А це вже немало; адже помилки часто походять від того, що втрачається перший образ.
— А тепер тобі пора їхати, — сказав я. — Та будь обережна. Не жени машину.її уста здригнулись в усмішці. Я помітив іронію тільки тоді, коли вже сказав це. Ми стояли на вітряній вулиці серед старих будинків.
— Ти будь обережний, — прошепотіла вона. — Тобі це потрібніше.
Довго витримати в готелі я не міг. Побув трохи у своїй кімнатці, потім пішов на вокзал, купив квиток до Мюнхена й переписав розклад поїздів. Один поїзд відходив у той же вечір. Я вирішив їхати ним.
У місті все стихло. Проходячи через соборну площу, я зупинився. В темряві можна було розглядіти тільки нижню, частину старовинної будівлі. Я думав про Гелен і про те, що мало статись, але наше майбутнє здавалось мені неосяжним і неясним, як ті високі затінені вікна собору; раптом я завагався: чи вірно буде взяти її з собою і чи не приведе це нас до загибелі? Вчинив я легковажний злочин чи приймаю нечувану милість, а може, й те й інше разом?
Недалеко від готелю я почув приглушені голоси і тупіт чобіт. З одного будинку вийшли два есесівці, виштовхнувши на вулицю якогось чоловіка. У світлі вуличного ліхтаря я розглядів його обличчя. Воно було бліде як віск, а з правого куточка уст по підборіддю стікала темною цівкою кров. Чоловік той був лисий, тільки над скронями стирчали пучки темного волосся. Очі в нього були широко розплющені і сповнені такого жаху, якого я вже давно не бачив. Чоловік мовчав. Конвоїри шарпали його й нетерпляче підштовхували вперед. Вони не кричали на нього; вся та сцена була якась приглушена, примарна. Проходячи мимо, есесівці поглянули на мене злісно й визивно, а заарештований втупився в мене застиглими очима й ніби зробив якийсь жест, наче благав про допомогу; його вуста ворухнулись, але не промовили жодного звуку. То була одвічна сцена людського життя: слуги влади, жертва й одвічний третій — німий свідок, який ніколи не підведе руки на захист жертви і не спробує визволити її, бо тремтить за власну безпеку, і саме тому його власна безпека завжди під загрозою.
Я знав, що допомогти арештованому не можу нічим. Озброєні есесівці легко могли б упоратися зі мною, — а тут я ще згадав розповідь одного чоловіка про подібну сцену. Побачивши, що есесівець б'є арештованого єврея, той чоловік поспішив на допомогу жертві. Оглушивши есесівця одним ударом, він гукнув євреєві, щоб той тікав. Але арештований почав проклинати свого рятівника, ось тепер йому, мовляв, справді край, бо доведеться відповісти і за цей злочин; обливаючись сльозами, він пішов по воду, щоб привести до пам'яті есесівця, аби той повів його на смерть…
Я пригадав той випадок, та легше мені не стало. В мені піднялася така суперечлива мішанина безсилля, страху, презирства до самого себе і майже непристойного бажання зберегти своє щастя в той час, коли вбивають інших, — що я зайшов у готель, зібрав свої речі та й поїхав на вокзал, хоча до поїзда лишалося ще багато часу. Мені здавалось поряднішим сидіти в залі чекання, аніж ховатись у готелі. І той незначний ризик, на який я, наче хлопчисько, зважився таким чином, давав принаймні незначну опору моєму почуттю власної гідності.
8
Я їхав цілу ніч і весь наступний день і без будь-яких ускладнень прибув до Австрії.
Газети були заповнені вимогами, запевненнями та різними повідомленнями про інциденти на кордонах, які здебільшого передують війні і в яких дивує те, що сильніші нації завжди звинувачують в агресивності слабіших. Я бачив ешелони з військами; але більшість людей, з якими я говорив, не вірили, що буде війна. Вони сподівались, що після торішнього Мюнхена щоразу буде новий Мюнхен, що Європа надто слаба і так підупала, що вже не наважиться на війну з Німеччиною. В цьому Німеччина відрізнялась од Франції, де кожен знав, що війна неминуча; той, кому загрожує війна, завжди знає більше й раніше за нападника.
Я приїхав у Фельдкірх і зняв собі невеличку кімнату в одному пансіоні. Було літо — сезон для туристів; тому моя поява не привернула уваги. Два чемодани надавали мені поважного вигляду. Я вирішив покинути їх напризволяще і взяти лише невеличкий багаж, щоб не утрудняти себе в дорозі. Спакував усе в рюкзак; турист найменше привертав до себе уваги. За кімнату я заплатив за тиждень наперед.
На другий день я вирушив у дорогу. До півночі пересидів у лісі поблизу кордону. Ще й досі пам'ятаю, як мені дошкуляли комарі і як я спостерігав за блакитною саламандрою, що плавала в калюжці чистої води. На спині в неї був гребінь; вона то пірнала на дно, то знову спливала на поверхню, щоб хапнути повітря. Потім перевернулась і показала своє плямисте, жовто-червоне черевце. Спостерігаючи за нею, я подумав тоді, що її світ обмежений берегами калюжі. Для неї в тій ямці води було все — Швейцарія, Німеччина, Франція, Африка і Йокогама. Вона мирно пірнала на дно й виринала знов на поверхню — в цілковитій гармонії з тихим вечором.
Поспавши кілька годин, я почав збиратись у дорогу. Я був цілком упевнений, що зі мною нічого не трапиться. Та минуло якихось десять хвилин, як передо мною наче з-під землі виріс митний чиновник.
— Стій! Ні з місця! Ви що тут робите?
