І оскільки кумівство — це святий закон природи, то на всі місцеві заборони можемо з тобою просто наплювати. Проголошую, що з цієї миті ми маємо повне право і дозвіл на володіння й носіння зброї. Закінчимо снідати і підемо купувати тобі меч. Пані господине! Чудова у вас рибка! Прошу підсмажити ще з десяток!
— Їм ці сардини, — Геральт викинув обгризений риб'ячий хребет, — і роблю висновок, що втрата мечів — це ніщо інше, як покарання за жадібність і снобізм. За те, що заманулось мені розкошів. Отримав роботу в передмісті, але ж мені скортіло податись у Керацк і почастуватись в "Natura Rerum", закладі, про який мова йде на цілий світ. А треба було деінде з'їсти щерби з потрухів, капусти з горохом або рибної юшки…
— Між іншим, — Лютик облизав пальці, — кухня в "Natura Rerum" дійсно славетна, але не найкраща в світі. Існують заклади, де подають не гірші страви, а часом, буває, і ліпші. Хоча б "Шафран і Перець" в Горс Велені або "Хен Цербін" у Новіграді, з власною пивоварнею. Доволі пристойна "Сонатіна" в Цидарісі, недалеко звідси, знана найкращими морепродуктами на всьому узбережжі. "Ріволі" в Маріборі й тамтешній глухар по-брокілонськи, щільно нашпигований салом… ммм, смакота, аж слинки покотились. "Папржица" в Альдерсберзі та їх славетне заяче сідло з печерицями à la король Відемонт. "Хофмейер" в Хірунді, ох, потрапити б туди восени під час Саовіну, на запеченого гуся в грушевому соусі… Або "Два В'юна", в кількох милях від Ард Каррайга, звичайна корчма на роздоріжжі, а подають найкращі свинячі рульки, які тільки доводилось мені в своєму житті куштувати… Ха! Дивись, хто до нас завітав! Про вовка промовка! Привіт, Феррант… Тобто, хмм… пане прокураторе…
Феррант де Леттенхоф підійшов один, жестом наказуючи охоронцям лишатись на вулиці.
— Юліане. Пане з Рівії. Маю для вас новини.
— Не буду приховувати, — відповів Геральт, — що вже зачекався. Що розказали розбійники? Ті, що вчора на мене напали, користуючись відсутністю моєї зброї. Говорили про це відкрито і не ховаючись. Це доказ, що вони замішані у крадіжці моїх мечів.
— Нажаль, доказів щодо цього бракує, — прокуратор знизав плечима. — Троє ув'язнених — то звичайна місцева наволоч, до того ж не надто кмітлива. Напасти наважились, факт, користуючись з того, що ти був неозброєний. Плітки про крадіжку розійшлись дуже швидко, це заслуга, як мені здається, панянок із кордегардії. Й одразу знайшлись охочі… Що, зрештою, і не дивує. Не належиш до кола шанованих осіб… І не прагнеш симпатії та популярності. Під час арешту побив співкамерників…
— Все ясно, — кивнув відьмак. — Це все моя провина. Ті вчорашні також постраждали. Не скаржились? Не вимагали відшкодувань?
Лютик засміявся, але одразу замовк.
— Свідки вчорашнього інциденту, — уїдливо відповів Феррант де Леттенхоф, — зізнались, що побито тих трьох бондарською клепкою. І побито надзвичайно жорстоко. Так жорстоко, що один із них… забруднився.
— Вірогідно, через перехвилювання.
— Бито їх, — прокуратор не змінив виразу обличчя, — навіть тоді, коли вже були беззбройні та не становили загрози. Це означає перевищування меж необхідної оборони.
— А мені нема чого боятись. У мене хороший адвокат.
— Може, сардинки? — перервав довгу мовчанку Лютик.
