Мені треба побалакати з доктором Крузе, і більше нічого. Розумієте?
— Крузе тут більше не живе! — несподівано голосно заявила жінка — неприязно, вороже.
— Але ж ось його прізвище! — І Гребер показав на мідну табличку на дверях.
— Її треба було вже давно зняти.
— Але ж вона залишилась. Може, тут лишився і хто-небудь із його сім'ї?
Жінка мовчала. Греберові це обридло. Він уже зібрався був послати її під три чорти, коли раптом почув, як десь у квартирі відчинилися двері. Смуга світла впала з кімнати в темний передпокій.
— Це до мене? — запитав голос.
— Так, — відповів Гребер навмання. — Мені потрібно поговорити з ким-небудь, хто знайомий з медичним радником Крузе. Але це, здається, не дуже просто.
— Я — Елізабет Крузе.
Гребер перевів погляд на жінку з невиразним обличчям. Та відступила з дверей і зайшла в квартиру.
— Забагато світла, — просичала вона, проходячи повз освітлену кімнату. — Наказано ощадити електричну енергію!
Гребер все ще стояв біля входу. Дівчина років двадцяти перейшла смугу світла, наче річку. Якусь мить він бачив великі дуги брів, темні очі і коси з червонуватим полиском, які живими хвилями спадали на плечі. Потім вона пірнула в напівморок передпокою і раптом постала перед ним.
— Мій батько більше не практикує,— сказала вона.
— Я прийшов не лікуватися. Мені треба дещо спитати.
Вираз обличчя дівчини змінився. Вона трохи повернула голову, немовби хотіла переконатися, чи жінка вже пішла. Потім квапно розчинила двері навстіж.
— Заходьте, — шепнула вона.
Він зайшов слідом за нею до кімнати, з якої падало світло. Вона обернулась і подивилась на нього допитливим, пильним поглядом. Її очі були вже не темні, а сірі, прозорі.
— А я вас знаю, — промовила вона. — Адже раніше ви вчилися в гімназії?
— Так. Мене звати Ернст Гребер.
Тепер і він пригадав її. Вона була тоді худенькою дівчинкою з великими очима і пишним волоссям. Мати її рано померла, і дівчині довелося переїхати до рідних в інше місто.
— Боже мій, Елізабет! — вигукнув він. — А я тебе не впізнав.
— Минуло ж, мабуть, сім чи й вісім років відтоді, як ми бачились востаннє. Ти дуже змінився.
— Ти також.
Вони стояли одне навпроти одного.
— Що тут, власне, сталося? — запитав Гребер. — Тебе охороняють, наче генерала.
Елізабет Крузе усміхнулася коротко і гірко.
— Не як генерала, а як полонену.
— Що? Чому раптом? Хіба твій батько…
Вона поквапно зробила застережливий жест.
— Зажди! — шепнула самими губами і пройшла повз нього до столу, на якому стояв грамофон. Поставила пластинку. Залунав Гогенфрідберзький марш.
— Ось так, — сказала вона. — Тепер можеш говорити далі.
Гребер дивився на неї, нічого не розуміючи.
Бетхер, очевидно, таки мав рацію, коли говорив, що майже кожен у цьому місті божевільний.
— Що це означає? — спитав він. — Зупини нарешті грамофон! Мені остогидли марші. Скажи краще, що тут діється. Чому це ти полонена?
Елізабет підійшла до нього.
— Жінка підслуховує під дверима. Вона донощиця. Тому я й завела грамофон. — Дівчина стояла перед ним, і раптом він почув її гарячий подих. — Що з моїм батьком? Ти що-небудь про нього знаєш?
— Я? Нічого. Я лише хотів у нього дещо спитати. А що з ним?
— То ти нічого не знаєш?
— Ні. Я хотів у нього спитати, чи не знає він адреси моєї матері. Мої батьки пропали безвісти.
— І все?
Гребер здивовано глянув на Елізабет.
— З мене цілком досить і цього, — відповів нарешті.
Напруження на її обличчі зникло.
— Твоя правда, — промовила вона стомлено. — А я думала, ти приніс якусь звістку від батька.
— А що з ним?
— Він у концтаборі. Вже чотири місяці. Хтось доніс на нього. Коли ти сказав, що прийшов щось спитати, я подумала: ти приніс від нього звістку.
— Я б тобі відразу про це сказав.
Елізабет похитала головою.
— Ні. Якби ти щось дізнався таємно, ти мусив би поводитися з обережністю.
"Обережність, — подумав Гребер. — Цілий день я тільки й чую це слово". Гогенфрідберзький марш настирливо гримів далі.
— Може, ми його все ж таки зупинимо? — запропонував Гребер.
— Так. А для тебе буде краще, якщо ти звідси підеш. Я ж тобі казала, які в нас справи.
— Я не донощик, — розсердився Гребер. — Що то за жінка? Це вона донесла на батька?
Елізабет зняла з пластинки голку, але грамофон не вимикала. Диск безшумно обертався далі. Тишу порушило завивання сирени.
— Тривога! — прошепотіла дівчина. — Знову тривога!
Хтось загрюкав у двері.
— Вимкніть світло! Все це через вас. Завжди у вас море світла!
Гребер відчинив двері.
— Що — через нас?
Жінка була вже в протилежному кінці передпокою. Вона крикнула щось і зникла. Елізабет зняла Греберову руку з дверей і зачинила їх.
— Що це за сатана в спідниці? — спитав він. — Як ця відьма сюди потрапила?
— Її до мене підселили. Ущільнення. Я ще повинна радіти, що мені залишили хоч цю кімнату.
За дверима знову почулося тупотіння, крики жінки, дитячий плач. Завивання сирени стало гучнішим. Елізабет взяла плащ і одягнула його.
— Треба йти в бомбосховище.
— Ми ще маємо досить часу. Чому ти не поміняєш квартири? Жити з цією шпигункою під одним дахом, це, мабуть, справжнє пекло.
— Вимкніть світло! — знову закричала з вулиці жінка.
Елізабет рвучко повернулась до вимикача й погасила світло. Потім перейшла темну кімнату і стала біля вікна.
— Чому не міняю квартири? — Тому що не бажаю тікати звідси!
Вона розчинила вікно. Ту ж мить завивання сирени заповнило всю кімнату. Гребер бачив у блідому світлі, що лилося з вулиці, чорний силует дівчини, яка накидала защіпки на віконні стулки; шибки краще витримують вибухову хвилю при розчинених вікнах. Потім вона повернулася назад. Здавалося, ніби шум підштовхує її в спину.
— Я не бажаю тікати звідси! — вигукнула вона, намагаючись перекричати сирену. — Невже ти цього не розумієш?
Гребер бачив її очі. Тепер вони були знову темні, як і тоді, коли вона стояла в дверях, і в них відчувалася пристрасть і сила.
У нього було таке відчуття, ніби він повинен себе від чогось захищати, — від цих очей, обличчя, завивання сирени, від усього цього хаосу, що вривається у вікно.
— Ні,—промовив він. — Я цього не розумію. Ти сама себе тільки занапастила. Коли позиції не можна втримати, їх здають. Я зрозумів це, коли став солдатом.
Елізабет здивовано поглянула на нього.
— То й здавай! — розгнівано вигукнула вона. — А мені дай спокій!
Вона обминула його й рушила до дверей. Він схопив її за руку. Дівчина вирвалась. Вона була дужча, ніж він собі гадав.
— Стривай! — гукнув він. — Підемо разом.
Завивання сирени підганяло їх. Воно заповнило все — кімнату, коридор, передпокій, сходи. Воно відбивалося від стін, зливалося з власною луною, і тепер долинало з усіх кутків. Здавалося, від нього нема порятунку. Воно проникало під шкіру, бентежило кров, примушувало тремтіти кожен нерв; від нього здригалося все тіло і гасла будь-яка думка.
