Ніч у Лісабоні

Еріх Марія Ремарк

Е. М. Ремарк

Ніч у Лісабоні

1

Я жадібно дивився на судно. Яскраво освітлене, воно стояло на Тахо, трохи оддалік пристані. Хоч я пробув у Лісабоні вже з тиждень, та все ще не міг звикнути до такої безтурботності в освітленні міста. В тих краях, звідки я приїхав, у містах ночами було темно, наче у вугільних шахтах, і якийсь ліхтар у темряві здавався небезпечнішим, ніж чума в часи Середньовіччя. Я прибув з Європи двадцятого століття.

Те судно було пасажирським пароплавом, який саме навантажували. Я знав, що воно має відплисти наступного вечора. В різкому сяйві голих електричних ламп на судно вантажили запаси м'яса, риби, консервів, хліба та овочів; робітники переносили на борт багаж, а кран перекладав з берега на палубу ящики і тюки так беззвучно, ніби вони зовсім невагомі. Судно споряджалося в дорогу, як Ноїв ковчег під час всесвітнього потопу. То був ковчег. Кожне судно, що в ті місяці 1942 року залишало Європу, було ковчегом. Повінь наростала. Вона вже давно затопила Німеччину та Австрію і захлеснула Польщу і Прагу; Амстердам, Брюссель, Копенгаген, Осло і Париж уже затонули в ній, міста Італії смерділи нею, і в Іспанії вже не було безпечно.

Узбережжя Португалії стало останнім притулком для втікачів, яким ідеї справедливості, свободи і терпимості були дорожчі за батьківщину і саме існування. Хто звідти не міг досягти берегів обітованої землі — Америки, той гинув. Він був приречений стекти кров'ю в хащах недосяжних для біженців виїзних та в'їзних віз, безнадійних спроб добути дозвіл на перебування в країні та на роботу, в хащах таборів для інтернованих, бюрократизму, самотності, чужого оточення і тієї жахливої повсюдної байдужості до долі поодиноких людей, яка з'являється внаслідок війни, страху і нужди. Людина в той час була ніщо, чинний паспорт — усе.

В другій половині дня я ходив до казино "Есторіль" з надією виграти. Я ще мав один пристойний костюм, і мене впустили туди. То була остання безглузда спроба пошукати щастя. Дозвіл на наше перебування в Португалії кінчався через кілька днів, і ми з Рут не мали ніяких інших віз. Пароплав, що стояв на Тахо, був^останнім судном, на якому ми ще у Франції сподівалися досягти Нью-Йорка; але квитки на нього були розпродані кілька місяців тому, а нам, крім дозволу на в'їзд до Америки, бракувало ще понад триста доларів на проїзд. Я спробував принаймні роздобути грошей єдино там можливим шляхом — виграти. Це було безглуздо, бо навіть коли б і виграв, то потрібне було ще одне чудо, щоб потрапити на пароплав. Проте розпач і небезпека навчили втікачів вірити в чудо; інакше неможливо й вижити.

З шістдесяти доларів, що ми мали, п'ятдесят шість я програв.

Пристань того пізнього вечора була безлюдна. Та через якийсь час я помітив чоловіка, що безцільно вештався по набережній, а потім зупинився і, так само як і я, вп'явся очима в судно. Я прийняв його за одного з багатьох знедолених, викинутих на берег, і не звертав на нього уваги, поки не помітив, що він спостерігає за мною. Страх перед поліцією не залишає втікача ні на мить, навіть уві сні, навіть коли йому зовсім нема чого боятись, тому я зразу ж, ніби мені надокучило там гуляти, повернувся й поволі пішов з пристані, як людина, котрій нічого боятись.

Невдовзі я почув за собою кроки. Не прискорюючи ходи, я пішов далі, роздумуючи водночас, як сповістити Рут, якщо мене заарештують. До пофарбованих пастеллю будинків, які, наче сонні метелик вночі, стояли в кінці набережної, було ще далеко, і я не міг перебігти до них і зникнути в провулках, перш ніж у мене почнуть стріляти.

