У школі є багато дівчат твого віку. Будеш мати безліч подружок.
— Я не хочу подружок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що… Думала, що ми їдемо до Геральта – Цирі виклично задерла голову. – Добре знаю, про що ти думала цілу дорогу. І чому зітхала вночі…
— Досить – просичала чародійка, а вигляд її палаючих очей справив таке враження, що Цирі втупила обличчя у кінську гриву. – Занадто розпустилась. Я тобі нагадую, що час коли ти могла опиратись мені, безповоротно минув. Так сталось з твоєї власної волі. Тепер мусиш бути слухняною. Зробиш те, що накажу. Розумієш?
Цирі кивнула головою.
— Те, що я накажу, буде для тебе найліпше. Завжди. І тому ти будеш слухати і виконувати мої накази. Ясно? Зупини коня. Ми на місці.
— Це і є та школа? – пробурчала Цирі, підводячи очі на вражаючий фасад будинку. – Це…
— Ні слова більше. Злазь. І поводь себе належно. Це не школа, школа в Артеузі, не в Горс Велені. Це банк.
— А для чого нам банк?
— Подумай. Злазь, сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для цього є слуги. Зніми рукавиці. У банк не заходять у рукавицях для їзди. Дивись на мене. Поправ берет. Підрівняй комір. Випростайся. Не знаєш, що робити з руками? То нічого з ними не роби!
Цирі зітхнула.
Службовці, які з'явились з воріт будинку і гнулись у поклонах, були червонолюдами. Цирі з цікавістю дивилась на них. Хоч і такі самі низькі, міцні і бородаті, вони нічим не нагадували її друга, Ярпена Зігріна, ані його "хлопаків". Службовці були сірими, однаково одягненими, ніякими. І раболіпні, чого про Ярпена і його хлопаків жодною мірою сказати неможна було.
Зайшли в середину. Магічний еліксир діяв і далі, тож поява Єнніфер спровокувала негайне велике пожвавлення, біганину, поклони, подальші принижені привітання і декларації готовності прислужитись, яким поклала край поява неймовірно грубого, багато вбраного і білобородого червонолюда.
— Шановна Єнніфер! – завуркотів червонолюд, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з товстеленної шиї значно нижче білої бороди. – Що за несподіванка! І що за честь! Прошу, прошу до кабінету! А ви не стійте, не ловіть гав! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, негайно до кабінету пляшку Кастель де Неуф, року… Ти вже знаєш, якого року. Живо, одна нога тут – друга там! Дозволь, дозволь, Єнніфер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, мать, аж дух спирає!
— Ти теж – усміхнулась чародійка – непогано тримаєшся, Джанкарді.
— Ну, певно. Прошу, прошу до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, спершу пані. Ти знаєш дорогу, Єнніфер.
У кабінеті було тьмяно і приємно холодно, у повітрі відчувався запах, який Цирі пам'ятала з писарської вежі Ярре – запах чорнил, пергаменту і пилу, що вкривав дубові меблі, гобелени і старі книги.
— Прошу, сідайте – банкір відсунув від столу тяжке крісло для Єнніфер, окинув Цирі зацікавленим поглядом. – Гмммм…
— Дай їй якусь книгу, Мольнаре – недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. – Вона любить книги. Сяде собі в кінці столу і не буде заважати. Правда, Цирі?
Цирі не визнала за доцільне підтвердити.
— Книгу, гм, гм – стурбувався червонолюд, підходячи до комоду. – Що ми тут маємо? О, прибутково-видаткова книга… Ні, це ні. Портові збори і мита… Теж ні. Кредит і відшкодування? Ні. О, а це звідки тут взялось? Біс його зна… Але якщо це, то буде якраз. Прошу, дівчинко.
Книга називалась "Physiologus" і була дуже стара і дуже подерта. Цирі обережно перевернула обкладинку і кілька сторінок. Це її одразу зацікавило, бо йшлося про загадкових чудовиськ і бестій, і було повно малюнків. Протягом кількох наступних хвилин вона намагалась ділити цікавість між книгою та розмовою чародійки з червонолюдом.
— Мольнаре, маєш для мене якісь листи?
— Ні – банкір налив вина Єнніфер і собі. – Не надійшло жодних нових. Останні, місяць тому, я передав звичайним способом.
— Я їх отримала, дякую. А чи випадково… хтось тими листами не цікавився?
— Тут ні – усміхнувся Мольнар Джанкарді. – Але ти цілиш на правильний шлях, моя дорога. Банк Вівальді таємно поінформував мене, що листи намагались прослідкувати. Їх філія у Вендерберзі також викрила спробу простежити операції на твоєму приватному банківському рахунку. Один зі службовців виявився нелояльним.
Червонолюд замовк, подивився на чародійку з-під кущистих брів. Цирі нашорошила вуха. Єнніфер мовчала, граючись зі своєю обсидіановою зіркою.
— Вівальді – продовжив банкір, понизивши голос – не міг чи не хотів проводити слідства у цій справі. Нелояльний і піддатливий на підкуп клерк впав на п'яну голову до фоси і втопився. Нещасний випадок. Шкода. Зашвикдо, занадто поспішно…
— Шкода мала, а жаль короткий – надула губи чародійка. – Я знаю, кого цікавили мої листи і рахунок, слідство у Вівальді не принесло би якихось одкровень.
— Якщо ти так вважаєш… — Джанкарді почухав бороду. – Їдеш на Танедд, Єнніфер? На той загальний з'їзд чародіїв?
— Так.
— Щоб вирішувати долю світу?
— Не перебільшуй.
— Різні плітки долинають – сухо промовив червонолюд. – І різні речі відбуваються.