— Інформую, — нарешті промовив прокуратор, — що слідство триває. Вчорашні арештовані до крадіжки мечів не причетні. Було проведено допит кількох осіб, які могли мати відношення до злочину, але доказів так і не знайшлось. Інформатори не відшукали жодної зачіпки. Проте, відомо… і це головна причина мого візиту… що плітки про пропажу мечів викликали незвичне пожвавлення серед тутешнього злочинного світу. Гомонять про те, що в місто приїхали охочі помірятись силами з відьмаком, особливо з неозброєним відьмаком. Раджу бути обережними. Не виключаю можливості чергових інцидентів. Також не певен, Юліане, що за даних обставин компанія пана з Рівії…
— В компанії Геральта, — жваво урвав трубадур, — бував і в більш небезпечних місцях, бував у таких халепах, які місцевим злодюжкам навіть не снились. Якщо вважаєш за необхідне, братику, можеш забезпечити нам озброєний ескорт. Най відлякують всіляку сволоту. Бо, коли ми з Геральтом наступного разу віддухопелимо чергових покидьків, вони будуть тобі знов скиглити про перевищення меж необхідної оборони.
— Якщо то була просто місцева наволоч, — сказав Геральт. — А не наймані убивці. Чи слідство допускає такий варіант?
— До уваги беруться всі можливі варіанти, — відрізав Феррант де Леттенхоф. — Слідство триватиме. Ескорт надам.
— Ми раді.
— До побачення. Бажаю успіхів.
Над дахами міста верещали чайки.
* * *
Візит до зброярні виявився марним. Геральту вистачило одного погляду на запропоновані мечі. Коли ж дізнався їхню вартість, знизав плечима і мовчки вийшов з магазину.
— Думав, — Лютик наздогнав його на вулиці, — що ми порозумілись. Мусив купити щось, аби не виглядати безоружним!
— Я не стану викидати гроші на вітер. Навіть, якщо це твої гроші. То був мотлох, Лютику. Примітивні мечі масового випуску. І парадні мечики для придворних, які годяться лише для балу-маскараду, щоб убратись в костюм фехтувальника. А коштують стільки, що сміх і гріх.
— То знайдемо інший магазин! Або майстерню!
— Всюди буде те саме. В місцевому асортименті тільки дешева зброя, яка зможе витримати якнайбільше одну пристойну битву. І переможець скористуватись нею більше не зможе, адже після бою буде непридатна до подальшого використання. І ще тут багато виблискуючих іграшок, з якими можуть красуватись франти. І якими навіть ковбаси не наріжеш. Хіба, що паштетної.
— Перебільшуєш, як завжди!
— З твоїх уст це звучить як комплімент.
— Мимовільний! В такому випадку, розкажи мені, де взяти добрий меч? Не гірший за ті, що вкрадені? Або кращий?
— Звичайно, існують майстри в цій галузі. Можливо, і знайшовся б у їхніх сховищах якийсь пристойний клинок. Але я мушу здобути меч, допасований до моєї руки. Кутий і виконаний на замовлення. На це піде не один місяць, а можливо, навіть рік. Не маю стільки часу.
— Якийсь меч все одно маєш знайти, — тверезо зауважив бард. — І якнайшвидше, я вважаю. Що нам залишається? Може…
Стишив голос, озирнувся.
— Може… Може Каер Морхен? Там безсумнівно…
— Безсумнівно, — обірвав Геральт, стискаючи зуби. — А як же. Там і досі достатньо клинків на будь-який вибір, враховуючи срібні. Але це надто далеко, тепер нема ні дня без бурі та зливи. Ріки вийшли з берегів, дороги розмило. Подорож зайняла б приблизно з місяць. Поза тим…
Копнув зі злості покинутий кимось дірявий кошик.
— Дозволив себе обікрасти, Лютику, пошити в дурні й обікрасти, наче останній йолоп. Весемир підняв би мене на сміх, друзі, якби в цей час були у Фортеці, також отримали б можливість кепкувати з мене ще упродовж багатьох років. Ні. Чорт забирай, це не входить у мої плани. Мушу вирішити питання інакше. І сам.
