Ми вже відвикли від цього.
— Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.
Фрау Ціглер зникла на курені. Господар нерішуче дивився на Гребера.
— Та-ак, — протягнув він.
— Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. В ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.
Ціглер похитав головою. Його дружина знову з'явилася в дверях.
— Ми зовсім не виходимо на вулицю, — швидко проказала вона. — Ми вже давно нічого і ні про кого не знаємо, Ернсте.
— Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.
— Це було давно. Десь місяців п'ять-шість тому. Тоді…— Вона раптом замовкла.
— Що тоді? — перепитав Гребер. — Як вони тоді себе почували?
— Були здорові. О, ваші батьки були здорові,— відповіла жінка. — Але ж відтоді минуло чимало часу…
— Так, — сказав Гребер. — Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.
Ціглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.
— Кава зараз буде готова, — порушила мовчанку жінка. — Ви ж вип'єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.
Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався "Цибулька".
— Та-ак, — знову протягнув Ціглер.
— Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? — запитав Гребер.
— Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи того печива, що привіз Ервін? Пригости пана Гребера.
— А як там Ервін?
— Ервін? — Старий здригнувся. — Ервін непогано влаштувався. Непогано.
Господиня принесла каву. Вона поставила на стіл велику бляшанку з голландським написом. Печива у банці було вже мало. "З Голландії", — подумав Гребер. Колись, напочатку, і він привозив дещо з Франції.
Жінка була уважна до нього. Він узяв шматок глазурованого печива. Воно вже зачерствіло. Обоє старих не взяли собі ні крихти. Кави вони також не пили. Ціглер неуважно постукував пальцями по столу.
— Беріть іще, — припрошувала жінка. — В нас більше нічого немає. А печиво смачне.
— Так, дуже смачне. Дякую. Але я нещодавно попоїв.
Гребер зрозумів, що від цих людей він більше нічого не довідається. Мабуть, вони справді нічого не знають. Він підвівся з-за столу.
— Ви б мені не порадили, куди ще можна звернутись?
— Ми нічого не знаємо. Ми взагалі не виходимо на вулицю. Ми нічого не знаємо. Мені шкода, Ернсте, але це так.
— Я вам вірю. Дякую за каву. — Гребер рушив до дверей.
— А де ж ви тепер живете? — запитав раптом Ціглер.
— Пошукаю собі місце. Якщо ніде не знайду, піду в казарму.
— У нас місця немає,— поспішила запевнити фрау Ціглер і подивилась на свого чоловіка. — Військові власті, звичайно, потурбувались про відпускників, квартири яких знищено під час бомбардувань.
— Звичайно, — погодився Гребер.
— Може, нехай він залишить свій ранець у нас, поки щось собі підшукає, ти як гадаєш, стара? — запропонував Ціглер. — Ранець же важкий.
Гребер перехопив погляд жінки.
— Не варто турбуватися. Я до цього вже звик.
Він зачинив за собою двері і спустився сходами вниз. Повітря здалося йому важким. Ціглери чогось бояться. Він не знав, чого саме. Але з 1933 року причин для страху було багато.
Родина Лоозе знайшла пристанище у великому залі філармонії. Приміщення було заставлене похідними ліжками, встелене матрацами. На стінах висіли прапори, войовничі гасла із свастикою та олійний портрет фюрера в широкій золотій рамі — залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками і дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.
Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.
— Твої батьки? — Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. — Загинули, Ернсте, — пробурмотіла нарешті.
— Що?
— Загинули, — повторила вона. — А що ж іще?
Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.
— Звідки вам це відомо? — прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. — Ви самі бачили? Де?
Фрау Лоозе втомлено похитала головою.
— Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, — пробурмотіла вона. — Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…
Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала і непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.
— Фрау Лоозе, — промовив нарешті він повільно, затинаючись, — пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?
Жінка звела на нього затуманені очі.
— Лена теж загинула, — пробурмотіла вона. — І Август. Ти ж їх знав…
Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.
— Фрау Лоозе, — промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, — прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?
Але вона вже не слухала його.
— Лена… — шепотіла вона. — її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ерйсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!
Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.
— Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, — промовив він.
Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.
— А ти можеш збагнути?
— Лена…
— А коли ти можеш це збагнути, — почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, — тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.
Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.
— Не набагато кращий, — повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись у клубок якогось тваринного смутку.
Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.
— Що сталося з моїми батьками? — запитав Гребер. — Ваша дружина каже, нібито вони загинули.
Лоозе похитав головою.
