Перші громадяни світу в одностроях.
І чому я не міг стати частиною цього? Чому я мав вічно належати до людей без роду і племені, які, затинаючись, вичавлюють із себе найпростіші фрази англійською, в яких шалено стугонить серце, коли вони піднімаються сходами чи в ліфтах до кабінетів, а там переходять із однієї кімнати в іншу, де їх терплять, але не люблять, і які полюбили цю країну тільки тому, що їх тут так довго терпіли? Я стояв перед тютюновою крамницею фірми "Дангілл". Люльки з коричневого дерева — символи респектабельного міщанства та надійності — матово виблискували на вітрині, обіцяючи вишуканий спокій і сповнені неквапних розмов вечори, ночі, коли від чоловічого волосся пахне медом, ромом та дорогим тютюном, а поряд, у ванній кімнаті, тихо плюскається пухка жінка, готуючи себе до ночі на просторому ліжку. Як це все не схоже на цигарки в Європі, що їх докурювали мало не до кінця і швидко гасили, ці французькі "Ґолуаз" із запахом страху, а не спокою та затишку.
"Перетворююся на огидного сентиментального бовдура, — подумав я. — Як же це жалюгідно! Чи я став одним із незчисленних Агасферів, які тужать за домашнім вогнищем та вишитими капцями? За спертими, обридлими і безрадісними буднями й заяложеним відчуттям нудьги міщанського життя?"
Я рішуче розвернувся і пішов геть від магазинів на П'ятій авеню. Простував на захід і, пройшовши алею з шахраями та бурлескними театрами, опинився на вулицях, де люди мовчки сиділи на високих сходах перед своїми будинками, діти пурхали, як брудні білі метелики, перед вузькими будинками з коричневого каменю, дорослі здавалися змученими, але не надто заклопотаними, якщо, звісно ж, можна довіряти всеохопним захисним сутінкам.
"Мені потрібна жінка, — думав я, наближаючись до готелю "Ройбен". — Жінка, дурна сміхотлива самка з фарбованим жовтим волоссям та пружними сідницями; жінка, яка нічого не тямить і яку цікавить лише, чи достатньо в мене з собою грошей, а потім — пляшка каліфорнійського бургундського, змішаного з дешевим ромом, і ніч у її квартирі, щоб тільки не повертатися у цей готель, хоча б не сьогодні, хоча б не цієї ночі". Але де мені знайти таку жінку, дівчину, повію? Це тобі не Париж, і я вже знав, яка тут високоморальна нью-йоркська поліція, надто щодо бідних людей, — повії тут не прогулюються вулицями, не мають особливих прикмет — парасольок чи велетенських сумок, — тут є лише телефонні номери, але їх потрібно знати, до того ж це забирає час.
— Феліксе, добрий вечір, — привітався я. — А Мелікова ще нема?
— Сьогодні субота, — відповів Фелікс. — Моя зміна.
Правильно. Субота, тільки її ще бракувало. Я геть про це забув.
А завтра настане ще й беззмістовна довга неділя — мені стало страшно. У номері ще було трохи горілки. Можливо, ще й кілька таблеток снодійного. Мимоволі я згадав товстого Рауля. Ще вчора ввечері я насміхався з нього. Тепер я почувався так само.
— Міс Петровна теж запитувала щойно про пана Мелікова, — недбало зронив Фелікс.
— Вона вже пішла?
— Не думаю. Вона ще хотіла трохи почекати.
Наташа Петровна йшла мені назустріч тьмяно освітленим плюшевим вестибюлем. "Сподіваюся, вона не плакатиме", — подумав я і знову здивувався, яка ж вона висока.
— Ви знову до фотографа? — запитав я.
Вона кивнула:
— Хотіла випити чарку горілки, але Владіміра Івановіча сьогодні нема. Забула, що в нього вихідний.
— У мене є горілка, — швидко сказав я, — можу принести пляшку.
