Ну, а він, – Віллі показує на Людвіґа, – наш лейтенант, погони на ньому залишаться, і горе тому, хто скаже хоч одне криве слово з цього приводу.
Однорукий киває. На його обличчі вимальовується хвилювання.
– Адже я теж був на фронті, – із зусиллям говорить він. – Я знаю, чим це пахне. Ось… – хвилюючись, він простягає свій обрубок. – Двадцята піхотна дивізія. Верден.
– Ми теж там воювали, – лаконічно відповідає Віллі. – Ну, значить, прощавай!
Він надягає ранець і піднімає гвинтівку. Ми рушаємо в дорогу. Коли Людвіґ проходить повз унтер-офіцера з червоною нарукавною пов'язкою, той бере під козирок, і нам ясно, що він хоче цим сказати: віддаю честь не мундиру й не війні, а товаришеві – фронтовику.
Віллі живе найближче. Розчулено киває він у бік маленького будиночка:
– Привіт тобі, стара руїно! Час уже і в запас, на відпочинок!
Ми зупиняємося, збираючись прощатися. Але Віллі протестує.
– Спершу відпровадимо додому Людвіґа, – заявляє він войовничо. – Картопляний салат і матусині нотації від мене не втечуть.
Дорогою ми ще раз зупиняємося і намагаємося відчистити одяг, не хочеться, аби домашні бачили, що ми билися. Я витираю Людвіґу обличчя, перемотую йому пов'язку так, щоб приховати вимазані кров'ю місця, а то мати його може злякатися. Потім йому однаково* доведеться піти в лазарет.
Без нових перешкод доводимо Людвіґа до будинку. Вигляд у нього все ще не надто здоровий.
– Плюнь на всю цю історію, – кажу я і простягаю йому руку.
Віллі обіймає його своєю величезною лапою за плечі:
– З усіма може трапитися, старий. Якби не твоя рана, ти б зробив із них гуляш.
Людвіґ, мовчки кивнувши нам, відчиняє вхідні двері. Ми чекаємо, поки він піднімається сходами. Він уже майже нагорі, коли раптом Віллі вигукує:
– Іншим разом, Людвіґу, бий відразу ногою, – напучує він, задерши голову догори, – копай ногами й нізащо не підпускай до себе! – І, задоволений, спостерігає, як зачиняються двері.
– Дорого б я дав, щоб довідатися, чому він такий пригнічений останнім часом, – кажу я.
Віллі чухає потилицю.
– Усе через пронос, – відповідає Віллі. – Інакше він би… Пам'ятаєш, як він збив танк під Біксшотом? Один! А це непросто, брате!
Віллі поправляє наплічник на спині:
– Ну, Ернсте, бувай здоровий! Піду подивлюся, як жилося сімейству Гомеєр останні півроку. Я думаю, десь годину всі будуть зворушені, а потім почнеться педагогіка. Моя матуся – о брате! З неї вийшов би справжній фельдфебель! У старенької золоте серце, хоч і в гранітній оправі!
Я залишаюся один, і світ відразу змінюється. У вухах шумить, немов під камінням бруківки тече річка, і я нічого навколо себе не чую та не бачу, поки не доходжу до нашого будинку. Повільно піднімаюся сходами. Над нашими дверима напис: "Ласкаво просимо", а збоку стирчить букет квітів. Рідні побачили мене здалеку, і всі вийшли зустрічати. Мати стоїть попереду, на сходовому майданчику, за нею сестри. У відчинені двері видно нашу їдальню, накритий стіл. Усе дуже урочисто.
– Що це за дурниці? – кажу я. – Квіти та все інше. Навіщо? Не так уже й важливо, що… Чому ти плачеш, мамо? Я ж тут, і війна скінчилася. Навіщо ж плакати?
І тільки потім відчуваю, що сам ковтаю солоні сльози.
II
Ми повечеряли дерунами з ковбасою і яйцями – чудова страва! Яєць я майже два роки не їв, не кажучи вже про деруни.