Почули звуки флейти і барабанів. Вийшли на невелику площу, на якій розмістився овочевий ринок, і де саме зараз виступала група вагантів. Репертуар був передобідній, тобто примітивно тупий і взагалі несмішний. Лютик ступив поміж ятками, де, з вартим подиву і несподіваним для поета знанням справи, одразу ж вдався до торгування і дегустації огірків, буряків і яблук, що красувались на прилавках, кожного разу розводячи теревені та фліртуючи з торговками.
— Квашена капуста! — оголосив, набираючи її з бочки за допомогою дерев'яних щипців. — Спробуй, Геральт. Чудова, правда? Смачна і корисна річ, ця капуста. Взимку, коли вітамінів бракує, береже від цинги. Є довершеним засобом від депресії.
— Це як?
— З'їдаєш миску квашеної капусти, запиваєш горнятком кислого молока… і депресія миттю стає найменшим твоїм клопотом. Забудеш про депресію. Часом, надовго. На кого там дивишся? Що то за дівчина?
— Знайома. Зачекай тут. Я на кілька слів і повернусь.
Поміченою ним дівчиною виявилась Мозаїк, з якою познайомився у Літти Нейд. Сором'язлива, гладко прилизана учениця чародійки. В скромній, проте елегантній сукні кольору палісандру. І в черевичках на високій корковій підошві, в яких рухалась вельми граціозно, незважаючи на нерівну бруківку, слизьку від овочевих відходів.
Підійшов, заставши її за укладанням помідорів у кошик, який висів на згині ліктя.
— Привіт.
Побачивши його трохи зблідла, незважаючи на те, що і без того мала блідий колір шкіри. А, якби на прилавок, відсахнулась би на крок або два. Поворухнулась, так ніби хотіла сховати кошик за спиною. Ні, не кошик. Руку. Ховала зап'ястя і долонь, щільно обмотані шовковою хустиною.
Не пропустив сигналу, несвідомий імпульс наказав діяти. Вхопив дівчину за руку.
— Облиш, — шепнула, намагаючись вирватись.
— Покажи. Я наполягаю.
— Не тут.
Дозволила відвести її подалі від ринку, в місце, де могли залишитись хоч ненадовго самі. Розгорнув хустину. І не зміг стриматись. Вилаявся. Запекло і люто.
Ліва долоня дівчини була вивернута. Перекручена в зап'ястку. Великий палець стирчав вліво, сама ж долоня дивилась вниз. Внутрішня сторона долоні — вгору. Лінія життя була довга і чітка, помітив автоматично. Лінія серця виразна, але крапчаста і переривчаста.
— Хто це зробив? Вона?
— Ти.
— Що?
— Ти! — Вихопила долоню. — Використав мене, щоб дошкулити їй. Вона подібних витівок не прощає.
— Не міг…
— Передбачити? — дивилась йому в очі. Помилився, не була ані сором'язливою, ані заляканою. — Міг і повинен був. Але вирішив погратись із вогнем. Це хоча б було того варте? Отримав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитись приятелям у корчмі?
Не відповідав. Не міг знайти слів. А Мозаїк, на його подив, раптом усміхнулась.
— Я на тебе не тримаю зла, — сказала вільно. — Мене саму розвеселила твоя гра, якби не боялась так сильно, також би сміялась. Віддай кошик, я спішу. Мушу закінчити покупки. І встигнути на прийом до алхіміка…
— Зачекай. Це не можна так лишати.
— Будь-ласка, — голос Мозаїк трохи змінився. — Не втручайся. Зробиш тільки гірше… — А я, — додала за мить, — і так дешево відбулась. Обійшлась зі мною милосердно.
— Милосердно?
— Могла вивернути мені обидві долоні. Могла вивернути стопу, п'ятою вперед. Могла стопи поміняти місцями, ліву на праву і vice versa, бачила, як таке комусь зробила.
— Чи це..?
— Боляче? Недовго.