— Вона нічого не знає, Ернсте. Вона думає, що загинули всі, раз загинули наші діти. Ти ж помітив, що вона не сповна розуму. — Він проковтнув клубок. Кадик на його тонкій шиї піднявся і опустився. — Вона таке плеще язиком… Через неї на нас уже був донос. Хтось із цих людей постарався.
Греберу здалося, що в цьому брудному, сірому світлі Лоозе нараз поменшав і кудись наче відлетів. Але за мить він знову уже стояв поруч, такий самий, як завжди. Довкола нічого не змінилось.
— Отже, вони не загинули? — спитав Гребер.
— Я цього не можу сказати, Ернсте. Ти собі не уявляєш, що тут діється останнім часом, особливо після того, як погіршали справи там. Нікому не можна вірити. Всі бояться і остерігаються одне одного. Очевидно, твої батьки десь у безпечному місці.
Гребер з полегшенням зітхнув.
— Ви їх бачили?
— Якось на вулиці. Але це було десь тижнів чотири-п'ять тому. Тоді ще лежав сніг. Це було перед нальотами.
— Який вони мали вигляд? Вони були здорові?
Лоозе відповів не зразу.
— Авжеж, по-моєму, здорові,— сказав він і знову проковтнув клубок у горлі.
Греберу раптом стало соромно. Він зрозумів, що за таких обставин не питають, була людина здорова місяць тому чи ні. Тут питають лише одне: жива вона чи мертва, і більш нічого.
— Пробачте, — ніяково мовив він.
Лоозе махнув рукою:
— Облиш, Ернсте. Сьогодні кожен думає тільки про себе. На світі надто багато горя…
Гребер вийшов на вулицю, Коли він простував до філармонії, навкруги все здавалося йому похмурим і мертвим. Тепер же вулиця наче поширшала, посвітлішала, і на ній з'явилося життя. Він бачив уже не тільки розбиті будинки; він бачив і бруньки на деревах, і двох собак, що гралися неподалік, і вимите синє небо. Його батьки не загинули, вони просто пропали безвісти. Ще годину тому, коли однорукий службовець сказав йому про це, така думка здалася Греберу жахливою і майже нестерпною. Тепер вона якимсь незбагненним чином обернулася на надію, і він знав: це сталося лише тому, що перед цим він на мить повірив у їхню смерть. А чи багато людині треба для того, щоб зародилася надія?!
IX
Гребер зупинився перед будинком. Було темно, і розгледіти номер він не міг.
— Вам куди? — спитав якийсь чоловік, що стояв, прихилившись до дверей.
— Це Марієнштрасе, двадцять два?
— Так. А ви до кого?
— До медичного радника Крузе.
— Крузе? Що вам від нього потрібно?
Гребер придивився в темряві до чоловіка. Той був у чоботях і уніформі штурмовика. "Мабуть, якийсь зарозумілий квартальний наглядач, — подумав Гребер. — Його ще мені бракувало".
— Я поясню це самому докторові Крузе, — відповів Гребер і ввійшов у дім.
Він був дуже стомлений. Стомились не тільки очі й ноги — це була інша втома, значно глибша. Цілий день він ходив містом і все розпитував, а наслідків майже ніяких, його батьки не мали родичів, а з сусідів мало хто лишився.
Бетхер мав рацію: це було наче зачароване коло. Люди боялись гестапо й мовчали, а коли хтось що-небудь і чув, то відсилав Гребера до інших, а ті знову ж таки нічого не знали.
Він піднявся по сходах. У коридорі було темно. Медичний радник жив на другому поверсі. Гребер був із цим чоловіком, мало знайомий, але знав, що той часто лікував його матір. Можливо, вона заходила до нього і залишила свою нову адресу.
Йому відчинила літня жінка з якимсь невиразним обличчям.
— Крузе? — перепитала вона. — Вам потрібен доктор Крузе?
— Так.
Жінка мовчки окинула його поглядом. Проте з порога не зійшла і до квартири його не впустила.
— Він дома? — нетерпляче спитав Гребер.
Жінка не відповіла. Здавалося, вона прислухається до того, що діється внизу.
— Ви на прийом? — поцікавилась.
— Ні, в приватній справі.
— В приватній?
— Так, у приватній. Ви дружина Крузе?
— Хай господь милує!
Гребер здивовано втупився в жінку. За день йому довелося побачити багато чого: і обережність, і зненависть, і хитрість. Але це було щось нове.
— Послухайте, — промовив він, — я не знаю, що тут у вас діється, та це, зрештою, мене й не обходить.