед натовпу безперервно сурмив у потужну сурму. Це точно не був музика.
Цирі відскочила з дороги свині, що бігла риссю з пронизливим кувіканням, впавши на клітки з курами. Заточившись, наступила на щось, що було м'яким і занявчало. Відскочила, ледве не впавши під копита великої, смердючої, гидкої і викликаючої страх худобини, яка розштовхувала людей кошлатими боками.
— Що це було? – простогнала вона, відновлюючи рівновагу. – Фабіо?
— Верблюд. Не бійся.
— Я не боюся! Теж мені!
Вона з цікавістю роззиралась. Подивилась на роботу низовиків, які на очах публіки виробляли з козячих шкір оздоблені бурдюки, захопилась гарними ляльками, які пропонували у кіоску пара напівельфів. Порозглядала вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж сумний і буркотливий гном. З цікавістю і знанням оглянула мечі на прилавку зброяра. Порозгладала дівчат, що виплітали кошики з лози і дійшла до висновку, що немає нічого гіршого, як так працювати.
Дудар перестав дути у сурму. Ймовірно, його вбили.
— Що тут так смаковито пахне?
— Пончики – Фабіо помахав гаманцем. – Хочеш з'їсти один?
— Маю бажання з'їсти два.
Продавець подав три пончики, узяв п'ятака і видав чотири мідяки решти, з яких один переламав навпіл. Цирі, ледь зберігаючи гідність, спостерігала за операцією ламання, жадібно поглинаючи першого пончика.
— Чи це від цього – спитала, забираючи другого – походить прислів'я: "Ламаного гроша не коштує"?
— Від цього – Фабіо ковтнув пончика. – Тому що монет меншої вартості, аніж гріш, немає. Хіба там, звідки ти родом, не вживають пів грошів?
— Ні. – Цирі облизала пальці. – Там, звідки я родом, уживали золоті дукати. Окрім того, все те ламання було безглузде і непотрібне.
— Чому?
— Бо я маю бажання з'їсти третього пончика.
Наповнені сливовим повидлом пончики смакували як найчудовіший еліксир. Настрій Цирі покращився, а нуртуюча площа перестала лякати, почав навіть подобатись. Вже не дозволяла, щоб Флавіо тяг її за собою, сама потягнула його у найбільший натовп, до місця, з якого хтось промовляв, вилізши на імпровізовану кафедру з бочок. Промовцем був підстаркуватий грубас. За поголеною головою і бурими шатами Цирі впізнала в ньому мандрівного жерця. Вона вже бачила таких, вони часом відвідували святиню Мелітеле в Елландері. Матінка Неннеке ніколи не казала про них інакше як "ці фанатичні дурні".
— Один є на світі закон! – гарчав товстий жрець. – Боже право! Вся природа підпорядковується тому законові, вся земля і все, що на тій землі живе! А чари і магія ворожі тому законові! Проклятими є чарівники і близьким є день гніву, коли вогонь з небес знищить їх огидний острів! Впадуть водночас мури Локсії, Арерузи і Гарстангу, за якими якраз і збираються ця погань, щоб обмислювати свої підступи! Впадуть ті мури…
— І треба буде, пся мать, знову класти – пробурчав мулярський челядник в спецівці, замащеній вапном, який стояв поряд з Цирі.
— Спам'ятайтесь, добрі і побожні люди – верещав жрець – не вірте чарівникам, не звертайтесь до них ні за порадою, ні з проханням! Не дайте обманутись ні їх гарними фігурами, ні гладкою розмовою, бо насправді, скажу я вам, ті чародії як труни побілені, з верху гарні, а всередині повні гнилизни і спорохнявілих кісток!
— Дивіться на нього – сказала молода жінка з кошиком повним моркви – як у нього язик підвішений. На магіків наговорює, бо заздрить їм, і тільки.
— Точно – підтакнув муляр. – У самого, дивись, лоб ніби яйце вилизаний, а черево аж до колін висить. А чародії вродливі, ані грубнуть, ані лисіють… А чародійки, га, сама краса…
— Бо дияволу душу за ту красу продали! – крикнув низький тип з шевським молотком за поясом.
— Дурниці верзеш, недоумку. Коли б не добрі пані з Аретузи, ти давно б з торбами пішов! Дякувати їм маєш, що живеш!
Фабіо потягнув Цирі за рукав, вони знову занурились у натовп, який поніс їх у напрямок центру площі. Почули гупання бубна і голосні окрики, що закликали до тиші. Натовп і не думав слухатись, але глашатаєві з дерев'яного помосту це зовсім не перешкоджало. Мав гучний, тренований голос і вмів ним користуватись.
— Відомий – загуркотів, розкручуючи згорток пергаменту – як Гуго Ансбах, за походженням низовик, є поза законом, бо ельфам-злочинцям, що називають себе Білками, дав у своєму домі нічліг і харчі. Так само Юстим Інгвар, коваль, червонолюд за походженням, який кував згаданим злочинцям вістря стріл. На обох з них доповісти до бурграбії і притягти їх до покарання. Хто їх видасть – тому нагорода: п'ятдесять корон готівкою. А якщо хтось їх нагодує чи переховуватиме, як спільник, буде вважатись винним і буде йому однакова кара з ними відміряна. А якщо він буде схоплений на хуторі чи в селі, весь хутір чи село заплатить…
— А хто б — крикнув хтось з натовпу – низовикові дав би притулок! Нехай шукають по їхнім фермам, а як найдуть, то всіх їх, нелюдів, до ями!
— На шибеницю, не до ями!
Глашатай продовжував зачитувати дальші сповіщення бурграбії і міської ради, а Цирі втратила цікавість.