Ця акула в морі людських сліз хоче заробити, як кожен чесний ділок. Тому він має того ж таки дня, коли отримає від нас вексель, дисконтувати його в нашому або в своєму банку. Банк тоді визначить, що Різенфельд і ми спроможні сплатити зазначену суму, вирахує з нас кілька відсотків за дисконтування й оплатить вексель. Ми відразу ж повернемо Різенфельдові ті відсотки за дисконтування. Таким чином він одержить гроші за всю партію так, наче ми йому заплатили наперед. Але й банк нічого не втратить. Він негайно передасть вексель у державний банк, і там йому так само заплатять за нього, як він заплатив перед цим Різенфельдові. І тільки в державному банку вексель залишиться лежати, поки скінчиться термін і його подадуть до сплати. Можна уявити, чого він тоді буде ще вартий.
Все це стало нам відоме лише 1922 року. Доти ми працювали так, як Генріх Кроль, і мало не збанкрутували. Коли ми розпродали майже все, що мали в запасі, і, на свій великий подив, тільки й придбали за це нічого не вартий рахунок у банку та кілька валіз банкнот, які не годилися навіть на те, щоб обклеїти ними контору, то спершу спробували продавати й купувати якомога швидше, але інфляція легко випереджала нас. Ми надто пізно отримували за пам'ятники гроші, а тим часом їхня вартість так швидко падала, що навіть найвигідніший продаж завдавав збитку. І аж як ми почали розраховуватись векселями, становище змінилося. Ми й тепер ще не дуже заробляємо, але принаймні зводимо кінці з кінцями. Оскільки в такий спосіб фінансується кожне підприємство в Німеччині, то державному банкові, звичайно, доводиться друкувати все нові незабезпечені золотом банкноти, а від цього їхній курс падає дедалі швидше. Урядові це, певне, теж на руку: в такий спосіб він сплатив усі свої національні борги. А гинуть від цього люди, що не можуть купувати за векселі, ті, хто має якусь власність і змушений її продавати, дрібні крамарі, робітники, пенсіонери, яким тільки й залишається, що дивитись, як тануть їхні внески в ощадкасах і гроші на поточних рахунках, та службовці й чиновники, що мусять животіти на платню, якої вже навіть не вистачає, щоб купити нові черевики. Наживаються ж на цьому спекулянти, вексельні магнати, іноземці, які за кілька доларів, крон чи злотих можуть купити все що завгодно, та великі підприємці, фабриканти й біржові ділки, які набувають купи акцій і таким чином збільшують своє багатство. їм усе дістається за безцінь. Це величезний розпродаж заощаджень, чесно здобутого майна Я порядності. Шуліки налітають з усіх боків, і лише той викручується, хто може робити борги. Вони потім зникають самі собою.
Різенфельд навчив нас усього цього в останню хвилину перед нашим банкрутством і зробив маленькими нахлібниками великого краху. Він прийняв від нас перший вексель терміном на три місяці, хоч ми тоді насправді не могли б заплатити суми, зазначеної у векселі. Оденвальдські заводи сумніву не викликали, і цього виявилось досить. Ми, звичайно, були дуже вдячні Різенфельдові.
Ми намагалися розважати його, коли він приїздив у Верденбрюк, як індійського раджу, — тобто так, як тільки можна було б розважати індійського раджу у Верденбрюці. Курт Бах, наш скульптор, намалював його портрет, який ми потім вставили в раму зі справжньою позолотою й урочисто віддали йому. На жаль, портрет йому не припав до серця. Різенфельд скидався на ньому на кандидата в парафіяльні священики, а саме цього він не хотів. Він хотів мати вигляд небезпечного спокусника і вважав, що якраз такий вигляд і має,— разючий приклад самообману, коли в тебе гостреньке черевце й короткі криві ноги. Та хто не живе самообманом? Хіба я, зі своїми посередніми здібностями, не плекаю мрії, особливо вечорами, стати колись кращим, таким талановитим, що знайду видавця? Хто кине перший камінь у Різенфельдові криві ноги, тим більше, що вони в ці тяжкі часи одягнені у справжню англійську вовну?