Він, певно, вже давно підстерігав у темряві порушників кордону. Моєму поясненню: мовляв, ніяких лихих намірів я не маю, а тільки вийшов на прогулянку — він не повірив.
— Ви зможете про все це розповісти у митниці, — сказав він і, знявши зброю з запобіжника, звелів мені йти вперед себе, назад до найближчого населеного пункту.
Я йшов приголомшений, майже очманілий, і тільки один малесенький куточок мого мозку напружено думав: як мені втекти? Та на це годі було й сподіватись — митний чиновник добре знав свою службу. Він ішов за мною, точно дотримуючись правильної дистанції: я не міг ні напасти на нього зненацька, ні віддалитись від нього на зайвих п'ять метрів без того, щоб він негайно не відкрив по мені вогонь.
У митниці він одчинив невеличку кімнатку.
— Заходьте сюди. Тут почекаєте.
— А це довго?
— Поки вас допитають.
— А ви не можете цього зробити зараз? Я ж нічого не вчинив такого, щоб мене саджати під арешт.
— Тоді вам нічого й турбуватись.
— А я і не турбуюсь, — відповів я, знімаючи з себе рюкзак. — То, може, почнемо?
— Почнемо тоді, коли будемо готові до цього, — сказав чиновник, показуючи на диво здорові, білі зуби. І на вигляд і своїм поводженням він скидався на єгеря. — Завтра вранці прийде компетентний у цьому ділі чиновник. Ось тут у кріслі ви можете поспати. Лишилось якихось кілька годин. Хайль Гітлер!
Я оглядівся по кімнаті. Вікно було заґратоване; двері міцні й замикалися ззовні. Втекти я не міг. До того ж десь поряд було чути людські голоси. Довелося сидіти й чекати. Майбутнє нічого втішного мені не обіцяло. Нарешті небо посіріло, потім поступово стало блакитне, а далі зовсім ясне. Знову почулися голосні запахло кавою. Двері розчинились. Я удав, ніби тільки-но прокинувсь, і смачно позіхнув. Зайшов митний чиновник; він був червоний, опасистий і на вигляд сердечніший за того єгеря.
— Нарешті! — вигукнув я. — Страшенно незручно тут спати.
— З якими намірами ви йшли до кордону? — запитав він, одкриваючи мій рюкзак. — Хотіли дременути? Чи займаєтесь контрабандою?
— Поношені штани для контрабанди не годяться, — відповів я. — І старі сорочки теж.
— Прекрасно. Чого ж тоді вас понесло туди серед ночі?
Він одсунув мій рюкзак убік. Я раптом згадав про гроші, що лежали у мене в кишені. Якщо він знайде їх, я пропав. Може, дасть. Бог, обшук на тому й скінчиться?
— Хотів помилуватись Рейном уночі, — сказав я, посміхаючись. — Я турист. І трохи романтик.
— Звідки ви прийшли?
Я назвав пансіон і містечко, з якого прийшов.
— Сьогодні вранці я хотів повернутись туди, — пояснив я. — Там лишилися мої чемодани. І за кімнату я заплатив у пансіоні за тиждень наперед. Як бачите, нічого схожого на контрабанду немає.
— Ну-ну, — відповів чиновник. — Все це ми ще перевіримо. Через годину я зайду за вами. Підемо туди разом. Подивимось, що у вас у чемоданах.
Йти довелося далеченько. І товстун той виявився пильний, як вівчарка. Він вів свій велосипед і безперервно курив. Нарешті ми прийшли.
— Так ось же він! — гукнув чийсь голос із вікна пансіону.
Ще мить — і переді мною стояла хазяйка. Від хвилювання вона розчервонілась як печений рак.
— Боже мій, а ми вже думали, з вами щось скоїлось! Де ж це ви пропадали всю ніч?
Побачивши вранці мою нерозібрану постіль, хазяйка подумала, що мене вже, мабуть, убито. В тих краях нібито вештався підозрілий суб'єкт, на совісті якого було кілька грабіжницьких нападів. Тому хазяйка й викликала поліцію.
Слідом за хазяйкою з будинку вийшов поліцай. Він теж був схожий на єгеря.
— Я заблудився, — якомога спокійніше пояснив я. — А потім настала така чудова ніч. Вперше після дитячих років я знову заночував на лоні природи. Це було прекрасно! Шкода тільки, що я завдав вам стільки клопоту. На жаль, я ненароком підійшов надто близько до кордону. Прошу вас, скажіть митному чиновнику, що я у вас живу.
Хазяйка підтвердила мої слова.
Митного чиновника таке пояснення задовольнило; але поліцай почав допитуватись далі, нотуючи мої відповіді.
— Звідки ви прийшли? — спитав він. — Від кордону? У вас є документи? Хто ви такий?
На мить мені перехопило подих. Адже гроші, які дала мені Гелен, лежали у мене в нагрудній кишені; якщо він дізнається про це, виникне підозра, ніби я збирався переправити їх до Швейцарії, і мене негайно заарештують. А що буде потім —-і подумати страшно.
Я назвав своє прізвище, але паспорта не показав; німцям та австрійцям у себе вдома не обов'язково носити його при собі.
— А хто нам доведе, що ви не той самий розбійник, якого ми шукаємо? — запитав схожий на єгеря поліцай.
Я засміявся.
— Тут нема чого сміятись, — роздратовано заявив він і разом з митним чиновником почав оглядати мої чемодани.
Я удав, ніби сприймаю все це як жарт; але ніяк не міг придумати, чим виправдати наявність великої суми грошей, якщо-вони здумають обшукати й мої кишені. Зрештою вирішив сказати, ніби збираюсь купити собі дачу в тих краях.
На мій подив, у вузенькому боковому відділенні мого другого чемодана чиновник знайшов якогось листа.