Скальпель, Ежені.
Він продовжив розріз до пупка, дрібніші судини затиснув, більші перехопив подвійними вузлами, взяв другого скальпеля й розрізав жовтувату фасцію. Потім відділив м'язи тупим боком ножа, підняв очеревину, розрізав її і затиснув краї.
— Розширювач!
Молодша сестра вже тримала його напоготові. Вона спустила ланцюжок з тягарцем і причепила до нього пластинку.
— Серветки!
— Є серветки.
Равік обіклав вологими теплими серветками розтин і обережно ввів щипці. Тоді підвів очі.
— Гляньте сюди, Вебере… і сюди. Ось широка зв'язка. Ущільнена, тверда маса. Неможливо взяти щипцями. Надто далеко зайшла хвороба.
Вебер уважно оглянув те місце, на яке показував Равік.
— А тут ось бачите, — повів далі Равік. — Ці артерії вже не можна затиснути. Надто вони витончилися. І тут метастази. Безнадійно…
Він обережно зрізав тоненьку стяжку тканини.
— Буассон у лабораторії?
— Так, — відповіла сестра. — Я йому дзвонила. Він чекає.
— Добре. Пошліть йому пробу. Ми почекаємо наслідків. Хвилин за десять аналіз буде готовий.
— Скажіть йому, хай повідомить нас по телефону про наслідки, — додав Вебер. — Відразу ж. Операцію поки що припинимо.
Равік випростався.
— Пульс?
— Дев'яносто п'ять.
— Кров'яний тиск?
— Сто п'ятнадцять.
— Добре. Думаю, нам нема чого більше зважувати, Вебере, чи оперувати хвору без її згоди. Тут уже нічого не можна зробити.
Вебер кивнув головою.
— Тільки зашити, — сказав Равік. — Видалити плід, і все. Зашити й нічого їй не казати.
Він подивився на розпанахане тіло, обкладене серветками. В сліпучому електричному світлі ті серветки здавалися ще білішими, ніби свіжий сніг над червоним кратером розчахнутої рани. Кет Гегстрем, тридцятичотирирічна жінка, примхлива, струнка, засмагла, тренована, сповнена жадоби до життя, — і приречена на смерть якимось прихованим, невидимим ворогом, що спустошує її клітини.
Равік знов схилився над хворою.
— Ми ж іще повинні…
Дитина. В цьому тілі, що вже розпадалось, наосліп пробивалося до світла нове життя. Приречене разом із тілом, воно ще жадібно їло, смоктало соки, гнане тільки бажанням росту, невідоме щось, яке могло б колись гратися в парках, чимось стати — інженером, священиком, солдатом, убивцею, людиною, щось, яке жило б, страждало, раділо і руйнувало… Інструмент обачно рухався вздовж невидимої стіни, наштовхнувся на опір, обережно зломив його, видалив… Кінець. Кінець кровообігові, що не осяг свідомості, не осяг життя — віддиху, захвату, нарікань, становлення, росту. Не залишилось нічого, тільки клаптик мертвого бляклого м'яса і трохи витеклої крові.
— Нема ще відомостей від Буассона?
— Нема. От-от будуть.
— Можна ще кілька хвилин почекати.
Равік відступив від столу.
— Пульс?
Він побачив за екраном очі Кет. Вона дивилася на нього, але не застиглим поглядом, а так, немов бачила його і все знала. На мить йому здалося, що вона прокинулась. Він ступив крок і зупинився. Не може бути! Йому тільки здалося. Гра світла.
— Пульс?
— Сто. Кров'яний тиск сто дванадцять. Падає.
— Пора, — сказав Равік. — Буассон міг би вже скінчити.
Унизу приглушено задзвонив телефон. Вебер глянув на двері. Равік не обернувся. Він напружено чекав. Він чув, як відчинилися двері і зайшла сестра.
— Так, — сказав йому Вебер. — Рак.
