Я піднімаю очі. Чим це я займаюся? Я прийшов сюди, щоб побачити улюблені куточки моєї юності. А що я роблю замість цього? Проводжу тут лінію окопів. Звичка, думаю я. Ми більше не бачимо природи, для нас існує тільки місцевість, місцевість, придатна для атаки чи оборони, старий млин на пагорбі – це більше не млин, а опорний пункт, ліс – не ліс, а прикриття від артилерії. Усе довкола – це лише марево.
Я струшую його з себе та намагаюся повернути свої думки до минулого. Але мені це не вдається. Немає колишньої радості, і навіть зникло бажання бродити знайомими місцями. Повертаю назад.
Здалеку помічаю самотню постать, яка йде мені назустріч. Це Ґеорґ Рає.
– Ти що тут робиш? – питає він здивовано.
– А ти?
– Нічого, – каже він.
– І я нічого.
– А що це за банка? – насмішкувато питає він. Я червонію.
– Чого ти соромишся, – говорить Рає. – Захотілося, мабуть, рибок наловити, як колись, так?
Я киваю.
– Ну і як? – питає він. Я тільки хитаю головою у відповідь.
– Це правда. У солдатській шинелі такого вже не зробиш, – замислено говорить він.
Ми сідаємо на штабель дров і закурюємо. Рає знімає кашкет:
– А пам'ятаєш, як ми тут марками мінялися?
– Пам'ятаю. Від свіжозрубаного лісу міцно пахло на сонці смолою і дьогтем, виблискувало листя на тополях, і від води піднімався прохолодний вітерець. Я все пам'ятаю, все-все. Як ми шукали зелених жаб, як читали книжки, як говорили про майбутнє, про життя, яке чекає на нас у блакитній далечині й манить, ніби неголосна музика.
– А насправді все було трохи не так, Ернсте, правда? – Рає посміхається, і посмішка в нього така ж, як у всіх у нас – трохи втомлена, гірка. – На фронті ми й рибу ловили по-іншому. Кидали у воду гранату, і риба відразу ж спливала на поверхню білим черевом догори. Так було швидше.
– Як сталося, Ґеорґу, – питаю я, – що ми тиняємося без діла й не знаємо, за що б нам взятися?
– Наче чогось не вистачає, Ернсте, правда?
Я киваю. Ґеорґ торкається до моїх грудей:
– Ось що я тобі скажу. Я теж багато про це думав. Ось це все, – він показує на луки перед нами, – було життям. Воно цвіло й росло, і ми росли разом із ним. А те, що за нами, – він показує головою назад, – було смертю, там усе вмирало й зачепило нас також. – Він знову гірко посміхається. – Ми потребуємо невеликого ремонту, друже.
– Якби зараз було літо, ми, можливо, менше б мучилися, – кажу я. – Улітку все якось легше.
– Не в цьому справа. – ҐеорГ випускає цигарковий дим із рота. – Мені здається, тут справа не в цьому.
– А в чому? – питаю я.
Він знизує плечима й встає:
– Ходімо додому, Ернсте. А знаєш, сказати тобі, що я надумав? – Він нахиляється до мене: – Я, мабуть, повернуся до армії.
– Ти здурів, – кажу я вражено.
– Анітрохи, – заперечує він, і обличчя його на мить стає дуже серйозним, – я просто послідовний.
Я зупиняюся:
– Але послухай, Ґеорґу.
Він іде далі.
– Я ж повернувся додому на кілька тижнів раніше за тебе, Ернсте, – говорить він і переводить розмову на іншу тему.
Коли ми доходимо до перших будинків, я випускаю колючок у канал. Змахнувши хвостами, рибки миттю пливуть геть. Банку я залишаю на березі.