— Та не варто. У фотографа повно випивки. Я тільки хотіла тут трохи посидіти.
— Я принесу. За хвилину буду.
Побіг сходами, відчинив двері номера. Пляшка вилискувала на підвіконні. Не роззираючись, ухопив пляшку і дві чарки. Вже біля дверей окинув поглядом кімнату. Нічого й нікого не було. Ні привидів, ні духів. Ліжко блідо світилося в темряві. Я струснув головою і пішов униз.
Наташа Петровна була якась інакша, ніж завше: спокійніша і більш схожа, на американку. У її хрипкому голосі вчувався акцент, але радше французький, ніж російський, — наскільки я міг про це судити. Голову вона обмотала фіолетовою шовковою шаллю у вигляді тюрбана. Пояснила:
— Заради зачіски. Сьогодні ми фотографуємо вечірні сукні.
— Чому вам подобається тут бувати? — запитав я.
— Бо люблю готелі. Тут не нудно. Люди приходять і йдуть. Вітаються і прощаються. Це найкращі моменти в житті.
— Ви так вважаєте?
— Принаймні, не найнудніші. А все, що відбувається між ними… — Вона нетерпляче махнула рукою. — Щоправда, всі великі готелі — справді нуднезні. Там кожен щосили приховує свої емоції. Здається, що в повітрі витає дух пригод, але по-справжньому його не видно.
— А тут видно?
— Так, більше. Тут люди дають волю своїм почуттям. Я теж. — Вона розсміялася. — Та ви й самі бачили. До того ж мені подобається Владімір Івановіч. Він схожий на росіян.
— Хіба він не росіянин?
— Чех. Але він уже змінив купу національностей. Селище, де він народився, спершу було російське, а після 1919 року — чеське. Потім його окупували нацисти і воно стало німецьке. Тепер скидається на те, що знову буде або російське, або чеське. Чи, може, американське? — Вона засміялася і підвелася. — Мені треба йти.
Якусь мить провагавшись, запропонувала:
— А чому б вам не скласти мені компанію? Ви вже маєте якісь плани на вечір?
— Та ні. А хіба мене фотограф не витурить?
— Нікі? Дивна думка! Там купа народу. Одним більше, одним менше — нічого не змінить. Там завжди є кілька росіян. І всі вони — трохи богема.
Я зрозумів, чому вона мене запросила. Хотіла спокутувати свою поведінку в перші хвилини знайомства. Та й не було в мене великого бажання туди йти — що я там забув? Але сьогодні ввечері я б погодився на будь-що, тільки щоб не залишатися у готелі. На відміну від Наташі Петровни, я не вважав готель місцем для пригод. Особливо цієї ночі.
— Поїдемо на таксі? — спитав я перед виходом.
Вона засміялася.
— У готелі "Ройбен" не беруть таксі. Це я ще пам'ятаю. До того ж тут недалеко. І такий прекрасний вечір! Нью-йоркські ночі! Ні, я не змогла б жити за містом. А ви?
— Я цього не знаю.
— Ніколи про це не думали?
— Ні, ніколи, — зізнався я. — Хіба мав час на такі розкішні думки? Я завжди радів, що досі живий.
— Тоді на вас чекає ще багато цікавого, — відповіла Наташа Петровна.
Вона йшла проти людського потоку, схожа на вузький вітрильник; її профіль під фіолетовим тюрбаном нагадував ростру на носі корабля, яка долає морські хвилі та спокійно височіє над водяними просторами; оббризкана піною фігура, що самовіддано торує свій шлях. Ішла швидко, широкими кроками, аж спідниця здавалася їй завузька. Не дріботіла і дихала на повні груди. Мені спало на думку, що в Америці я вперше йду поруч із жінкою. І усвідомлюю це.
