— Тобто... якщо хтось і зробив помилку, — пояснив свою думку Гаррі, — і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, — додав він знову неприродно голосно. — Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Волдемортові.
Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П'ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.
— Чудові слова, Гаррі, — несподівано озвався Фред.
— Правильно, правильно, — додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.
Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів.
— Думаєте, я дурень?! — вигукнув Гаррі.
— Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, — заперечив Люпин, — а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.
Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:
— Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він...
— Ні, — миттю заперечив Білл, — я це зроблю, я піду.
— Куди ви зібралися? — запитали в один голос Тонкс і Флер.
— Треба забрати Дикозорове тіло, — пояснив Люпин.
— А це не може?.. — почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла.
— Зачекати? — договорив за неї Білл. — Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери?
На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.
Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.
— Я теж мушу піти, — озвався Гаррі.
Десять пар очей злякано звернулося до нього.
— Не кажи дурниць, Гаррі, — застерегла його місіс Візлі. — Що ти верзеш?
— Мені не можна тут лишатися.
Він потер чоло — знову почало пекти. Понад рік не було такого болю.
— Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу...
— Та що за нісенітниці! — обурилася місіс Візлі. — Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі...
Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.
— Якщо Волдеморт довідається, що я тут...
— Та як же він довідається? — здивувалася місіс Візлі.
— Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, — сказав містер Візлі. — Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.
— Та я ж не за себе турбуюся! — вигукнув Гаррі.
— Ми знаємо, — спокійно продовжував містер Візлі, — але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.
— Ніде ти си не підеш, — прохрипів Геґрід. — Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!
— Я що, дарма втратив вухо? — обурився Джордж, підводячись на подушках.
— Я знаю, що...
— Дикозор не захотів би...
— Я ЗНАЮ! — заревів Гаррі.
Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.
— А де Гедвіґа, Гаррі? — запитала вона, піддобрюючись. — Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.
У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.
— Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, — озвався Геґрід. — Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!
— Це не я, — понуро заперечив Гаррі. — Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.
Трохи помовчавши, Герміона лагідно заперечила:
— Але ж це неможливо, Гаррі. Ти, мабуть, хотів сказати, що насилав чари, сам того не усвідомлюючи, що ти діяв інстинктивно.
— Ні, — не погодився Гаррі. — Мотоцикл падав, я навіть не знав тоді, де Волдеморт, а моя паличка сама крутнулася в руці, знайшла його й поцілила закляттям, причому таким, якого я й не знаю. Я ще не вичакловував золотого полум'я.
— Нерідко, — сказав містер Візлі, — у стресовій ситуації можна витворити чари, про які ніколи й не мріяв. Таке часто буває з маленькими дітьми, які ще не ходять до школи...
— Це було щось інше, — заперечив Гаррі, зціплюючи зуби. Шрам палав вогнем. Він був сердитий і роздратований. Найбільше його дратувало, що вони всі вважають, ніби він володіє такою ж силою, як Волдеморт.
Ніхто нічого не сказав. Він розумів, що йому не повірили. Та й сам він, зрештою, ніколи не чув про чарівні палички, що самостійно насилають чари.
Шрам несамовито болів. Гаррі ледве стримувався, щоб не застогнати. Пробурмотівши щось про свіже повітря, поставив чарку й вийшов з кімнати.
Коли проходив темним двором, великий, скелетистий тестрал глянув угору, з шурхотом розправив свої здоровенні кажанячі крила і знову почав скубти траву. Гаррі зупинився біля хвіртки в садок, що позаростав дикими рослинами, дивився на них, потираючи лоба, й думав про Дамблдора.
Він знав, що Дамблдор би йому повірив. Дамблдор знав би, чому і як чарівна паличка Гаррі почала діяти самостійно, бо в Дамблдора були відповіді на всі питання. Він знав про палички все, він пояснив Гаррі, який дивовижний зв'язок існував між його чарівною паличкою і Волдемортовою... Але Дамблдор, як і Дикозор, як Сіріус, як його батьки, як бідолашна сова, був там, де ні з ким із них Гаррі вже не порозмовляє. Він відчув, як запекло в горлі, однак не через вогневіскі...
І раптом біль у шрамі став просто пекельний. Він ухопився за чоло й заплющив очі, а в його голові почувся гнівний верескливий крик.
"Ти ж казав, що все вийде, якщо взяти чужу чарівну паличку!"
Перед очима раптом з'явилося видіння змарнілого старого чоловіка, що лежав у лахмітті на кам'яній підлозі й волав жахливим, тягучим криком, повним нелюдського болю...
— Ні! Ні! Благаю вас, благаю...
— Ти збрехав Лордові Волдеморту, Олівандере!
— Я не брехав... клянуся, не брехав...
— Ти захотів допомогти Поттерові, щоб він від мене вислизнув!
— Клянусь, я не хотів... я вважав, що чужа чарівна паличка подіє...