Я прощаюся з Ґеорґом. Він повільно йде геть. Я зупиняюся перед нашим будинком і дивлюся вслід Ґеорґу. Його слова мене дивно схвилювали. З усіх боків підкрадається щось невловиме, воно відступає, коли я хочу схопити його, воно розпливається, коли я наступаю на нього, а потім знову повзе за мною, крутиться навколо мене, підстерігає.
Свинцеве небо нависло над низьким чагарником у сквері біля площі Луїзенпляц, безлисті дерева, десь стукає під поривами вітру незачинене вікно, і в бузинових хащах палісадників ховаються сирі безнадійні сутінки.
Погляд мій переходить із предмета на предмет, і раптом мені починає здаватися, що я все це вперше бачу, що все тут страшенно чуже мені, що я майже нічого не впізнаю. Невже цей мокрий і брудний шматок газону й справді обрамляв роки мого дитинства, такі яскраві та окрилені в моїх спогадах? Невже ця порожня і сіра площа, ця фабрична будівля навпроти і є тим тихим куточком всесвіту, який ми називали батьківщиною і який серед жахіть фронтового життя означав для нас надію та порятунок від загибелі? Невже ця сумна вулиця з низкою безглуздих будинків і є та сама, образ якої в скупі проміжки часу між смертю і смертю поставав над окопами, як світла й тужлива мрія? Хіба в думках моїх ця вулиця не була набагато світлішою і яскравішою, набагато жвавішою і ширшою? Невже все це не так? Невже кров моя брехала, невже спогади обманювали мене?
Мене лихоманить. Усе довколишнє здається мені не таким, як раніше, хоча ніщо й не змінилося. Баштовий годинник на фабриці Нойбауера показує час, як і показував ще тоді, коли ми, не відриваючи очей, дивилися на циферблат, намагаючись вловити рух стрілок, а у вікні тютюнової крамнички, де Рає купував для нас перші сигарети, як і раніше сидить араб із гіпсовою трубкою; а навпроти, у бакалійній крамниці, на рекламі мильного порошку, зображені ті самі фігури, яким в сонячні дні ми з Карлом Фоґтом випалювали очі скельцями від годинника. Я дивлюся на вітрину: випалені місця ще й тепер видно. Але між учора й сьогодні лежить війна і Карл Фоґт давно вбитий на Кеммельських висотах.
Я не можу зрозуміти, чому, стоячи тут, я не відчуваю того ж, що тоді, у вирвах і бараках. Куди поділася колишня повнота почуттів, тремтіння, світло, блиск, все те, що неможливо описати словами? Невже в спогадах було більше життя, ніж насправді? Хіба спогади не перетворювалися на дійсність, поки сама дійсність поволі відступала назад, дедалі більше видихалася, поки не перетворилася на голий кістяк, на якому колись майоріли яскраві прапори? Можливо, спогади відірвалися від дійсності й висять тепер над нею, як похмура хмара? Невже роки, проведені на фронті, спалили всі мости в минуле?
Питання, самі лише питання. А відповіді немає.
IV
Розпорядження про порядок проведення шкільних занять для учасників війни отримано. Наші представники зуміли домогтися виконання всіх вимог: скорочений термін навчання, спеціальний курс для солдатів і пільги під час складання випускного іспиту.
Нелегко було всього цього домогтися, хоч у нас і революція. Бо весь цей переворот – лише легкі брижі на поверхні води. Углиб він не проникає. Яка користь від того, що один-два керівних пости зайняті новими людьми? Кожен солдат знає, що в командира роти можуть бути найкращі наміри, але якщо унтер-офіцери не підтримають його, він безсилий що-небудь зробити. Точнісінько так і найбільш передовий міністр зазнає поразки, якщо він оточений реакційним блоком таємних радників. А таємні радники в Німеччині залишилися на своїх місцях. Ці канцелярські наполеони незнищенні.
Перший урок. Ми знову на шкільній лаві. Майже всі у військових формах. Троє бороданів. Один одружений.
