Він не знає, що йому робити: стояти на сторожі дисципліни чи впливати на нас по-доброму. Але він не встигає прийняти рішення.
– Пане директор, – каже Альберт Троске, – ми з'явилися сюди не для того, щоб почути, як добре ми зробили свою справу, хоча, на жаль, і не зуміли перемогти. Нам на це насрати!
Директор здригається, з ним здригається вся колегія педагогів, зал хитається, орган тремтить.
– Я змушений просити принаймні про те, щоб ви вибирали вислови, – намагається протестувати директор.
– Насрати, насрати і ще раз насрати, – вперто повторює Альберт. – Зрозумійте ж, роками тільки це слово й було в нас на язиці. Коли на фронті нам доводилося зовсім нестерпно, то ми забували всі ті нісенітниці, якими ви набивали нам голови, зціплювали зуби, говорили: "Насрати", – і все знову ставало на свої місця. А ви тут ніби з неба впали! Робите вигляд, що не маєте ні найменшого уявлення про те, що сталося! Сюди прийшли не слухняні вихованці, не зразкові хлопчики, сюди прийшли солдати!
– Але, панове, – мало не благально вигукує директор, – це непорозуміння, прикре непорозуміння.
Йому не дають договорити. Його перебиває Гельмут Райнерс-манн; у бою на Ізері він виніс із-під важкого ураганного вогню свого пораненого брата, і поки дотягнув його до перев'язувального пункту, той помер.
– Вони померли, – дико кричить він, – вони померли не для того, щоб ви тут виголошували промови! Померли наші товариші, і все тут! Ми не бажаємо, щоб про це багато мололи язиками!
У залі шум і замішання. Директор нажаханий і цілковито розгублений. Учителі скидаються на купку сполоханих курей. Тільки двоє з них зберігають спокій. Вони були на фронті.
Директор, видно, таки вирішив спробувати втихомирити нас. Але нас занадто багато, і Віллі надто вже оглушливо репетує перед його носом. Та й хто знає, чого можна чекати від цих дикунів, можливо, зараз вони витягнуть із кишень гранати. Старий директор махає руками, як архангел крилами. Але ніхто не звертає на нього уваги.
Раптом шум якось відразу спадає. Людвіґ Бреєр виходить уперед. Усі затихають.
– Пане директор, – починає своїм звичним чітким голосом Людвіґ, – ви бачили війну на свій лад: із прапорами, ентузіазмом і оркестрами. Але ви бачили її не далі вокзалу, з якого ми від'їжджали. Ми зовсім не хочемо вас засуджувати за це. І ми раніше думали так само, як ви. Але ми дізналися і про зворотний бік медалі. Перед нею пафос чотирнадцятого року розсипався на порох. І все ж ми протрималися, бо нас тримало разом щось глибше, те, що народилося вже там, на фронті: відповідальність, про яку ви нічого не знаєте і для якої не потрібно слів.
Приблизно хвилину Аюдвіґ нерухомо дивиться в одну точку. Потім проводить рукою по лобі й продовжує:
– Ми не збираємося мститися вам; це було б безглуздо, адже ніхто не передбачав того, що потім відбулося. Але ми вимагаємо, щоб ви не наказували нам, як ми повинні думати про все це. Ми йшли воювати зі словом "батьківщина" на вустах і повернулися, зберігши в серці те, що ми тепер розуміємо під словом "батьківщина". Тому ми просимо вас мовчати. Киньте ваші гучні фрази. Вони для нас більше не годяться. Не годяться вони й для наших полеглих товаришів. Ми бачили, як вони вмирали. Спогади про це ще настільки свіжі, що нам нестерпно слухати, коли про них говорять так, як робите це ви. Вони померли за щось більше, ніж за подібні промови.
У залі запала глибока тиша. Директор нервово стискає руки.
– Але послухайте, Бреєре, – тихо каже він, – але ж я… Та я ж зовсім не те мав на увазі.