— Що нам із ним робити, Георгу? — питаю я. — У нас немає ніяких розваг! Простою пиятикою Різенфельд не задовольниться. Для цього в нього надто багата уява й надто неспокійна вдача. Він хоче щось побачити, почути, а якщо можна, то й помацати руками. Вибір жінок у нас безнадійно бідний. Ті кілька вродливих, яких ми знаємо, не мають ніякого бажання слухати цілий вечір Різенфельда в ролі Дон-Жуана тисяча дев'ятсот двадцять третього року. Розуміють нас і готові нам допомогти, на жаль, тільки бридкі, старі опудала.
Георг усміхається.
— Я не знаю, чи в нас вистачить грошей на сьогоднішній вечір. Коди я вчора брав гроші, то помилився щодо курсу долара — думав, що він такий, як був зранку. А як перед дванадцятою годиною оголосили новий курс, було вже пізно. Банк у суботу зачиняється опівдні.
— Зате сьогодні курс не змінився.
— У "Червоному млині" вже змінився, сину мій. Там у неділю підвищення курсу випереджають на два дні. Бог його знає, скільки там сьогодні ввечері коштуватиме пляшка вина.
— Бог теж не знає,— зауважую я. — Навіть сам господар ресторану не знає. Він остаточно визначає ціну, коли засвітиться світло. Чому Різенфельд не любить мистецтва, живопису, музики або літератури? Це обійшлося б набагато дешевше. Квиток до музею і досі коштує двісті п'ятдесят марок. І ми могли б за ці гроші годинами показувати йому картини й гіпсові голови. Або музика. Сьогодні в церкві святої Катаріни популярний органний концерт…
Георг аж заходиться зі сміху.
— Ну, добре, — веду я далі,— звичайно, смішно уявляти Різенфельда в музеї, але чому він не любить хоч би легкої музики чи оперети? Ми могли б повести його в театр — усе ж таки дешевше, ніж у той проклятий нічний клуб.
— Ось він іде, — каже Георг. — Спитай його.
Ми відчиняємо двері. В негустому ще сутінку до нас підіймається Різенфельд. Чари весняного вечора аж ніяк не вплинули на нього, це ми відразу бачимо. Ми вітаємо його з удаваним панібратством. Різенфельд помічає це. Він скоса позирає на нас і незграбно опускається в крісло.
— Побережіть свої викрутаси для іншого разу, — буркає він у мій бік.
— Я й так хотів це зробити, — відповідаю я, — але ніяк не можу. Те, що ви вважаєте викрутасами, в іншому місці називають гарними манерами.
На виду в Різенфельда на мить з'являється зла посмішка.
— Гарними манерами сьогодні далеко не заїдеш.
— Ні? А чим же? — питаю я, аби тільки втягти його в розмову.
— Чавунними ліктями й гумовим сумлінням.
— Але ж, пане Різенфельде, — примирливо каже Георг, — ви самі маєте найкращі в світі манери! Може, не найкращі з міщанського погляду, але, безперечно, дуже елегантні…
— Он як? Боюся, що ви помиляєтесь! — Хоч Різенфельд і відпирається, видно, що слова Георга йому підлестили.
— У нього манери розбійника, — вставляю я. Це саме те, чого Георг чекав від мене. Ми ведемо гру без репетиції, наче знаємо її напам'ять. — Чи, швидше, пірата. На жаль, він досягає ними успіху.
При слові "розбійника" Різенфельд трохи щулиться — куля пролетіла надто близько. "Пірат" повертає йому добрий гумор. Саме цього нам і треба було. Георг дістає з ящика, в якому стоять порцелянові ангели, пляшку горілки й наливає чарки.
— За що ми вип'ємо? — питає він.
Звичайно п'ють за здоров'я і за успіх справи. Але нам цей тост не дуже личить. Різенфельд надто чутливий: він вважає, що в торгівлі надгробками такий тост був би не тільки парадоксом, але й бажанням, щоб помирало якнайбільше людей. Це те саме, що пити за холеру або за війну. Тому ми доручаємо йому проголосити тост самому.
Він скоса дивиться на нас, тримаючи в руці чарку, але мосчить. За хвилину він раптом каже в морок кімнати:
— А що таке, власне, час?
Георг здивовано ставить свою чарку на стіл.
— Перець життя, — спокійно відповідаю я.
Мене старий шахрай так швидко не зловить своїми трюками. Недарма ж я член верденбрюкського клубу поетів: ми звичні до великих питань.
Різенфельд не звертає на мене уваги.
— Як ви гадаєте, пане Кролю? — питає він.
— Я проста людина, — каже Георг. — За ваше здоров'я!
— Час, — наполегливо править своєї Різенфельд, — це плин, що не знає впину, — не наш жалюгідний час! Час — це повільна смерть.
Тепер уже й я ставлю на стіл чарку.
— Я думаю, що краще нам ввімкнути світло, — кажу я. — Що ви їли на вечерю, пане Різенфельде?
— Стуліть пельку, коли розмовляють дорослі,— відповідає Різенфельд.
Тепер я помічаю, що невдало вибрав момент для своєї репліки. Він говорить не для того, щоб спантеличити нас, а тому, що так думає. Хтозна, що з ним сьогодні трапилося! Мені дуже хочеться відповісти йому, що час — важливий фактор для векселя, який він має підписати, проте я вирішую, що краще мовчки випити свою чарку.
— Мені вже п'ятдесят шість, — веде далі Різенфельд, — а здається, що відтоді, як я мав двадцять, минуло лише кілька років. Де ж воно все поділося? Що сталося? Ралтом прокидаєшся — а ти вже старий. І ви те саме почуваєте, пане Кролю?
— Майже те саме, — спокійно каже Георг. — Мені сорок, а я себе почуваю шістдесятирічним. І все через війну.
Він бреше, щоб підтримати Різенфельда.
— А зі мною вийшло інакше, — кажу я, щоб унести й свою пайку в нашу спільну з Георгом справу. — Також через війну. Мені було сімнадцять, коли я пішов на фронт. Тепер мені двадцять п'ять, але я почуваю себе й досі сімнадцятирічним. Сімнадцятирічним і сімдесятирічним. Мою молодість украла армія.
— У вас це не через війну, — заперечує Різенфельд, який, мабуть, сьогодні нападає на мене за те, що час, ця повільна смерть, мене ще не так обікрав, як його. — Ви просто духовно відстали. Війна ж, навпаки, допомогла вам рано дозріти, без неї ви ще й тепер були б на рівні дванадцятирічного.
— Дякую, — кажу я. — Який комплімент! У дванадцять років кожна людина геній. Вона втрачає свою оригінальність тільки тоді, коли досягає статевої зрілості, якій ви, Казанова з гранітних заводів, надаєте надто великого значення. Досить-таки бліда заміна для втраченої свободи духу!
Георг наливає знов. Ми бачимо, що вечір буде важкий. Нам треба витягти Різенфельда з провалля світової скорботи, а ні Георгові, ні мені не хочеться сьогодні вдаватися до філософських банальностей. Краще б ми спокійно сиділи десь під каштанами й мовчки попивали мозельське, замість того щоб у "Червоному млині" сумувати за Різенфельдо-вими втраченими роками чоловічої зрілості.
— Якщо ви цікавитесь реальністю часу, — з слабкою надією кажу я, — то ми можемо повести вас в одне місце, де ви якраз зустрінете фахівців із цього питання, — до клубу поетів нашого любого міста.