Ситі та задоволені, сидимо навколо великого столу в нашій їдальні й попиваємо каву з жолудів, присмачену сахарином. Горить лампа, співає канарка, навіть піч натоплена. Вовк лежить під столом і спить. Так добре, що краще не буває.
– Ну, Ернсте, розкажи, де ти побував, що пережив? – питає батько.
– Що пережив? – повторюю я, подумавши. – По суті, нічого такого. Просто весь час воювали. Що ж там було переживати?
Як не ламаю голову, нічого путнього не спадає на думку. Про фронтові справи з цивільними, звісно, говорити не будеш, а іншого я нічого не знаю.
– У вас тут напевно набагато більше новин, – кажу я на своє виправдання.
О так, новин чимало. Сестри розповідають, як вони їздили в село роздобувати продукти для сьогоднішньої вечері. Двічі у них все відбирали жандарми на вокзалі. На третій раз вони зашили яйця в підкладку пальто, картоплю сховали в сумки, підвішені під спідницями, а ковбасу заткнули за блузки. Так і проскочили.
Я слухаю їх не дуже уважно. Вони виросли відтоді, як я бачив їх востаннє. Можливо, я тоді просто нічого не помічав, але тим сильніше це впадає в очі тепер. Ільзе, ймовірно, вже перевалило за сімнадцять. Як летить час!
– Ти чув, що радник Пляйстер помер? – питає батько.
Я заперечно хитаю головою:
– Ні, не чув. Коли?
– У липні. Числа двадцятого.
На грубці свистить чайник. Я перебираю китиці скатертини. Так, так, у липні, думаю я, у липні; за останні п'ять днів липня ми втратили тридцять шість чоловік. Я насилу міг би назвати тепер імена хоч би трьох із цих тридцяти шести, так багато померло після них.
– А що з ним було? – мляво питаю я, обважнівши від незвичного тепла. – Уламок снаряда чи куля?
– Ну що ти, Ернсте, – дивується батько моєму питанню, – він же не солдат! У нього було запалення легенів.
– Ой, справді! – спохопився я і випростався на своєму стільці. – Буває ще й таке.
Вони розповідають про все, що сталося з часу моєї останньої відпустки. Голодні жінки до напівсмерті побили господаря м'ясної крамниці на розі. Якось, наприкінці серпня, на сім'ю видали по цілих півкілограма риби. У доктора Кнотта вкрали собаку і, мабуть, пустили її на мило. Фройляйн Ментруп народила дитинку. Картопля знову подорожчала. Наступного тижня на бойні, кажуть, будуть продавати кістки. Молодша донька тітки Ґрети минулого місяця вийшла заміж, і – уяви! – за ротмістра.
У шибку стукає дощ. Я знизую плечима. Як дивно сидіти в кімнаті. Дивно бути вдома.
Сестра раптом замовкає.
– Ти зовсім не слухаєш, Ернсте, – здивовано каже вона.
– Та ні, слухаю, – запевняю я її і щосили намагаюся опанувати себе. – За ротмістра, ну так, вона вийшла заміж за ротмістра.
– Уявляєш, як їй пощастило! – жваво продовжує сестра. – А в неї ж усе обличчя в ластовинні. Що ти на це скажеш?
Що мені сказати? Якщо шрапнель потрапить у голову ротмістра, то ротмістр точно так само випустить дух, як і будь-який інший смертний.
Рідні продовжують базікати, але я ніяк не можу зібрати докупи своїх думок: вони весь час розбрідаються.
Встаю й підходжу до вікна. На мотузці висить пара сірих кальсонів. Вони ліниво погойдуються в сутінках. Непевний присмерк раннього вечора сіруватий. І раптом переді мною, примарно й віддалено, постає інша картина. Похитується на вітрі білизна, самотня губна гармоніка у вечірній час, нічний похід. Трупи негрів у вицвілих блакитних шинелях; губи убитих потріскані, очі налиті кров'ю. Газ. На мить усе це чітко постає переді мною, потім, сколихнувшись, зникає, і знову погойдуються на мотузці кальсони, видніється сірувата імла, і знову я відчуваю за спиною кімнату, рідних, тепло, надійні стіни.