Людвіґ мовчить.
Почекавши трохи, директор продовжує:
– Тоді скажіть самі, чого ви хочете.
Ми дивимося один на одного. Чого ми хочемо? Якби це можна було сказати в двох словах! Сильні, але неясні почуття клекочуть у нас усередині. Тільки як передати їх словами?
Ці слова ще не народилися в нас. Можливо, вони народяться згодом.
Зал мовчить. Але ось уперед протискається Вестергольт і виростає перед директором.
– Давайте говорити про справи, – пропонує він, – це тепер для нас найважливіше. Цікаво знати, як ви собі уявляєте нашу подальшу долю? Нас тут сімдесят солдатів, які змушені знову сісти на шкільну лаву. Наперед заявляю вам: ми майже всі ваші науки забули, але надовго тут засиджуватися у нас немає ні найменшого бажання.
Директор заспокоюється. Він каже, що наразі про це немає ніяких вказівок згори. Тому, мабуть, кожному доведеться тимчасово повернутися у той клас, у якому він учився, ідучи на фронт. Пізніше буде видно, що вдасться зробити.
Голоси гудуть, подекуди лунає сміх.
– Невже ви серйозно думаєте, – роздратовано каже Віллі, – що ми сядемо за парти поруч із дітьми, які не воювали, і будемо чемненько піднімати руки та просити у пана вчителя дозволу відповісти на запитання. Ми залишимося групою і не розділимося.
Тільки тепер ми бачимо по-справжньому, наскільки все це смішно. Роками нас змушували стріляти, колоти і вбивати, а тут раптом виникає важливе питання: з якого класу ми пішли на війну – з шостого чи з сьомого. Одні з нас уміли розв'язувати рівняння з двома невідомими, інші – лише з одним. А тепер це має вирішити нашу долю.
Директор обіцяє поклопотатися, щоб домогтися для фронтовиків спеціальних курсів.
– Чекати нам ніколи, – коротко оголошує Альберт Трос-ке. – Ми самі візьмемося за цю справу.
Директор ні словом не заперечує; він мовчки йде до дверей.
Учителі йдуть за ним. Ми теж розходимося. Але перш ніж покинути зал, Віллі, якому не до вподоби, що вся ця історія пройшла дуже спокійно, бере з кафедри обидва вазонки з квітами і жбурляє їх об підлогу.
– Ці бур'яни завжди мене дратували, – похмуро заявляє він.
Лавровий вінок він надягає на голову Вестергольта:
– На, звари собі суп!
Димлять сигари й люльки. Ми, семінаристи, зібралися разом із гімназистами-фронтовиками на нараду. Нас понад сто солдатів, вісімнадцять лейтенантів, тридцять фельдфебелів і унтер-офіцерів.
Альвін Вестергольт приніс із собою старий шкільний статут і читає його вголос. Читання посувається повільно: кожен розділ супроводжується реготом. Ми ніяк не можемо собі уявити, що ось цьому ми колись підкорялися. Вестергольт найбільше сміється з правила, за яким після сьомої вечора ми без дозволу вчителя не можемо виходити на вулицю. Але Віллі шикає на нього:
– Ти, Альвіне, краще поводься тихіше. – Ти скомпрометував свого класного керівника більше за всіх. Сам подумай: спершу ти був занесений до списків убитих, потім зазнав честі отримати зворушливу промову розчуленого директора, у якій він вшановує тебе як героя і зразкового учня, і після цього в тебе ще вистачає нахабства повернутися цілим і неушкодженим! Старий тепер здорово вляпався з тобою. Йому доведеться взяти назад усі похвали, які він призначив тобі як небіжчикові. Адже з алгеброю і з творами у тебе, мабуть, так само погано, як і раніше.