Я впізнаю на своїй парті акуратно вирізьблені складаним ножем і розфарбовані чорнилом літери – мої ініціали. Я добре пам'ятаю, що цей шедевр було створено на уроці історії. І все ж мені здається, що відтоді минуло сто років, так дивно знову сидіти тут. Війна відсувається в минуле, і коло замикається. Але нас у цьому колі вже немає.
Заходить учитель німецької мови Голлерман і починає із най-необхіднішого: повертає наші речі, що залишилися в школі. Мабуть, це давно лежало тягарем на його акуратній учительській душі. Він відмикає класну шафу й виймає звідти креслярські дошки, підставки для олівців, а також товсті сині стоси зошитів – домашні твори, диктанти, класні роботи. На кафедрі, ліворуч від нього, виростає висока стопка. Учитель називає імена, ми відгукуємося, і кожен отримує свій зошит. Віллі їх нам перекидає так, що промокальні папірці розлітаються врізнобіч.
– Бреєр!
– Тут!
– Брюкер!
– Тут!
– Детлефс!
Мовчання.
– Убитий! – кричить Віллі.
Детлефс, маленький, русявий, кривоногий, колись залишився на другий рік; єфрейтор, убитий у сімнадцятому році на Кеммель-ських висотах. Зошит переміщується на правий бік кафедри.
– Діркер!
– Тут.
– Дірксман!
– Убитий.
Дірксман, син селянина, великий любитель пограти в скат, поганий співак, убитий під Іпром. Зошит відкладається праворуч.
– Еґґерс!
– Ще не прибув, – повідомляє Віллі.
Людвіґ додає:
– Прострелено легеню. Перебуває у тиловому лазареті в Дортмунді. Через три місяці буде направлений в Ліппшпрінґе.
– Фрідріхс!
– Тут!
– Гізекке!
– Пропав безвісти!
– Неправда, – поправляє Вестергольт.
– Але ж він занесений у списки зниклих безвісти, – каже Райнерсманн.
– Так і є, – відповідає Вестергольт, – але він уже три тижні перебуває тут, у божевільні. Я сам його бачив.
– Герінг перший!
– Убитий.
Герінг перший. Відмінник, писав вірші, давав приватні уроки, на зароблені гроші купував книги. Загинув під Суассоном разом зі своїм братом.
– Герінг другий, – уже тільки бурмоче вчитель німецької мови й сам кладе зошит направо. – Писав справді хороші твори, – говорить він замислено, перегортаючи зошит Герінга першого.
Ще не один зошит переміщується праворуч, а після переклички на кафедрі залишається солідна гірка нерозданих робіт. Класний керівник Голлерман нерішуче дивиться на неї. Відчуття порядку в ньому, мабуть, нуртує: він не знає, що робити з цими зошитами. Нарешті знаходить вихід: зошити можна послати батькам загиблих.
Але Віллі з цим не згоден.
– Ви вважаєте, що їм принесе задоволення такий зошит із безліччю помилок і з позначками "незадовільно" й "дуже погано"? – запитує він. – Облиште це!
Голлерман дивиться на нього круглими від подиву очима:
– Але що ж мені робити з ними?
– Залишити в шафі, – говорить Альберт.
Голлерман обурений:
– Це абсолютно неприпустимо, Троске, – ці зошити не є власністю школи, їх не можна просто взяти й покласти в шафу.
– О Господи, як усе це складно! – стогне Віллі, хапаючи себе за чуприну. – Гаразд, віддайте зошити нам, ми самі їх розішлемо.
Голлерман не відразу наважується випустити з рук зошити.
– Але, – в голосі його чується тривога, – ідеться про чужу власність.
– Гаразд, – заспокоює його Віллі, – ми зробимо все, що скажете. Зошити будуть відправлені рекомендованими бандеролями, з достатньою кількістю марок. Тільки не хвилюйтеся. Порядок за будь-яку ціну!
Він підморгує нам і стукає себе по лобі.
Після уроку ми перегортаємо наші зошити.