Не міг позбутися відчуття, що щось могло піти не так — наприклад, його відповідь на Дамблдорів лист заблукала; Дамблдорові щось перешкодило його одержати; лист міг бути зовсім не Дамблдоровим, а чиєюсь витівкою, жартом чи підступом. Гаррі просто не витримав би, якби вже спакував речі, а тоді мусив би їх розпаковувати. Єдиним натяком на ймовірність подорожі було те, що він надійно замкнув у клітці свою полярну сову Гедвіґу.
Хвилинна стрілка на будильнику досягла позначки "дванадцять", і тієї ж миті згас ліхтар за вікном.
Гаррі прокинувся, мовби його розбудила раптова темрява. Поспіхом поправив окуляри й відклеїв щоку від шибки. Тоді притисся до неї носом і скосив очі на тротуар. Садовою доріжкою крокувала висока постать у довгій мантії, що здіймалася хвилями.
Гаррі підскочив, наче вдарений струмом, перекинув стільця й почав хапати з підлоги й кидати у валізу все, що траплялося під руку. Саме тоді, як він жбурляв через усю кімнату комплект мантій, два підручники заклять і пакетик чіпсів, у двері подзвонили.
У вітальні внизу загорлав дядько Вернон:
— Кому це в біса припекло дзвонити серед ночі?
Гаррі завмер з мідним телескопом в одній руці і з кросівками в другій. Він зовсім забув попередити Дурслів про можливе прибуття Дамблдора. Відчуваючи одночасно паніку й бажання розреготатися, Гаррі переліз через валізу і рвучко відчинив двері кімнати — саме вчасно, щоб почути низький голос:
— Добрий вечір. Ви, мабуть, пан Дурслі? Сподіваюся, Гаррі вам сказав, що я по нього прибуду?
Перестрибуючи по дві сходинки, Гаррі кинувся вниз, але різко зупинився, не добігши до кінця сходів, бо знав з гіркого досвіду, що завжди варто триматися якнайдалі від дядькових рук. У дверях стояв високий худорлявий чоловік з бородою і сріблястим волоссям до пояса. Темні окуляри, наче два півмісяці вгніздилися на його гачкуватому носі, а вбраний він був у довгу чорну дорожню мантію та гостроверхого капелюха.
Вернон Дурслі, з вусами так само кошлатими, як і в Дамблдора, тільки чорними, у червонувато-коричневому халаті, дивився на гостя, ніби не вірив своїм крихітним очицям.
— Судячи з вашого приголомшеного вигляду, Гаррі не попередив вас про мій прихід, — люб'язно промовив Дамблдор. — Одначе прикиньмося, що ви гостинно запрошуєте мене у свій дім. Не дуже мудро в ці непевні часи довго стовбичити в дверях.
Він швидко переступив поріг і зачинив за собою двері.
— Давненько ж я тут не бував, — з-над гачкуватого носа Дамблдор подивився на дядька Вернона. — Мушу сказати, що ваші аґапанти прегарно розрослися.
Вернон Дурслі мовчав як риба. Гаррі не сумнівався, що мова до нього повернеться, до того ж скоро — пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення точки кипіння, — але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.
— А, Гаррі, добрий вечір, — привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього крізь свої окуляри-півмісяці. — Прекрасно, прекрасно.
Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною, яка, глянувши на Гаррі, каже "прекрасно", він ніколи не знайде спільної мови.
— Не хочу здатися грубим... — почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу грубість.
— ...на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, — серйозно закінчив за нього Дамблдор. — Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь, Петунія.
Відчинилися двері на кухню — за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов'язаному просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.
— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але тітка Петунія не стала заперечувати.) — А це, мабуть, ваш син Дадлі?
Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.
— Будемо вважати, що ви запросили мене до вітальні?
Дадлі аж відсахнувся, коли Дамблдор пройшов повз нього. Гаррі з телескопом і кросівками зістрибнув з останніх сходинок і побіг за Дамблдором, який тим часом усівся в найближче до каміна крісло і з поблажливою цікавістю розглядав вітальню. У цю обстановку він абсолютно не вписувався.
— То ми... хіба ми не їдемо, пане професоре? — занепокоївся Гаррі.
— Їдемо, звичайно, але є кілька справ, які перед тим треба обговорити, — пояснив Дамблдор. — І я волів би це робити не надворі. Ще трохи позловживаємо гостинністю твоїх тітки й дядька.
— Он як? Позловживаєте?
Вернон Дурслі зайшов у кімнату, до плеча йому тулилася Петунія, а Дадлі ховався в них за спинами.
— Так, — просто сказав Дамблдор, — позловживаю.
Він так швидко вийняв чарівну паличку, що Гаррі її майже не помітив; недбалий помах — і ось диван ковзнув уперед, штурхнувши усіх трьох Дурслів попід коліна так, що вони беркицьнули на нього купою. Ще один помах палички — і диван від'їхав на попереднє місце.
— Посідаймо й ми зручненько, — люб'язно додав Дамблдор.
Коли він ховав чарівну паличку в кишеню, Гаррі побачив, що рука в нього чорна й поморщена, мовби на ній обгоріла шкіра.
— Пане професоре... що з вашою...
— Потім, Гаррі, — зупинив його Дамблдор. — Сідай.