— Які, якщо це не таємниця?
— З минулого року – сказав Джанкарді, гладячи бороду – спостерігаються дивні рухи у податковій політиці… Я знаю, тебе це не цікавить…
— Кажи.
— Подвоєно розмір подушного і гербового, податків, що стягують безпосередньо військовими властями. Всі купці та підприємці мусять додатково вносити до королівської скарбниці "десятий гріш", цілком новий податок, один грош з кожного нобля обороту. Червонолюди, гноми, ельфи і низовики платять понад звичайне подушне і по-димне. Якщо проводять торговельну чи виробничу діяльність, на додачу є обтяженими обов'язковою нелюдською донацією, що складає десять від ста. Таким чином, я віддаю до скарбниці понад шістдесят відсотків доходу. Мій банк, включаючи всі філії, дає Чотирьом королівствам шістсот гривень річно. До твого відома: це є майже втричі більше, аніж можний герцог чи граф платить податку з потужної королівщини.
— Люди не обкладені податком на військо?
— Ні. Платять тільки гербове і подушне.
— А тому – покивала головою чародійка – це червонолюди та інші нелюди фінансують кампанію проти Scoia'tael, яка триває у лісах. Я сподівалась чогось такого. Але що мають спільного податки зі з'їздом на Танедді?
— Після ваших з'їздів – пробурмотів банкір – завжди щось відбувається. Втім, цього разу я маю врешті надію, що буде зворотно. Сподіваюсь на це, що ваш з'їзд зробить так, що перестане відбуватись. Я був би дуже радий, для прикладу, щоб припинились дивні стрибки цін.
— Кажи ясніше.
Червонолюд розлягіся у кріслі і сплів пальці на прикритому бородою череві.
— Я працюю в моїй галузі добрих кілька років – промовив. – Достатньо довго, щоб уміти пов'язати деякі рухи цін з деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на коштовне каміння. Бо на це є попит.
— Люди обмінюють готівку на коштовності, щоб уникнути збитків через коливання курсів і паритету монети?
— Крім всього іншого. Каміння має ще одну велику перевагу. Гаманець діамантів, що міститься в кишені, відповідає вартості приблизно п'ятдесяти гривень, така сама сума у монеті важить двадцять п'ять фунтів і займає великий мішок. З гаманцем у кишені втікається значно швидше, аніж з мішком на плечах. І мається обидві руки вільними, що теж має значення. Однією рукою можна тримати жінку, а другою, за потреби, можна комусь ввалити.
Цирі стиха пирхнула, але Єнніфер одразу удостоїла її грізним поглядом.
— А тому – підняла голову – є такі, що вже підготувались до втечі. А куди, цікаво?
— Найбільш бажаною є далека Північ. Генгфорс, Ковір, Повісс. По перше, ті країни справді далеко, а по друге, тому, що ці країни є нейтральними і мають з Нільфгаардом добрі стосунки.
— Розумію – злостивий усміх зник з вуст чародійки. – Береш діаманти до кишені, жінку за руку, і на Північ… Не за рано? Ах, менше з тим. Що ще дорожчає, Мольнаре?
— Човни.
— Що?
— Човни – повторив червонолюд і вишкірив зуби. – Всі суднобудівники з узбережжя виробляють човни, замовлені квартирмейстероми армії короля Фольтеста. Квартирмейстери платять вчасно і дають ще нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Єнніфер, інвестуй у човни. Золоте дно. Виготовляєш човник з очерету і кори, а виставляєш рахунок на баркас з першосортної сосни, даєш половинний відкат квартирмейстерові…
— Не кпи, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.
— Ті човни – сказав знехотя банкір, дивлячись на дерев'яну стелю – перевозяться на південь. До Соддену і Бругге, над Яругою. Але з того, що я знаю, їх не вживають для рибальства на ріці. Їх ховають у лісах над правим берегом. Мабуть військо годинами тренується сідати і висаджуватись. Поки на суші.
— Ага – Єнніфер закусила губу. – Але чому декому так спішно на північ? Яруга на півдні.
— Існує обґрунтований острах – пробурчав червонолюд, лупаючи на Цирі – що імператор Емгир вар Емрейс не буде у захваті від звістки, що згадані човни спущені на воду. Дехто вважає, що такий спуск точно розізлить Емгира, а тому краще бути як найдалі від нільфгаардського кордону…Холера, щоби тільки до жнив. Якщо буде по жнивах, зітхну з полегшенням. Якщо щось і має статись, трапиться перед жнивами.
— Врожай буде у зерносховищах – сказала повільно Єнніфер.
— Здогадалась. Коней важко пасти на стерні, а твердині з повними коморами довго облягати… Погода сприяє хліборобам і врожай має бути непоганим… Так, погода є на диво гарна. Сонце гріє, змії марно виглядають дощу… А Яруга у Доль Ангрі є дуже мілка… Її легко перейти в брід. В обидва боки.
— Чому Доль Ангра?
— Я сподіваюсь – банкір погладив бороду, свердлячи чародійку швидким поглядом – що можу тобі довіряти?
— Завжди можеш, Джанкарді. І нічого не змінилось.
— Доль Ангра – повільно сказав червонолюд – це Лірія та Аердін, які є у військовому союзі з Темерією. Хіба ти не думаєш, що Фольтест, що купує човни, збирається скористатись ними на власний розсуд?
— Ні – повільно сказала чародійка – Не думаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хто зна, може ти й маєш рацію? Може на з'їзді нам вдастся все таки вплинути на долю світі і заселяючи цей світ людей?
— Не забуваючи про червонолюдів — пирхнув Джанкарді. – І про їх банки.
— Постараємося.