Коли все почнеться, втікай через он ці двері, ззаду, за рогожею. За порогом будь обережний. Там буде оце.
Усе ще начебто прибираючи, вона підняла довгу соломину, крадькома, але швидко зав'язала на ній три вузлики.
— Про мене не турбуйся, — пошепки розвіяла вона його докори сумління. — На мене ніхто не зверне уваги.
— Гердо! — крикнув корчмар. — Хліб треба виймати! Ворушися, нехлюйко!
Дівка пішла. Згорблена, сіро-бура, ніяка. Ніхто не звертав на неї уваги. Ніхто, крім Рейневана, якому вона, відходячи, кинула палаючий, як головешка, погляд.
Четверо з-за столу в кутку заворушилися, повставали. Підійшли, дзенькаючи шпорами, скриплячи шкірою, побризкуючи кольчугами, спираючи долоні на рукояті мечів, кордів і баселярдів. Рейневан ще раз, цього разу міцніше, прокляв подумки своє недоумство.
— Пан Рейнмар Беляу. Ось, хлопці, самі бачите, що значить ловецький досвід. Звіра справно вислідили, лігвище справно взяли в облогу, усього лише трохи талану — і без здобичі не залишишся. А щастя нам нині таки усміхнулося.
Двоє поставали з боків, один справа, другий зліва. Третій зайняв позицію за спиною Рейневана. Четвертий, той, котрий говорив, вусатий, вбраний у густо всипану металевими кружками бригантину[102], встав навпроти. Після чого, не чекаючи на запрошення, сів.
— Ти ж не почнеш, — не запитав, а радше ствердив він, — кидатися, опиратися і влаштовувати тарарам? Га, Белява?
Рейневан не відповів. Він тримав ложку між ротом і краєм миски, ніби не знаючи, що з тою ложкою робити.
— Не почнеш, — сам себе запевнив вусатий тип у бригантині. — Бо ти ж знаєш, що це було б абсолютно нерозумно. Ми нічого проти тебе не маємо, просто це іще одна буденна робота. Але ми, щоб ти знав, звикли роботу собі полегшувати. Якщо почнеш шарпатися і галасувати, то ми раз-два зробимо тебе слухняним. Тут-о, на краєчку цього столу, зламаємо тобі руку. Це випробуваний спосіб, після такої операції пацієнта навіть зв'язувати не треба. Ти щось сказав — чи, може, мені здалося?
— Нічого, — Рейневан подолав спротив помертвілих губ, — я не казав.
— От і добре. Доїдай давай. До Стерцендорфа чималий шлях, не варто тобі голодним їхати.
— Тим більше, — процідив тип справа, у кольчузі і залізних аванбрасах на передпліччях, — що в Стерцендорфі тебе, напевне, не відразу нагодують.
— А якби навіть нагодували, — пирскнув від той, що стояв ззаду, невидимий, — то аж ніяк не тим, що припало б тобі до смаку.
— Якщо ви мене відпустите… я вам заплачу, — видушив зі себе Рейневан. — Заплачу вам більше, ніж дають Стерчі.
— Ображаєш професіоналів, — промовив вусатий у бригантині. — Я Кунц Аулок, на прізвисько Киріелейсон. Мене купують, але не перекуповують. Ковтай, ковтай свої галушки. Раз-два!
Рейневан їв. Пражухи втратили смак. Кунц Аулок — Киріелейсон — засунув за пояс булаву, яку доти тримав у руці, натягнув рукавиці.
— Треба було, — сказав, — не лізти до чужої баби.
А тоді, не дочекавшись відповіді, додав:
— Зовсім недавно я чув ксьондза, який по-п'яному цитував якийсь лист, либонь до гебреїв. Йшлося там про таке: за кожну провину буде справедлива розплата: iustam mercedis retributionem[103]. По-людськи це означає, що коли ти щось вчинив, то мусиш усвідомлювати наслідки своїх вчинків і бути до них готовим. Треба вміти приймати розплату з гідністю. От, скажімо, глянь праворуч. Це пан Сторк із Горговиць. Маючи вподобання, подібні до твоїх, він зовсім недавно разом із друзями зробив з однією опольською міщаночкою таке, за яке, якщо зловлять, то кліщами рвуть і колесують. І що? Дивися і захоплюйся, як достойно пан Сторк приймає свою долю, якими ясними є його лице та очі. Бери приклад.