Ми вибираємо учнівські ради. Наші педагоги, можливо, здатні втовкмачити нам у голови трохи знань, необхідних для складання іспитів, але керувати собою ми їм не дозволимо. Від нас, семінаристів, ми вибираємо до ради Людвіґа Бреєра, Гельмута Райнерсманна й Альберта Троске; від гімназистів – Ґеорґа Рає і Карла Брьоґера. Далі нам треба вибрати трьох делегатів для поїздки – завтра ж – у навчальний округ і міністерство освіти. їхнє завдання – домогтися впровадження наших вимог щодо терміну навчання та іспитів. Поїдуть Віллі, Вестергольт і Альберт. Людвіґ їхати не може – він ще не цілком одужав.
Усі троє отримують військові посвідчення та безкоштовні проїздні квитки. їх у нас у запасі цілі пачки. Не бракує нам і офіцерів та солдатських депутатів, щоб підписати ці папірці.
Гельмут Райнерсманн придумує, як досягти візуальної переконливості. Він умовляє Віллі повісити в шафу знайдену ним на складі нову шинель і надіти для подорожі стару – залатану й продірявлену кулями. Віллі вражений:
– Навіщо?
– На канцелярських щурів така штука подіє краще, ніж тисяча аргументів, – пояснює Гельмут.
Віллі незадоволений: він дуже пишається своєю новою шинеллю й розраховував похизуватися нею в столичних кафе.
– Якщо я в розмові з чиновником міністерства добряче стукну кулаком по столі, це подіє не гірше, запевняю тебе, – намагається відстояти свої інтереси Віллі.
Але Гельмута нелегко переконати.
– Не можна, Віллі, одним махом трощити все, – каже він. – Нам ці люди тепер потрібні, що ж удієш? Якщо ти в латаній шинелі вдариш кулаком по столі, ти досягнеш більшого, ніж якщо ти це зробиш у новій, такі вже ці панове, повір мені.
Віллі погоджується. Гельмут повертається до Альвіна Вестер-гольта й оглядає його. Фігура Альвіна здається йому недостатньо значущою. Тому він чіпляє йому на груди орден Людвіґа Бреєра.
– Так ти справиш сильніше враження на будь-якого таємного радника, – каже Гельмут.
Альберт цього не потребує. У нього на грудях і без того достатньо брязкалець. Тепер усі троє споряджені як слід. Гельмут оглядає плоди своїх старань.
– Блискуче! – каже він. – А тепер – у дорогу! І покажіть цим відгодованим свиням, що означає справжній рубака.
– Можеш на нас покластися, – відповідає Віллі. Він заспокоївся і почувається в своїй тарілці.
Димлять сигари й люльки. Мрії, ідеї та бажання вирують ключем. Хто знає, у що все це виллється. Сотня молодих солдатів, вісімнадцять лейтенантів, тридцять фельдфебелів і унтер-офіцерів зібралися тут і хочуть знову вступити в життя. Кожен із них зуміє з найменшими втратами провести крізь артилерійський вогонь по важкій місцевості роту солдатів, кожен із них, ні хвилини не вагаючись, зробив би все, що слід, якби вночі в його окопі пролунав крик: "Ідуть!" Кожен із них – справжній солдат, не більше й не менше.
Але для мирного життя? Чи здатні ми на це? Чи зможемо ми стати ще кимось, крім солдатів?
ЧАСТИНА III
І
Я іду з вокзалу, приїхав відвідати Адольфа Бетке. Будинок його впізнаю відразу: на фронті Адольф досить часто й детально описував його.
Сад із фруктовими деревами. Яблука зібрано ще не всі. Багато їх лежить у траві під деревами. На майданчику перед будинком величезний каштан. Земля під ним густо всіяна іржаво-бурим листям; цілі купи листя лежать і на кам'яному столі та на лаві. Серед них мерехтять колючі, як їжаки, рожево-білі серединки розколотих каштанів та брунатно відблискують шкірки позбавлених лушпиння плодів.