При першій нагоді непомітно вислизаю за двері.
У передпокої чекає все той же лакей у фраку. Одягаючи шинель, я розлючено бубоню:
– Тебе б в окоп посадити, мавпо лакована! Тебе та й усю цю зграю!
А потім гучно грюкаю дверима.
Вовк чекає мене на вулиці. Він радісно кидається до мене.
– Ходімо, Вовче, – кажу я, і раптом мені стає ясно, що розлютила мене не неприємність з відбивною, а застояний, самовдо-волений дух старих часів, який все ще панує тут. – Ходімо, Вовче, – повторюю я, – це чужі нам люди! З кожним Томмі, з будь-яким французом в окопах ми порозуміємося легше, ніж із ними. Ходімо, Вовче, ходімо до наших товаришів! З ними краще, хоча вони і їдять руками, а потім відгикують. Ходімо!
Ми зриваємося з місця, собака і я, біжимо щосили, швидше й швидше, мчимо як божевільні, й очі в нас горять. Вовк гавкає, а я важко дихаю. Нехай усе котиться до біса – ми живемо, Вовче, чуєш? Ми живемо!
V
Ми з Людвіґом Бреєром і Альбертом Троске прямуємо до школи. Таки довелося нам знову взятися за навчання. Ми вчилися в учительській семінарії, і для нас не влаштовували спеціального дострокового випуску. Гімназистам, які йшли на війну, пощастило більше. Багато з них встигли скласти іспити до відправки на фронт або під час відпусток. Решта, в тому числі й Карл Брьо-ґер, змушені, як і ми, повернутися на шкільну лаву.
Ми проходимо повз собор. Зелену мідь куполів зняли й замінили сірим покрівельним толем. Куполи ніби вкриті цвіллю і роз'їдені іржею, і церква справляє враження мало не фабричної будівлі. Мідь переплавили на гранати.
– Господу Богу це й уві сні не снилося, – каже Альберт.
Із західного боку собору, у глухому куті, стоїть двоповерховий будинок учительської семінарії. Навскоси – гімназія. Далі – річка й вал, обсаджений липами. До того, як ми стали солдатами, будівлі ці вміщали в собі весь наш світ. їх замінили окопи. Тепер ми знову тут. Але колишній світ став нам чужим. Окопи виявилися сильнішими.
Не доходячи до гімназії, ми зустрічаємо Ґеорґа Рає, товариша наших дитячих ігор. Він був лейтенантом і ротним командиром, мав можливість скласти випускний іспит, але під час відпустки пив і байдикував, не думаючи про атестат зрілості. Тому йому знову доводиться вступати в останній клас, у якому він вже просидів два роки.
– Ну, Ґеорґу? – питаю я. – Як твої успіхи? Ти, кажуть, на фронті став першокласним латиністом?
Довготелесий, як чапля, він великими кроками проходить у двір гімназії і, сміючись, кричить мені навздогін:
– Дивись, не схопи двійку з поведінки!
Останні півроку він служив льотчиком. Він збив чотири англійських літаки, але я сумніваюся, що він зуміє довести теорему Піфагора.
Наближаємося до семінарії. Назустріч – суцільні військові шинелі. Майже забуті обличчя, роками не чуті імена. Підходить, шкутильгаючи, Ганс Вальдорф, якого ми в листопаді сімнадцятого року витягли з вогню із розбитим коліном. Йому відрізали ногу до стегна, він носить важкий протез на шарнірах і сильно стукає, коли ходить. Ось і Курт Лайпольд. Сміючись, він представляється:
– Гьотц фон Берліхінген із залізною рукою.
На місці правої руки в нього протез.
З воріт виходить юнак, у якого замість голосу виривається з горла якесь клекотіння:
– Мене ви, мабуть, не впізнаєте, правда ж?
Я вдивляюся в обличчя, точніше, в те, що залишилося від обличчя. Чоло, аж до лівого ока, перетинає широкий червоний шрам. Над оком наросла плоть так, що око ледь видно. Але воно зряче. Праве око нерухоме – скляне. Носа немає. Місце, де він мав бути, закриває чорний клапоть. З-під клаптя тягнеться рубець, який двічі перетинає рот. Рубець зрісся бугристо й косо, і тому мова така нечітка. Зуби штучні – видно, як во-ни прикріплені. Нерішуче дивлюся на нього. Клекочучи, голос промовляє:
– Пауль Радемахер.
Тепер я впізнаю його. Ну так, адже це його сірий костюм у смужку!
– Здрастуй, Паулю, як справи?
– Сам бачиш, – він намагається розтягнути губи в посмішку. – Два удари заступом. Та й це ще на додачу.