— Бери приклад, — захрипів пан Сторк, у якого, до речі, обличчя було прищавим, а очі гноїлися. — І вставай. Час у дорогу.
Тої ж миті полум'я в каміні страшно гухнуло, зі страшним гуркотом виплюнуло в кімнату язики вогню, куряву іскор, клуби диму і сажі. Казан підлетів, немовби ним було вистрелено з мортири, гупнув об підлогу, хлюпнув окропом. Киріелейсон підскочив, а Рейневан сильним ударом ноги перекинув на нього стіл. Відкопнув назад лавку, а мискою з недоїденою пражухою зацідив пана Сторка просто по прищуватій пиці. І прожогом кинувся до дверей на гумно. Один із тих типів устиг схопити його за комір, але Рейневан мав позаду роки навчання у Празі, де його хапали за комір ледве не у всіх шинках Старого Міста й Малої Страни. Він вивернувся, ударивши ліктем так, що аж хруснуло, вирвався і прошмигнув у двері. При цьому він пам'ятав про пересторогу, а тому спритно оминув зав'язану вузлами солому, яка лежала за самим порогом.
Киріелейсон, що гнався за ним, ясна річ, про магічну солому не знав, тому одразу ж за порогом розтягнувся на весь зріст, з розгону ковзаючи по свинячому лайні. Слідом за ним на вузол соломи повалився Сторк із Горговиць, а на Сторка, який матюкався і кляв на чім світ стоїть, сторчголов гримнувся третій з типів. Тим часом Рейневан уже був у сідлі коня, що чекав на нього, вже пускав його у галоп, навпростець, городами, через грядки капусти, через агрусові живоплоти. Вітер свистів у нього у вухах, навздогін неслися страшні прокльони і свиняче кувікання.
Рейневан був уже між вербами над рибним ставком, з якого власне спустили воду, коли почув за собою тупіт копит і крики переслідувачів. Тому, замість того щоб оминути ставок, помчав по вузесенькій греблі. Серце в нього кілька разів завмирало, коли гребля обсипалася під копитами. Але нічого, вдалося.
Переслідувачі також вискочили на греблю, але їм вже так не пощастило. Перший кінь не добіг навіть до середини, осунувся та з іржанням аж по черево занурився в мул. Другий шарпнувся, остаточно розваливши греблю підковами, а тоді по круп з'їхав у грузьке баговиння. Вершники кричали, несамовито лаялися. Рейневан зрозумів, що повинен скористатися ситуацією й отриманою форою. Він ударив сивка п'ятами й учвал рушив через вересові зарості в напрямку покритих лісом пагорбів, за якими сподівався на рятівні бори.
Добре усвідомлюючи, чим ризикує, він усе ж таки змусив коня, який починав важко хрипіти, помчати галопом угору по схилі. На вершині Рейневан теж не дав сивкові відпочити, а відразу ж погнав його униз гайками, які густо вкривали схил. І тут, зовсім зненацька, дорогу йому загородив вершник.
Наляканий сивко з гучним іржанням став дибки. Рейневан втримався в сідлі.
— Непогано, — сказав вершник. Чи радше амазонка, бо то була дівчина.
Досить висока, у чоловічому одязі, в оксамитній курточці в обтяжку, з-під якої коло шиї визирали сніжно-білі брижі сорочки. З товстою світлою косою, яка збігала на плече з-під соболиної шапочки, прикрашеної пучком пір'я чаплі та золотою брошкою із сапфіром, що коштувала, мабуть, стільки ж, скільки добрий верховий кінь.
— Хто тебе переслідує? — крикнула вона, вміло стримуючи танцюючого коня. — Закон? Ану кажи!
— Я не злочинець…
— То за віщо?
— За любов.