Равік кивнув головою і знов узявся до роботи. Зняв щипці й затискачі. Забрав розширювач, серветки. Поряд із ним Ежені рахувала інструменти.
Він почав зашивати рану, вправно, ретельно, уважно, весь зосередившись на своїй роботі, більше ні про що не думаючи. Могила закривалася. З'єднувались шари тканин, аж до останнього, верхнього. Він наклав скобки й випростався.
— Усе.
Ежені натиснула на педаль, опустила стіл у горизонтальне положення й накрила Кет простиралом. "Шехереззда", подумав Равік. Позавчорашній день, сукня від Менбоше… чи ви були коли-небудь щасливі… і щe раз… я боюся… звичайна операція… Грали цигани. Він глянув на годинник над дверима. Дванадцята. Обід. Тепер скрізь відчиняються двері контор, фабрик, і звідти на вулицю рине потік здорових людей. Сестри викотили плаский візок з операційної. Равік скинув гумові рукавиці, підійшов до вмивальника й заходився мити руки.
— Викиньте сигарету, — сказав Вебер, миючись біля другого вмивальника. — Обпечете губи.
— Ага, дякую. Хто їй скаже про все, Вебере?
— Ви, — не задумуючись, відповів той.
— Доведеться їй пояснити, чому ми її оперували. Вона сподівалася, що то буде звичайний аборт. Сказати їй правду ми не можемо.
— Щось вигадаєте, — впевнено мовив Вебер.
— Ви так вважаєте?
— Звичайно. Маєте ще час до вечора.
— А ви?
— Мені вона не повірить. Вона знає, що оперували її ви, й захоче все почути від вас. У неї тільки виникла б підозра, якби прийшов я.
— Справді.
— Не розумію, як могла хвороба охопити все за такий короткий час.
— Могла. Хотів би я знати, що я їй скажу.
— Та вже щось придумаєте. Мовляв, кіста або міома.
— Так, — сказав Равік. — Кіста або міома.
Уночі він іще раз зайшов до клініки. Кет спала. Ввечері вона була прокинулась, виблювала, десь із годину не могла заспокоїтися, потім знов заснула.
— Вона щось питала?
— Ні,— відповіла рум'яна сестра. — Вона ще не цілком отямилась і нічого не питала.
— Думаю, вона спатиме до ранку. А часом би прокинулась і щось питала, скажіть, що все було гаразд. їй треба спати. Дасте снодійне, коли буде необхідно. Якщо вона знов буде неспокійна, викличте доктора Вебера або мене. В готелі знатимуть, де мене знайти.
Равік стояв на вулиці, мов людина, якій знов пощастило врятуватися втечею. Мине ще кілька годин, і він змушений буде збрехати в очі, що довірливо дивитимуться на нього. Ніч раптом здалася йому теплою і мерехтливою. Знов сіру проказу життя милосердо прикриють кілька годин, що їх подарувала доля, і потім відлетять геть, мов голуби. І ті години також брехня, ніщо нікому не дарується, вони — тільки відтягування терміну. Але що не відтягування терміну? Хіба не все на світі — відтягування терміну, милосерде відтягування терміну, барвистий прапор, що прикриває чорну браму, яка невблаганно наближається до нас?
Равік зайшов у бістро й сів за мармуровий столик біля вікна. В залі було накурено й гамірно. З'явився офіціант.
— Чарку "дюбоне" й пачку сигарет "Колоніаль".
Він відкрив пачку й закурив сигарету з чорним тютюном. Поруч кілька французів сперечалися про свій продажний уряд і Мюнхенську угоду. Равік майже не слухав їх. Кожен усвідомлював, що світ байдуже котиться до нової війни. Проти цього ніхто не заперечував. Відтягти її, хоч на рік відтягти, — тільки за це вистачало ще сили боротися. Навіть тут відтягування… завжди те саме.
Він випив чарку "дюбоне". Солодкавий затхлий смак аперитива викликав нудоту. Навіщо він його замовляв? Він підкликав офіціанта.
— Чарку коньяку.