Її зустріли, як дитя, яке довго десь пропадало. Півдюжини людей в освітленій софітами велетенській голій кімнаті, обставленій білими пересувними ширмами. Фотограф і ще двоє чоловіків обійняли і поцілували Наташу, клаптики розмов перетворилися на жваве базікання, час від часу відрекомендовували й мене, хтось роздавав горілку, віскі та цигарки, а потім я раптом опинився в якомусь кріслі, осторонь від усієї метушні — про мене забули.
Зате переді мною розгорнулася не бачена досі картинка. Розпаковували велетенські картонні коробки з сукнями, несли їх за ширми, а тоді приносили назад. Почалися палкі суперечки, з чого починати фотосесію. Крім Наташі Петровни там були ще дві манекенниці, блондинка і брюнетка, дуже вродливі, у сріблястих черевичках на високих підборах.
— Спершу пальта, — заявила енергійна дама.
— Ні, спочатку вечірні сукні, — запротестував фотограф, світловолосий худорлявий чоловік із золотим ланцюжком на зап'ясті. — Інакше вони зімнуться.
— Та їх же не потрібно вдягати під пальта. А плащі маємо повернути якнайшвидше. Особливо — хутряні манто. Фірма вже чекає на них.
— Добре! Почнемо з хутра!
Потім розгорілася чергова дискусія, як саме потрібно фотографувати. Я вслухався, але нічого не міг уторопати. Радісне збудження та запал, із яким кожен наполягав на своєму, нагадували сценічну постановку. Я так само уявляв собі "Сон літньої ночі" чи музичну комедію у стилі рококо, скажімо "Кавалер троянд" або фарс Нестроя. Але тут усі все сприймали серйозно. Говорили схвильовано та пристрасно, тому все, що відбувалося, дивовижним чином нагадувало балет і здавалося цілком нереальним. Здавалося, будь-якої миті під звук валторни сюди ввірветься Оберон! Раптом хтось скерував усі прожектори на білу ширму, до неї притягли і велетенську вазу зі штучними дельфініями. Вийшла манекенниця у сріблястих черевичках на високих підборах і в хутряному бежевому манто. Директриса модного ательє кинулася обсмикувати й розгладжувати її; два софіти, що мали підсвічувати знизу, теж спалахнули, а жінка застигла на місці, немов під прицілом.
— Добре! — крикнув Нікі. — Ще раз, darling.
Я відкинувся на спинку крісла. Як же добре, що прийшов сюди. Кращого годі було й придумати.
— А тепер — Наташа, — пролунав чийсь голос. — У каракулевій шубі.
Вона виникла там геть несподівано, закутана в чорну блискучу шубку і міцно стоячи на ногах; волосся прикрашало щось на кшталт берета з такого самого тонкого лискучого хутра.
— Ідеально! — крикнув Нікі. — Стій, як стоїш!
Він прогнав директрису, яка хотіла щось поправити:
— Не треба. Потім ми зробимо ще кілька фотографій. А зараз уникнемо штучних поз.
Бічні софіти відшукали маленьке обличчя. Очі світилися небесною блакиттю і в яскравому світлі, що лилося зусібіч, сяяли, наче зорі.
— Увага! — вигукнув Нікі.
Наташа Петровна не завмерла, як дві її попередниці. Вона просто стояла, не рухаючись, як і до того, начебто це був її природній стан.
— Добре, — сказав Нікі. — А тепер розкрий поли!
Вона розгорнула шубу, наче метелик крила. Мить тому вдяганка здавалася дуже вузькою, насправді ж поли з величезним запасом находили одна на одну. Під ними я побачив біло-сіру картату підкладку.
— Так і тримай! — гукнув Нікі. — Ти схожа на метелика "Павичеве око". Молодець!
— Вам тут подобається? — спитав хтось поруч.
Це був блідий темноволосий чоловік із темними, немов вишні, очима, які дивно поблискували.
— Страшенно, — відповів я щиро.
— У нас тепер, звісно, немає моделей від Баленсьяґи та решти славетних французьких кутюр'є.