"Усе це вже минуле", – думаю я з полегшенням і швидко відвертаюсь від вікна.
– Що з тобою, Ернсте? – питає батько. – Ти і п'ятнадцять хвилин не можеш всидіти на місці.
– Це, напевно, від утоми, – припускає мати.
– Ні, – кажу я в якомусь сум'ятті й намагаюся розібратися в собі, – ні, не тому. Але я, здається, дійсно не можу довго всидіти на стільці. На фронті в нас не було стільців, ми валялися абиде. Я просто відвик.
– Дивно, – каже батько.
Я знизую плечима. Мати посміхається.
– Ти ще не був у себе в кімнаті? – питає вона.
– Ні, – кажу я і вирушаю до себе.
Відчиняю двері. Від знайомого запаху невидимих у темряві книг у мене б'ється серце. Нетерпляче вмикаю світло. Потім озираюся.
– Усе залишилося як було, – говорить за моєю спиною сестра.
– Так, так, – відповідаю я неуважно, мені хочеться побути на самоті.
Але всі вже тут. Вони стоять у дверях і підбадьорливо поглядають на мене. Я сідаю в крісло й кладу руки на стіл. Який він напрочуд гладкий і прохолодний! Так, усе на старому місці. Ось і прес-пап'є із коричневого мармуру – подарунок Карла Фоґта. Воно стоїть на своєму місці, між компасом і чорнильницею. А Карл Фоґт убитий на Кеммельських висотах.
– Тобі вже не подобається твоя кімната? – питає сестра.
– Ні, чому ж? – нерішуче кажу я. – Але вона якась маленька.
Батько сміється:
– Такою вона була завжди.
– Звичайно, – кажу я, – але чомусь мені здавалося, що вона набагато просторіша.
– Ти так давно не був тут, Ернсте! – каже мати. Я мовчки киваю. – На ліжко, будь ласка, не дивися, я ще не поміняла білизну.
Я обмацую кишеню своєї куртки. Адольф Бетке подарував мені на прощання пачку сигар. Мені хочеться закурити зараз одну з них. Усе навколо стало якимось непевним, ніби паморочиться у голові. Я жадібно вдихаю тютюновий дим, і відразу стає легше.
– Ти куриш сигари? – здивовано й мало не з докором каже батько.
Я не менш здивовано дивлюся на нього:
– Звичайно; вони входили на фронті в наш пайок; ми отримували по три-чотири штуки щодня. Хочеш?
Похитуючи головою, він бере сигару:
– Раніше ти зовсім не курив.
– Так, раніше, – кажу я, мені трохи смішно, що він надає цьому такого значення. Раніше я б, звичайно, не дозволив собі сміятися з батька. Але повага до старших випарувалося в окопах. Там усі були рівні.
Крадькома поглядаю на годинник. Я тут якихось дві години, але мені здається, що відтоді, як я розлучився з Віллі й Людві-ґом, минуло кілька місяців. Найохочіше я б негайно помчав до них, я ще не можу звикнути до думки, що залишуся в сім'ї назавжди, мені все ще ввижається, що завтра або післязавтра ми знову будемо крокувати пліч-о-пліч, клянучи все і вся, покірні долі, згуртовані воєдино.
Нарешті я встаю та приношу з передпокою шинель.
– Ти хіба не проведеш цей вечір із нами? – питає мати.
– Мені потрібно ще з'явитися в казарму, – кажу я. Адже справжню причину вона однаково не зрозуміє.
Вона виходить зі мною на сходи.
– Зачекай, – каже вона, – тут темно, я тобі посвічу.
Від несподіванки я зупиняюся. Посвітити? Для того, щоб зійти цими кількома сходинками? О Господи, через скільки багнистих вирв, через скільки розритих доріг доводилося мені ночами пробиратися під обстрілом і в повній темряві! А тепер, виявляється, мені потрібне світло, щоб зійти сходами! Ох, мамо, мамо! Але я терпляче чекаю, поки вона принесе лампу.