Незнайомий наздогнав мене. Він був трохи менший за мене на зріст.

— Ви німець? —-запитав він німецькою мовою.

Не зупиняючись, я похитав головою.

— Австрієць?

Я не відповів. І все дивився на пофарбовані пастеллю будинки, які наближались надто повільно. Я знав, що серед португальських поліцаїв були й такі, що добре говорили по-німецьки.

— Я не поліцай, — сказав чоловік.

Я не повірив йому. Він був у цивільному, але в Європі жандарми в цивільному затримували мене разів шість. Хоч у мене в той час лежали в кишені бездоганні документи, виготовлені в Парижі одним празьким професором математики, в них можна було помітити підробку.

— Я бачив, як ви дивились на пароплав, — мовив незнайомий. — Тому подумав…

Я окинув його байдужим поглядом. На вигляд він не був схожий на поліцая; але жандарм, що останнього разу схопив мене в Бордо, мав такий гідний жалю вигляд, як святий Аазар після триденного перебування в труні, а виявився жорстокіший за всіх інших. Він арештував мене, хоча знав, що німецьке військо через день має бути в Бордо; я б так і загинув, коли б милосердий директор в'язниці через кілька годин її не випустив мене.

— Ви хочете виїхати до Нью-Йорка? — спитав чоловік.

Я промовчав. Мені досить було зробити ще двадцять кроків, щоб мати змогу збити його з ніг, а самому втекти, якщо в цьому виявиться потреба.

— Ось у мене є два квитки на пароплав, що там стоїть, — сказав незнайомий, засовуючи руку до кишені.

Я поглянув на білети. При слабкому світлі важко було прочитати, що на них написано. Проте ми тоді вже досить близько підійшли до будинків. Я міг рискнути зупинитись.

— Що все це означає? — запитав я португальською мовою, з якої знав кілька фраз.

— Ви можете взяти їх собі, — відповів чоловік. — Вони мені не потрібні.

— Вони вам не потрібні? Як це розуміти?

— Мені вони вже не потрібні.

Я дивився на чоловіка, не розуміючи його. Здавалося, він таки справді не поліцай. Щоб затримати мене, йому не було потреби вдаватись до таких незвичайних трюків. Але ж якщо квитки на пароплав були справжні, то чому він сам не міг скористатися з них? І навіщо він пропонує їх мені? Мене ніби почала трясти лихоманка.

— Я не можу купити їх, — зрештою пояснив я по-німецьки.

Вони коштують силу грошей. В Лісабоні, певно, є багаті емігранти; вони заплатять вам за них стільки, скільки ви заправите. Ви помилились адресою. У мене немає грошей.

— Продавати я не хочу, — сказав чоловік.

Я знову поглянув на білети.

— Вони справжні?

Замість відповіді незнайомий подав їх мені. Білети зашелестіли в моїх руках, як нові гроші. Вони були справжні. Мати їх — означало врятуватись від загибелі. Навіть коли б я і не міг скористатися ними через відсутність у нас американських віз, можна було б потім, завтра до полудня, спробувати роздобути хоч які-небудь візи або принаймні продати квитки. Це могло забезпечити нам шість місяців життя. Я не знав, що й думати про того чоловіка.

загрузка...

— Я вас не розумію, — сказав я.

— Ви можете взяти їх собі, — відповів він. — Задарма. Завтра в першій половині дня я залишаю Лісабон. Я ставлю лише одну умову.

Я опустив руки. Чуття підказувало мені, що тут щось не так.

— А саме? — запитав я.

— Мені б не хотілося лишатись у цю ніч на самоті.

— Ви хочете перебути ніч зі мною?

— Так. До завтрашнього ранку.

— І це все?

— Це все.

— Більше нічого?