— Ха! Я відразу так і подумала. Бачиш отой ряд темних дерев? Там тече Стобрава. Жени туди щодуху і заховайся в болотах на лівому березі. А я відведу їх від тебе. Давай опанчу.
— Та що ви, пані… Як же це…
— Давай опанчу, кажу! Ти вершник добрий, але я краща. Ах, оце так пригода! Ах, ото буде про що розповісти! Ельжбета й Анка почорніють від заздрощів!
— Пані… — промимрив Рейневан. — Я не можу… Що буде, якщо вас наздоженуть?
— Вони? Мене? — пирснула вона, примружуючи блакитні, як бірюза, очі. — Ти що, знущаєшся?
Її кобила, за збігом обставин також сива, різко хитнула зграбною головою, знову затанцювала. Рейневан мусив визнати, що дивна дівчина має рацію. Цей шляхетної крові, з першого ж погляду видно, що швидкий верховий кінь коштував набагато більше, ніж сапфірова брошка на шапочці.
— Це божевілля, — сказав він, кидаючи їй опанчу. — Але дякую. І я ще віддячуся…
Знизу пагорба долинули крики погоні.
— Не можна гаяти часу! — крикнула панна, накриваючи голову каптуром. — Далі! Туди, до Стобрави!
— Пані… Твоє ім'я… Скажи мені…
— Ніколетта. Мій Алькасине, якого переслідують за кохання[104]. Бу-у-ува-а-ай!
Вона погнала кобилу галопом, що нагадував радше політ, ніж галоп. Вона злетіла зі схилу, мов ураган, у хмарі куряви, показалася переслідувачам і шугонула через зарості вересу таким шаленим чвалом, що Рейневан негайно позбувся докорів сумління. Він зрозумів, що світловолоса амазонка не ризикувала нічим. Важкі коні Киріелейсона, Сторка й усіх інших, які несли на собі двохсотфунтових хлопів, не могли конкурувати із чистокровною сивою кобилкою, яка, до того ж, несла всього лише легеньку дівчину і легке сідло. І справді, амазонка навіть не дала нагоди переслідувачам мати себе перед очима: вона надзвичайно швидко зникла за пагорбом. Але погоня пішла за нею впевнено і невблаганно.
"Вони можуть виснажити її рівномірним бігом, — злякано подумав Рейневан. — Її і ту її кобилу. Одначе, — заспокоював він своє сумління, — у неї ж, мабуть, десь поблизу є свита. На такому коні, так одягнена — адже ж зрозуміло, що це дівчина дуже високого роду; такі, як вона, поодинці не їздять", — міркував він і гнав коня галопом у вказаному панною напрямку.
"І, звісно, — подумав він, ковтаючи вітер: від швидкої їзди йому аж забивало дух, — Її звати зовсім не Ніколеттою. Покепкувала з мене, бідного Алькасина".
* * *
Захований між баговиння стобравської заплави Рейневан зітхнув з полегшенням, ба більше, відчув гордість і навіть запишався, істинний тобі Роланд або Огер, що обдурив і залишив ні з чим орди маврів, які його переслідували. Однак гордість і самовпевненість невдовзі покинули його, позаяк спіткала його пригода зовсім не лицарська, бо трапилося із ним те, чого ніколи, якщо вірити баладам, не траплялося з Роландом, Огером, Астольфом, Ренальтом з Монтальбана чи Раулем з Камбре.
Звичайнісінько і цілком прозаїчно у нього почав накульгувати кінь.
Рейневан зліз із сідла відразу ж, як тільки відчув неправильний, збитий ритм ходи коня. Він оглянув ногу і підкову сивка, але йому нічого не вдалося з'ясувати. Тим більше — він нічого не міг зробити, а міг тільки йти, ведучи кульгаючу тварину за віжки. "Чудесно, — думав він. — Від середи до п'ятниці: одного коня я загнав, інший став кульгавим. Чудесно. Непоганий результат".
На додачу до всього з правого, високого берега Стобрави раптом долинули посвисти, іржання, прокльони, які викрикував знайомий голос Кунца Аулока на прізвисько Киріелейсон.