Гаррі сів у вільне крісло, намагаючись не дивитися на Дурслів, яким від подиву заціпило.
— Припускаю, що ви збиралися почастувати мене якимись напоями, — сказав Дамблдор дядькові Вернону, — але, судячи з усього, моє припущення аж до безглуздя оптимістичне.
Третій помах чарівної палички — і в повітрі з'явилися запорошена пляшка та п'ять келихів. Пляшка перехилилася й щедро налила в келихи рідину медового кольору, після чого келихи полинули до всіх, хто був у вітальні.
— Найкращий, настояний у дубовій діжці мед мадам Розмерти, — пояснив Дамблдор, піднімаючи келих до Гаррі. Той теж упіймав свій і відсьорбнув ковток. Він ще ніколи такого не куштував, і мед йому надзвичайно припав до смаку. Дурслі швидко обмінялися переляканими поглядами і спробували свої келихи іґнорувати. Це був неабиякий подвиг, бо келихи делікатно стукали їх по головах. Гаррі не міг позбутися підозри, що Дамблдор просто розважається.
— Ну, Гаррі, — розвернувся до нього Дамблдор, — виникла проблема, яку, сподіваюся, ти зможеш для нас вирішити. Для нас, тобто для Ордену фенікса. Та насамперед мушу тобі сказати, що тиждень тому знайшовся Сіріусів заповіт, у якому він заповідає тобі всю свою власність.
На дивані повернув голову дядько Вернон, але Гаррі на нього й не глянув. Він не міг придумати, що сказати, крім:
— О, добре.
— В основному все дуже просто, — вів далі Дамблдор. — Покладеш помірну кількість золота на свій рахунок у Ґрінґотсі й успадкуєш усе Сіріусове майно. Щодо спірної частини спадщини...
— Помер його хрещений батько? — голосно спитав з дивана дядько Вернон. Дамблдор і Гаррі озирнулися. Келих з медом наполегливо гупав Вернона по голові; той намагався його відштовхнути. — Помер?.. Його хрещений батько?
— Так, — підтвердив Дамблдор. Він не питав, чому Гаррі не сказав про це Дурслям. — Річ у тім, — пояснював він далі Гаррі, наче їх ніхто й не перебивав, — що Сіріус залишив тобі ще й дванадцятий номер на площі Ґримо.
— Йому залишили будинок? — жадібно перепитав дядько Вернон, звузивши очиці, та ніхто йому не відповів.
— Можете й далі користуватися ним, як штаб-квартирою, — запропонував Гаррі. — Мені все одно. Беріть його собі, мені він не потрібний. — Гаррі, якби міг, і ногою більше не ступав би у будинок номер дванадцять на площі Ґримо. Він боявся, що його там переслідуватимуть спогади про Сіріуса, який тиняється, самотній, по темних затхлих кімнатах, ув'язнений у будинку, з якого він так розпачливо прагнув вирватися.
— Це щедро з твого боку, — сказав Дамблдор. — Проте нам тимчасово довелося той будинок покинути.
— Чому?
— Бо, — пояснив Дамблдор, ігноруючи бурмотіння дядька Вернона, котрого вже добряче гатив по голові наполегливий келих меду, — за родинною традицією будинок Блеків має передаватися у власність прямим спадкоємцям, тобто наступному чоловікові на прізвище Блек. Сіріус був останній такий спадкоємець, оскільки його молодший брат Реґулус помер ще раніше і вони обидва не мали дітей. Тому, хоч у заповіті абсолютно чітко зазначено, що він хоче передати будинок тобі, існує ймовірність, що на споруду наклали чари або закляття, щоб нею ніхто не зміг володіти, крім чистокровця.
У Гаррі перед очима ожило яскраве видовище: портрет Сіріусової матері, що висів у коридорі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Портрет верещав і плювався.
— Не сумніваюся, що так воно і є, — сказав він.
— Безумовно, — погодився Дамблдор. — А якщо такі чари існують, то право на володіння будинком найпевніше має перейти найстаршому з живих Сіріусових родичів — тобто до його двоюрідної сестри Белатриси Лестранж.
Не тямлячи, що робить, Гаррі зірвався на ноги; телескоп і кросівки впали з колін на підлогу. Белатриса Лестранж, убивця Сіріуса, успадкує його будинок?
— Ні! — видихнув він.
— Звісно, ми теж би воліли, щоб він їй не дістався, — спокійно промовив Дамблдор. — Ця ситуація небезпечна ускладненнями. Ми не знаємо, чи ті чари, що ми самі наклали на будинок, наприклад, щоб зробити його знекартленим, діятимуть тепер, коли право на власність перейшло від Сіріуса іншому. Белатриса може там з'явитися будь-якої миті. Звісно, довелося будинок покинути, доки все втрясеться.
— А як ви дізнаєтесь, чи я можу ним володіти?
— На щастя, — пояснив Дамблдор, — існує простенький спосіб це перевірити.
Він поставив порожній келих на столик біля крісла, та не встиг ще нічого зробити, як закричав дядько Вернон:
— Та заберіть же від нас ці кляті штуки!
Гаррі озирнувся: усі троє Дурслів затулялися руками від келихів, що стрибали їм по головах, поливаючи медом.
— Ой, даруйте, — чемно перепросив Дамблдор і знову підняв чарівну паличку.