— То поясни, що сталося. Луціусову паличку знищено!
— Я сам не розумію... зв'язок... існує... тільки між вашими двома паличками...
— Брешеш!
— Прошу... благаю вас...
І Гаррі побачив білу руку, що піднімає чарівну паличку, відчув напад Волдемортової лютої злості, побачив, як той виснажений старий корчиться в агонії...
— Гаррі?
Видіння зникло так само раптово, як і почалося. Гаррі дрижав у темряві, вчепившись у садову хвіртку, серце гупало, шрам поколював. Минув якийсь час, поки він усвідомив, що біля нього стоять Рон і Герміона.
— Гаррі, вертайся в дім, — прошепотіла Герміона. — Ти вже передумав нас покидати?
— Залишайся, старий, — Рон гупнув Гаррі по спині.
— Що з тобою? — зазирнула в обличчя Герміона. — У тебе жахливий вигляд!
— Кращий, мабуть, — тремтячим голосом відповів Гаррі, — ніж в Олівандера...
Коли він переповів їм побачене, Рон був приголомшений, а Герміону це теж страшенно налякало.
— Це ж мало припинитися! Твій шрам... з ним такого вже не повинно бути! Не відкривай цей зв'язок — Дамблдор казав тобі заблокувати мозок!
Гаррі нічого не відповів, і вона схопила його за руку.
— Гаррі, він уже підкорив собі міністерство, й газети, і половину чаклунського світу! Не впускай його ще й у свою власну голову!
— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —
Упир у піжамі
Шок від утрати Дикозора висів над будинком усі наступні дні. Гаррі постійно сподівався, що той ось-ось зайде у задні двері, як і інші члени Ордену, що снували туди-сюди, приносячи різні новини. Гаррі відчував, що тільки активними діями він розвіє почуття провини й горя, і що він якнайскоріше повинен узятися за пошук і знищення горокраксів.
— Ти ж нічого не вдієш з тими... — Рон беззвучно проказав губами слово "горокраксами", — поки тобі не стукне сімнадцять. На тобі й досі є Слід. Та й хіба тут ми не можемо все розпланувати з таким самим успіхом, як і деінде? Чи, може, — Рон перейшов на шепіт, — ти вже знаєш, де вони, ті відомо-що?
— Не знаю, — зізнався Гаррі.
— Здається, Герміона щось там досліджувала, — згадав Рон. — Казала, що розповість, як ти вже будеш тут.
Вони сиділи за сніданком. Містер Візлі й Білл щойно відбули на роботу, місіс Візлі пішла нагору будити Герміону й Джіні, а Флер подалася приймати ванну.
— Тридцять першого Слід перестає діяти, — сказав Гаррі. — Це означає, що я ще мушу тут сидіти всього чотири дні. А тоді я зможу...
— П'ять днів, — твердо виправив його Рон. — Треба залишитися на весілля. Якщо ми його пропустимо, вони нас повбивають.
Гаррі зрозумів, що "вони" — це Флер і місіс Візлі.
— Невже вони не усвідомлюють, як це важливо?..
— Звичайно, ні, — знизав плечима Рон. — Та й звідки їм про це знати. Але раз ти про це згадав, я хотів би побалакати на цю тему.
Рон зиркнув на двері, перевіряючи, чи не повертається місіс Візлі, і підсунувся ближче до Гаррі.
— Мама намагалася все вивідати у мене і в Герміони. Що ми задумали робити. Тепер візьметься за тебе, тож готуйся. Тато й Люпин теж допитувалися, але ми їм сказали, що Дамблдор велів тобі нікому не розповідати, крім нас, і вони відчепилися. Але не мама. Вона настроєна рішуче.
Не минуло й кількох годин, як Ронове передбачення здійснилося. Після обіду місіс Візлі покликала Гаррі, щоб він допоміг з'ясувати, чи не йому, бува, належить шкарпетка, яка, як їй здавалося, могла випасти з його рюкзака. Загнавши його в кут у крихітній посудомийні при кухні, вона відразу пішла в наступ.
— Рон і Герміона щось там вигадують, ніби ви всі троє кидаєте Гоґвортс, — почала вона невимушеним буденним тоном.
— О, — розгубився Гаррі. — Так. Кидаємо.
У кутку крутнувся відтискний валок для білизни, викидаючи щось схоже на камізельку містера Візлі.
— Можна запитати, чому ви відмовляєтеся від освіти? — продовжила місіс Візлі.
— Ну, Дамблдор доручив мені... одну справу, — пробурмотів Гаррі. — Рон і Герміона про це знають і хочуть допомогти.
— І яка ж це "справа"?
— Вибачте, я не можу...
— Скажу відверто — ми з Артуром маємо повне право знати, і, думаю, містер та місіс Ґрейнджери зі мною погодяться! — наполягала місіс Візлі.
Гаррі боявся натиску "стурбованих батьків".