— Більше нічого.

Я недовірливо дивився на чоловіка. Правда, я звик до того, що люди нашого сорту іноді врадили в розпач; що вони часто боялися лишитись самі; що на них находила своєрідна місцебоязнь людей, для яких уже ніде немає місця; і що часом отак уночі якийсь товариш, нехай навіть зовсім незнайомий, міг оберегти іншого від самогубства; але в такому випадку само собою зрозуміло, що людина потребує допомоги, а не допомагає іншому; і не призначає за це ніякої винагороди. У всякому разі — не таку.

— Де ви живете? — спитав я.

— Туди я не хочу. Чи є тут ресторанчик, де можна посидіти?

— Напевно, що десь можна.

—. Чи нема якогось такого — спеціально для емігрантів? Як от Café de la rose у Парижі?

Café de la rose я знав. Там ми з Рут ночували два тижні підряд. Власник кафе дозволяв це тим, хто замовляв собі каву.

Ми приносили з собою кілька газет і лягали прямо на підлозі. Я ніколи не спав на столах; з підлоги принаймні ніколи не впадеш…

— Не знаю жодного, — відповів я.

Я-то знав один такий заклад. Але хіба ж можна чоловіка, який хоче подарувати кому-небудь два квитки на пароплав, вести туди, де люди ладні віддати за них своє око!

— Тут я знаю лише один-єдиний ресторан, — сказав незнайомий. — Але ми можемо подивитись. Може, він ще й відкритий.

Він махнув рукою шоферу самотнього таксі й поглянув на мене.

— Гаразд, — погодився я.

Ми сіли в машину, і мій супутник назвав шоферові адресу. Мені б треба було попередити Рут, що я до ранку не повернуся; та раптом, тільки-но я сів у темне, з якимсь неприємним запахом таксі, в мене спалахнула така шалена надія,що аж голова пішла обертом. Може, все це реальне? Може-таки, ще не настав кінець нашому життю і здійсниться неможливе — наш порятунок? Тепер я боявся лишити незнайомого бодай на секунду.

Ми об'їхали схожу на театральні куліси Praca do Comercio і невдовзі потрапили в плутанину сходів та провулків, що вели нагору. Та частина Лісабона мені не була знайома. Як і всюди, я знав, головним чином, церкви та музеї — не тому, що так уже любив Бога чи мистецтво, а просто тому, що в церквах та Музеях ніколи не перевіряють документів. Перед розп'ятим Христом та перед майстрами мистецтва я був ще людиною, а не якимось індивідуумом з сумнівними посвідками.

Ми вийшли з таксі й почали підійматися сходами та покрученими провулками нагору. В повітрі плавали запахи риби, часнику, нічних квітів, нагрітого сонцем каміння і сну. Збоку в сяйві місяця здіймався в нічне небо замок Святого Георґа, і місячне світло, наче водоспад, каскадами ринуло по численних сходах. Я обернувся й поглянув униз у гавань. Там текла ріка, а ріка — це свобода, життя, вона вливалася в море, а море — це вже Америка… Я зупинився.

— Сподіваюсь, ви не збираєтесь поглумитися з мене, — мовив я.

— Ні, — відповів незнайомий.

— Я маю на увазі — з квитками на пароплав, — пояснив я. Він їх ще там, на пристані, знову поклав собі в кишеню.

— Ні, — запевнив мій супутник. — Я не жартую. — Тут він показав на невеличку площу, обрамлену деревами: — А он і той ресторан. Він ще відкритий. Там ми не привернемо до себе уваги. Туди ходять переважно іноземці. Нас приймуть за людей, які завтра вирушать у подорож. Як і всіх тих, що відзначають там останню ніч перебування в Португалії, а завтра сядуть на пароплав.

То було щось схоже на бар з невеличкою чотирикутною площадкою для танців та з терасою — заклад, спеціально пристосований для туристів.

1 2 3 4 5 6 7