Час жити і час помирати
I
У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Африці, під шаленим обстрілом англійців, мертвим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє. Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах — мертв'яків розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій — мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед світанком вони всихали і, неймовірно зморені, припадали до землі, немовби хотіли заритися в неї. І коли потім їх знаходили, більшість із них були легесенькі і висхлі, а від деяких через тиждень залишались хіба що скелети, котрі потріскували кістками у тепер завеликих мундирах. Це була суха смерть, у пісках на сойці та вітрі. В Росії смерть була липка і смердюча.
Дощ сіявся кілька днів. Сніг розтавав. А ще місяць тому намети сягали людського зросту. Розбите село, що складалось на перший погляд із самих лише спалених дахів, щодня збільшувалося в розмірах — у міру того, як меншало снігу. Спочатку з-під нього визирнули віконні рами, за кілька ночей з'явилися двері, згодом — східці ганків, що спускалися прямо в брудно-білу кашу. Сніг усе танув і танув, і з-під нього з'являлися мертві. Вони лежали тут уже давно. Село безліч разів переходило з рук до рук — у листопаді, грудні, січні й тепер, у квітні. Його займали і залишали, залишали і знову займали, а завірюха так замітала вбитих, що нерідко через кілька годин санітари вже не могли їх розшукати. І мало не щодня біла ковдра знову вкривала руїни, немов та сестра-жалібниця, що застилає білим простирадлом закривавлене ліжко.
Спершу показалися забиті в січні. Вони лежали зверху і проступили вже на початку квітня, невдовзі після того, як почав танути сніг. Тіла закам'яніли на морозі, обличчя здавалися виліпленими із сірого воску.
Їх скидали в могилу, мов колоди. На узвишші, біля села, де снігу було менше, його розгорнули, і продовбали мерзлу землю. Це була важка робота.
В забитих у грудні виявлялася зброя, яка належала забитим у січні,— гвинтівки і гранати вгрузали в сніг швидше, ніж тіла; інколи знаходили й каски. У цих трупів було легше зрізати розпізнавальні знаки під мундирами, від талого снігу одяг уже встиг розмокнути. Вода стояла і в роззявлених ротах, наче в утоплеників. Деякі трупи вже трохи повідтавали, і коли їх переносили, тіла ще не згиналися, але руки вже звисали і гойдалися в такт ході, немовби посилаючи вітання з жахливою, майже цинічною байдужістю. У всіх, хто полежав на сонці, спершу розмерзались очі. Вони вже втратили природний блиск і стали драглистими, незвичними. Крига повільно танула і витікала з очей. Здавалося, трупи плачуть.
Несподівано на кілька днів повернулись міцні морози. Сніг узявся крижаним панциром, перестав просідати. Та незабаром знову повіяв гнилий, розпарений вітер.
- Еріх Марія Ремарк — Три товариші
- Еріх Марія Ремарк — Ніч у Лісабоні
- Еріх Марія Ремарк — На Західному фронті без змін
- Ще 6 творів →
Спочатку на білому тлі з'явилася сіра пляма. За годину вона перетворилась на руку, піднесену до неба і скорчену судорогою.
— Ще один, — мовив Зауер.
— Де? — запитав Іммерман.
— Там, біля церкви. Може, спробуємо відкопати?
— А навіщо? Вітер сам відкопає. За церквою ще чимало снігу. Може, в метр, а то й два. Це чортове село лежить в якійсь улоговині. Чи тобі знову кортить набрати в чоботи крижаної води?
— Та ні, дякую! — Зауер кинув погляд у бік кухні.— Не чув, що даватимуть жерти?
— Капусту. Капусту з свининою, картоплю і воду. Свинини, як завжди, не вистачить.
— Капуста! Звичайно! Втрете на цьому тижні.— Зауер розстебнув штани і став до вітру. — Ще рік тому струмінь бив, мов із шланга, — гірко зауважив він. — Як у справжнього військового. І почував я себе добре. Харчі були першокласні! Щодня ми давали належну кількість кілометрів! Думав, уже скоро й додому. А тепер, справляю малу нужду, як паршива цивільна кляча, ні тобі настрою, ні задоволення.
Іммерман засунув руку під мундир і заходився солодко чухатись.
— А мені байдуже, мені все оце байдуже — тільки б знову стати цивільним.
— А мені, гадаєш, ні? Та тільки схоже на те, що ми довіку зостанемось солдатами.
— Атож. Будь героєм, доки не вріжеш дуба. Тепер лише есесівці мочаться по-справжньому. — Зауер застебнув штани. — Чом би й не так! Вся найбрудніша робота лягає на наші плечі, а почесті — їм. Ми по два-три тижні б'ємося за яке-небудь кляте містечко, а в останній день з'являються есесівці і переможно входять у нього першими. Поглянь лише, як з ними панькаються. Шинелі в них завжди найтовщі, чоботи найкращі, а шмат м'яса найбільший!
Іммерман усміхнувся:
— Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.
— Е, ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.
Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.
— Що це сьогодні з тобою? — запитав здивовано. — Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі із штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.
Зауер поглянув у бік церкви.
— Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
— Хіба там цвинтар?
— Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Під час останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
— А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам'яніле волання про допомогу.
Командир роти Рае зупинився.
— Що воно там таке?
— Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рае придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
— Це не росіянин, — сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв перед ним струнко — дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. "Йолоп, — думав він. — Базікало!"
— Нехай його витягнуть, — звелів Рае.
— Слухаюсь!
— Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
"Ганчірка, — думав Мюкке. — Вже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мертв'яків!?"
— Це німецький солдат, — сказав Рае.
— Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
— Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рае попростував до своєї квартири. "Самовпевнена мавпа, — думав Мюкке. — Має піч, теплу хату ще й залізного хреста[1] на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця".
— Зауер! — гукнув він. — Іммерман! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребер! Гіршман! Бернінг! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець — поховайте! Хоча б'юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
— Об заклад? — перепитав він. У нього був високий хлоп'ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності.— На скільки?
Мюкке на мить завагався.
— На три карбованці,— сказав нарешті.— На три окупаційні карбованці.
— П'ять. Якщо менше п'яти, я не згоден.
— Гаразд. П'ять. Але платити обов'язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев'ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.
— Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним. обережним. Всі знали, що той стопроцентний нацист.
— Добре, добре. — Мюкке дістав з кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?
— Можна!
— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Іммерман.
— Стули писок!
— Сам стули!
— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії.— Мабуть, уже все позабував, та?
Іммерман розсміявся:
— У мене не така коротка пам'ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
— Годі патякати! — сказав Мюкке. — Треба копати. Наказ командира роти.
— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.
— Ми не в наряді,— роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.
— Не росіянин? — Штайнбреннер спритно і впевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. — А й справді! Форма німецька. — Він обернувся. — Мюкке, це не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.
— Нічого не розумію, — промурмотів він. — Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
— А може, ще з жовтневих, — промовив Гребер. — Тоді тут проходив наш полк.
— Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
— Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.
— Це правда, — підтвердив Зауер.
— Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала і поховала всіх убитих. Напевно!
— Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
— Я чую це від тебе вже вдруге. — Штайнбреннер поглянув на Гребера.
— Коли маєш охоту, можеш почути ще і втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
— А тепер ми що, відступаємо?
— Тепер ми знову повернулися сюди.
— Отже, відступаємо — так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
— А що, може, йдемо вперед? — запитав той.
— Ми скорочуємо свою лінію, — відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі.— Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
— У нього на пальці перстень, — раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого.