Він і в банку мріяв про неї, як Петрарка про Лауру.
— Добре, що він не бачив її вдень і зблизька.
— Це стосується не тільки Лізи. — Георг дивиться на мене трохи збентежено. — А чому ти кажеш так про неї? Вона непогана.
— У неї зранку часом бувають добре підпухлі очі, А крім того, вона зовсім не романтична. Здорова кобила, та й годі.
— Не романтична! — Георг зневажливо посміхається. — Яке це має значення! Є багато видів романтики. Здоров'я також має свої чари.
Я пильно дивлюся на нього. Невже й Георг накидає оком на Лізу? У своїх особистих справах він на диво потайний.
— Різенфельд, безперечно, під романтикою розуміє пригоду з дамою із вищого світу, — кажу я. — А не інтрижку з дружиною різника.
Георг махає рукою.
— Хіба не однаково? Вищий світ тепер часто поводиться вульгарніше за різника.
Георг у нас знавець вищого світу. Він одержує "Берлінер тагеблат" і читає її головним чином для того, щоб слідкувати за новинами мистецтва й подіями з життя вищого світу. Він знає геть усе. Жодна артистка не вийшла заміж так, щоб він про це не довідався, кожне гучне розлучення в аристократичних колах ніби алмазом закарбоване в його пам'яті. Георг не сплутає їх навіть тоді, коли то вже третє або четверте розлучення, наче провадить їм облік. Йому відомі всі театральні вистави, він читає критичні статті, знає, що робиться на Курфюрстендам. І не тільки це: він стежить за міжнародним життям, за великими зірками кіно й королевами вищого світу — читає журнали з кіномистецтва, а якийсь знайомий з Англії присилає йому часом "Тетлер" та інші модні видання. Тоді він наче перероджується на кілька днів. Сам Георг ніколи не бував у Берліні, а за кордоном — лише солдатом, коли воював у Франції. Він ненавидить свій фах, але після смерті батька йому довелося взяти керівництво фірмою у свої руки, бо Генріх був надто дурний для цього. Журнали й ілюстрації допомагають Геор-гові трохи забути розчарування — це його пристрасть і його відпочинок.
— Вульгарна дама з вищого світу цікава для витончених знавців, а не для Різенфельда, — зауважую я. — Цей чавунний диявол має надто чутливу уяву.
— Різенфельд! — Георг кривиться. Для нього власник оденвальдських заводів зі своїм поверховим захопленням французькими дамами — тільки жалюгідний вискочень. Що знає цей здичавілий міщанин про пікантний скандал у зв'язку з розлученням графині Гомбург? Або про останню прем'єру Елізабет Бергнер? Він навіть не чув таких прізвищ! А Георг знає "Готський альманах" і "Словник діячів мистецтв" майже напам'ять.
— Треба було б послати Лізі букет квіток, — каже Георг. — Вона, сама того не знаючи, допомогла нам.
— Ну то пошли їх сам, — відповідаю я і знов допитливо поглядаю на нього. — Скажи мені краще, чи Різенфельд вписав у замовлення обеліск, полірований з усіх боків?
— Аж два. Другий — завдяки Лізі. Я обіцяв йому поставити обеліск так, щоб їй завжди було його видно. Він, здається, надає цьому якесь значення.
— Поставмо його тут у конторі, біля вікна. Вранці, коли Ліза прокидатиметься, він, осяяний сонцем, справлятиме на неї велике враження. Я можу ще й написати на ньому золотом: "Memento тогі!"[30] Що сьогодні в Едуарда на обід?
— Німецький біфштекс.
— Тобто січене м'ясо. Чому січене м'ясо зветься німецьким?
— Тому що ми войовничий народ і навіть у мирні часи січемо собі обличчя в бійках. Від тебе тхне горілкою. Чому? Думаю ж, не через Ерну?
— Ні. Тому, що всім нам судилося померти. Мене це інколи ще приголомшує, хоч я давно вже все знаю.
— Похвально. Особливо в нашій професії. А знаєш, чого б я хотів?
— Звичайно. Хотів би бути матросом на китобійному судні, або торговцем копрою на Таїті, або відкривачем Північного полюса, дослідником Амазонки, Ейнштейном, шейхом Ібрагімом з гаремом із двадцяти жінок різних національностей, і серед них черкесок, які, всі кажуть, такі гарячі, що їх неможливо обняти без азбестової маски.
— Авжеж. Крім того, я ще хотів би бути дурним, безмежно дурним. Це найбільше щастя в наш час.
— Дурним, як Парсіфаль?
— Не таким самозреченим. Просто побожним, мирним, здоровим, буколічно дурним.
— Ходімо, — кажу я. — Ти голодний. Наше лихо в тому, що ми ні по-справжньому дурні, ні по-справжньому розумні. Десь посередині, як мавпи між гілками. Це нас стомлює і часом засмучує. Кожен повинен знати, де його місце.
— Справді?
— Ні,— передумую я. — Люди осідали б тоді на одному місці й обростали б салом. А може, підемо сьогодні ввечері на концерт, щоб урівноважити "Червоний млин"? Гратимуть Моцарта.
— Я сьогодні ляжу зарані спати, — каже Георг. — Це мій Моцарт. Іди сам. Мужньо й самітно витримай наступ добра. Воно досить-таки небезпечне й завдає більшого спустошення, ніж скромне зло.
— Так, — відповідаю я і згадую схожу на обскубаного горобця жінку, що приходила вранці.
Скоро вечір. Я читаю в газетах родинні новини й вирізую повідомлення про смерть. Це повертає мені віру в людство, особливо після тих вечорів, коли нам доводиться пригощати своїх постачальників чи агентів. Із цих повідомлень випливає, що людина, власне, не має жодних вад. На світі є лише чудові батьки, бездоганні подружжя, зразкові діти, безкорисливі, готові на жертви матері, всіма оплакувані дідусі й бабусі, комерсанти, в порівнянні з якими сам Франціск Ас-сізький був черствим егоїстом, безмежно добрі генерали, людяні прокурори, майже святі фабриканти зброї — одне слово, землю, коли вірити цим повідомленням, населяв цілий натовп безкрилих ангелів, про яких тільки ніхто нічого не знав. Любов, що в житті насправді дуже рідко трапляється незаплямованою, після смерті аж сяє чистотою і майже тільки така й буває. В повідомленнях кишить надзвичайна доброчесність, щира турбота, глибока побожність, безкорислива самопожертва; родичі також знають, якими їм належить бути: вони пригнГчені горем, їхня втрата незамінна, вони ніколи не забудуть померлих. Читаючи таке, як не вирости у власних очах і не відчути гордощів, що належиш до породи істот, яка має такі шляхетні почуття.
Я вирізую повідомлення про смерть пекаря Нібура. Його там змальовано як доброго чоловіка й батька, що завжди любив свою родину і завжди щиро піклувався про неї. Я сам бачив, як пані Нібур з розпущеними косами тікала з хати, а добрий Нібур біг слідом, шмагаючи її паском, і бачив руку, яку батько, що щиро піклувався про родину, зламав своєму синові Роланду, викинувши його в нападі люті з вікна. І коли нарешті цього ката схопив грець і він упав мертвий серед булочок та пиріжків у своїй пекарні, пригнічена горем удова мала б тільки радіти такому щастю. Але вона раптом стала думати інакше. Все, що за життя чинив Нібур, смерть стерла з її пам'яті. Він став ідеалом чоловіка й батька. Людина завжди має дивовижний хист до самообману й брехні, а коли йдеться про померлих, то самообман і брехня не мають меж, і вона зве їх пієтетом. Але найдивовижніше те, що людина скоро сама починає щиро вірити в свої слова, наче сховала в капелюха щура, а витягла звідти білого, як сніг, кролика.
Пані Нібур зазнала цього магічного перетворення, коли негідника пекаря, який щодня лупцював її, притягли сходами до квартири. Замість упасти навколішки й подякувати богові за звільнення, вона відразу ж почала оточувати небіжчика ореолом. Плачучи, вона кинулась до нього, і відтоді її очі вже не висихають. Своїй сестрі, що нагадала їй про щоденні побої і про Роландову руку, яка неправильно зрослася, вона обурено відповіла, що все це дрібниці і в усьому винна задуха в пекарні; Нібур, невтомно дбаючи про родину, надто багато працював, і піч інколи діяла на нього як сонячний удар. Тому вона вигнала сестру й заголосила знову. Взагалі пані Нібур твереза, чесна, роботяща жінка, яка розуміє, що сталося, але тепер вона раптом побачила пекаря таким, яким він ніколи не був, і щиро повірила в новий його образ. І це найдивовижніше. Людина, власне, не тільки вічно бреше, а й вічно вірить: вона вірить у добро, красу й довершеність, навіть якщо їх зовсім немає або є лише натяк на них, — і це ще одна причина, чому читання оголошень про смерть тішить мене й робить оптимістом.
Я кладу повідомлення про смерть Нібура до решти семи, які сьогодні вирізав з газет. У понеділок і вівторок їх заа-жди трохи більше, ніж звичайно. Це наслідок кінця життя: люди святкують, їдять, п'ють, сваряться, хвилюються, і серце, артерії та голова нарешті не витримують. Повідомлення пані Нібур я відкладаю для Генріха Кроля. Це випадок саме для нього. Він людина простолінійна, без почуття іронії, і, поки пані Нібур не замовить надгробка, вважатиме так само, як і вона, цілком природним, що смерть очистила пекаря. Йому буде легко говорити про дорогого, незабутнього небіжчика, тим більше, що вони обидва були постійними відвідувачами пивниці "Квітка".
Сьогодні моя праця закінчена. Георг Кроль уже пішов до своєї комірчини поряд із конторою, забравши свіжі номери "Еерлінер тагеблат" та "Елеганте вельт". Я міг би ще домалювати кольоровою крейдою ескіз пам'ятника полеглим, але на це стане часу й завтра. Я закриваю друкарську машинку й відчиняю вікно. З Лізиної квартири чути грамофон. Вона, цього разу зовсім одягнена, з'являється біля вікна, вимахуючи величезним букетом червоних троянд, і посилає мені рукою поцілунок. "Георг! — думаю я. — Таки послав, проноза!" Я показую на його кімнату. Ліза вихиляється з вікна і каркає через вулицю своїм хрипким голосом:
— Красно дякую за квітки. Ви хоч і сичі, а все-таки, виявляється, кавалери!
Вона аж тіпається зі сміху, роззявляючи хижу пащу. Потім дістає листа.
— "Найшановніша! — хрипить вона. — Шанувальник вашої краси насмілюється покласти до ваших ніг ці троянди". — Ліза, регочучи, переводить подих. — І адреса: "Цірцеї з Гакенштрасе, 5". Що таке Цірцея?
— Жінка, що обертає чоловіків у свиней.
Ліза труситься з реготу, але видно, що вона підлещена. Здасться, що разом із нею труситься весь будинок. Ні, це не Георг, міркую я. Він ще не зовсім з'їхав з глузду.
— Від кого той лист? — питаю я її.
— Від Александра Різенфельда! Через фірму "Кроль і сини". Різенфельд! — Вона так сміється, що аж сльози течуть. — Це не той миршавий, бридкий, що був із вами в "Червоному млині"?
— Він не миршавий і не бридкий, — заперечую я. — Він чоловік у силі й дуже показний.