— Де стоїть ця клята сирена? — закричав Гребер на сходах. — Від неї можна збожеволіти!
Парадні двері зачинились. На мить завивання трохи стихло.
— На сусідній вулиці,— відповіла Елізабет. — Ходімо до сховища на Карлсплац. Наше нікудишнє.
Якісь тіні бігли по сходах з валізами та клунками. Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика і освітив обличчя Елізабет.
— Ходімо з нами, якщо ви самі! — гукнув хтось.
— Я не сама.
Чоловік подався далі. Парадні двері знову розчинились.
З усіх будинків вибігали люди, так наче хто витрушував з коробки олов'яних солдатиків. Чергові протиповітряної оборони вигукували накази. Мимо, наче амазонка, промчала жінка в червоному домашньому халаті і з розтріпаним жовтим волоссям. Попід стінами, спотикаючись, поспішали старі люди; вони про щось перемовлялись, але в оглушливому завиванні сирени нічого не було чути. Збоку здавалося, немовби їхні зів'ялі губи мовчки пережовують мертві слова.
Вони дійшли до Карлсплац. Біля входу до бункера юрмився схвильований натовп. Чергові протиповітряної оборони, ніби вівчарки, бігали довкола, намагаючись навести порядок.
Елізабет зупинилась.
— Може, спробуємо пройти збоку? — спитав Гребер.
Вона похитала головою:
— Зачекаймо тут.
Натовп чорною лавою сповзав темними сходами вниз і зникав під землею. Гребер глянув на Елізабет. Вона стала раптом такою спокійною, неначе все, що тут діялось, її зовсім не обходило.
— А ти хоробра, — сказав він.
Вона звела на нього очі.
— Ні, я просто боюся сховища.
— Хутчій! Хутчій! — вигукував черговий протиповітряної оборони. — Вниз! Чи, може, ви чекаєте на персональне запрошення?
Сховище було просторе, низьке, добротне, з нішами та бічними ходами й освітлене. Вздовж стін стояли лави, скрізь походжали наглядачі, дехто поприносив із собою матраци, ковдри, валізи, клунки, складані стільчики. Життя під землею було вже налагоджене. Гребер роздивлявся навколо. Вперше він попав в одне бомбосховище з цивільними. Вперше з жінками і дітьми. І вперше в Німеччині.
Тьмяне синювате світло обезбарвлювало обличчя, і вони скидалися на обличчя утоплеників. Неподалік Гребер помітив жінку в червоному домашньому халаті, який тепер здавався фіолетовим, а її волосся — зеленим. Подивився на Елізабет. І її обличчя виглядало сірим і змученим, очі глибоко позападали, під ними залягли тіні, волосся стало тьмяним і мертвим. "Утопленики, — думав Гребер. — Їх утопили в брехні і страхові, загнали під землю, позбавили світла, здорового глузду, правди".
Жінка з двома дітьми примостилася навпроти нього. Діти горнулися до материних колін. Обличчя в них були пласкі, невиразні, немовби заморожені. Жили тільки очі. Великі й широко розплющені, вони блищали при світлі ламп, придивлялись до входу, коли гавкіт зеніток ставав особливо несамовитим і загрозливим, потім перебігали по низькому склепінню підвала та стінах і знову поверталися до входу.
Очі рухалися повільно, нерішуче; вони стежили за гуркотом, ніби очі паралізованих страхом тварин, важко і водночас насторожено, пильно й пригнічено; слабке світло відбивалося в них. Ці очі не бачили ні Гребера, ні навіть матері; вони нікого не впізнавали і нічого не виражали; з якоюсь дивовижною пильністю вони стежили за тим, чого не могли бачити: за гуркотом, що міг принести смерть. Діти були вже не такі малі, щоб не відчувати небезпеку, але ще й не достатньо дорослі, щоб удавати з себе хоробрих.