Потім відвернувся до вікна, намагаючись відігнати невеселі думки. Коли однаково не можна нічого вдіяти, то навіщо доводити себе до божевілля? Він згадав, коли опанував цю науку, одну з найважливіших у своєму житті…
Це було в серпні 1916 року поблизу Іпра. За день перед тим їхню роту відвели з переднього краю на відпочинок. Це вперше, відколи вони попали на фронт, їм випала така спокійна позиція. Нікого не вбило. Тепер вони лежали на теплому серпневому сонці навколо невеличкого багаття й пекли картоплю, яку знайшли на полі. Через хвилину від тієї ідилії нічого не залишилося. Несподіваний артилерійський обстріл… снаряд улучив просто в багаття… Коли Равік, живий і цілий, отямився, то побачив, що двох солдатів убито, а неподалік лежить його товариш Пауль Месман, якого він знав змалечку, з яким разом грався, ходив до школи, з яким був нерозлучний… Пауль лежав з розпанаханим животом, з якого вивалились нутрощі…
Вони віднесли Месмана на брезенті в польовий лазарет. Ішли навпростець стернею, ледь беручись угору. Несли вчотирьох, кожен тримаючи за один кінець. Поранений лежав на рудому брезенті й притискав руками білі, масні, криваві нутрощі. Рот у нього був розтулений, очі безтямно витріщені.
Він помер через дві години, і одну з них безперестанку кричав.
Равік згадав, як вони повернулися назад. Він сидів у бараці, отупілий і розбитий. Йому ще не доводилось такого бачити. Там його й знайшов Качинський, командир їхнього відділення, а до війни — швець.
— Ходи зі мною, — сказав він. — У баварців у польовому буфеті є пиво, горілка й навіть ковбаса.
Він витріщив на нього очі. Не міг збагнути такої тваринної черствості. Качинський хвилину дивився на нього, тоді мовив:
— Хочеш не хочеш, а підеш. Навіть якщо тебе доведеться гнати палицею. Сьогодні ти нажерешся, налигаєшся і сходиш у бардак.
Він нічого не відповів. Качинський сів коло нього.
— Я знаю, що з тобою. І знаю, що ти думаєш тепер про мене. Але я тут два роки, а ти два тижні. Послухай! Чи можемо ми чимось допомогти Месманові? Ні. Сам знаєш, що ми б головами наклали, якби була хоч найменша надія врятувати його.
Він глянув на Качинського. Так, він знав. Знав, що Качинський наклав би головою задля товариша.
— Ну от. Месман загинув. Ми йому нічим не можемо допомогти. А за два дні нас знов поженуть на передній край. І цього разу там не буде такого затишку, як тоді. Коли ти сидітимеш тут і думатимеш про Месмана, то сам себе зведеш зі світу. Розшарпаєш собі нерви і втратиш той сприт, що солдат мусить мати. Може, саме настільки, що під час другого обстрілу вчасно не сховаєшся. Спізнишся на півсекунди, і тоді ми понесемо в лазарет тебе, як Месмана. Кому це треба? Месманові? Ні. Комусь іншому? Теж ні. Просто буде тобі каюк, от і все. Втямив тепер?
— Втямив, та однаково не можу.
— Стули пельку! Зможеш. Інші також змогли. Ти не перший.
Після тієї ночі йому полегшало. Він пішов з Качинським і засвоїв свій перший фронтовий урок. Допомагай, коли можеш. Роби все, що можеш. Та коли вже нічого не можеш зробити — забудь! Відвернися! Не розкисай! Співчуття можна дозволити собі в спокійні часи. Не тоді, коли йдеться про життя і смгрть. Поховай мертвих і хапай зубами життя! Тобі воно ще знадобиться. Жалоба жалобою, а факти фактами. Жалоба не буде меншою, коли ти дивитимєшся фактам у вічі. Тільки так можна вижити.
Равік випив коньяк. Французи за сусіднім столиком і далі теревенили про свій уряд, про неспроможність Франції.