Радемахер піднімає руку, на якій бракує трьох пальців. Сумно блимає його єдине око. Друге нерухомо й байдуже дивиться вперед.
– Не знаю, чи зможу я ще стати вчителем. Дуже вже погано в мене з мовою. Ти, наприклад, розумієш мене?
– Чудово розумію, – відповідаю я. – Із часом усе владнається. Напевно можна буде ще раз прооперувати.
Він знизує плечима й мовчить. Видно, у нього мало надії. Якби можна було оперувати ще раз, лікарі, напевно, вже зробили б це.
До нас прямує Віллі, начинений останніми новинами. Борк-ман, виявляється, таки помер від своєї рани в легенях. Рана ускладнилася швидкоплинними сухотами. Генце, дізнавшись, що пошкодження спинного мозку навіки прикує його до інвалідного крісла, застрелився. Генце можна зрозуміти: він був нашим найкращим футболістом. Меєра вбили у вересні. Ліх-тенфельда – у червні. Ліхтенфельд пробув на фронті тільки Два дні.
Раптом ми здивовано зупиняємося. Перед нами виростає маленька непоказна фігура.
– Вестергольте? Невже ти? – з подивом запитує Віллі.
– Я, мухомор ти нещасний!
Віллі вражений:
– А я думав, тебе вбили.
– Поки ще ні, – добродушно відповідає Вестергольт.
– Але ж я ж сам читав оголошення в газеті!
– Помилилися, – посміхається чоловічок.
– Нічому не можна вірити, – похитуючи головою, говорить Віллі. – Я думав, тебе давно зжерли черв'яки.
– Вони з тебе почнуть, Віллі, – самовдоволено кидає Вес-тергольт. – Ти раніше там будеш. Руді довго не живуть.
Ми заходимо у ворота. Двір, на якому ми колись о десятій ранку їли наші бутерброди, класні кімнати з дошками й партами, – все це точно таке ж, як і колись, але для нас немов із якогось іншого світу. Ми впізнаємо лише запах цих напівтемних приміщень: такий самий, як у казармі, тільки трохи слабший.
Сотнями труб поблискує в актовому залі орган. Праворуч від органа розмістилася група вчителів. На директорській кафедрі стоять два вазонки з кімнатними рослинами, листки яких схожі на шкіряні, а спереду її прикрашає лавровий вінок зі стрічками. На директорові сюртук. Отже, передбачається урочиста зустріч.
Ми збилися в купку. Нікому не хочеться опинитися в першому ряду. Тільки Віллі невимушено виходить вперед. Його руда голова в напівтемряві залу нагадує червоний ліхтар у нічному шинку.
Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інші люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, ми в глибині душі все-таки вірили їм, хоча й жартували з них. Тепер же це для нас лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.
Ось вони стоять і знову збираються нас повчати. На їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого ж вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми здобули інше знання – жорстоке, криваве, страшне й невблаганне. Тепер ми могли б їх дечого повчити, але кому це потрібно!
Якби, наприклад, зараз на цей зал почалася штурмова атака, вони б, як кролі, кинулися врізнобіч, розгублено й безпорадно, – з нас же ніхто не втратив би голови. Спокійно й рішуче ми почали б із найбільш доцільного: закрили б їх десь, щоб не плуталися під ногами, а самі взялися б за оборону.
Директор відкашлюється і починає промову. Слова вилітають з його вуст округлі, гладкі, – він прекрасний оратор, цього в нього не забереш. Він говорить про героїчні битви наших військ, про боротьбу, про перемогу й відвагу. Однак, незважаючи на пишномовні фрази (а може, якраз завдяки їм), я відчуваю наче укол шпилькою. Так гладко й округло все це не відбувалося. Перезираюся з Людвіґом, Альбертом, Вальдорфом, Вестергольтом, Райнерсманном; усім ця промова не подобається.
Директор говорить дедалі натхненніше. Він славить героїзм не тільки на полі бою, а й непомітний героїзм у тилу.
– І ми тут, на батьківщині, ми теж виконували свій обов'язок, ми відмовляли собі у всьому, ми голодували заради наших солдатів, жили в страхові за них, тремтіли за них. Важке це було життя, і нерідко нам доводилося, можливо, навіть гірше, ніж нашим хоробрим воїнам на фронті.
– Ось воно як! – виривається у Вестергольта.
Піднімається ремствування. Скоса подивившись на нас, старий продовжує:
– Ми, зрозуміло, не будемо порівнювати наших заслуг. Ви безстрашно дивилися в обличчя смерті й виконали свій великий обов'зок, навіть якщо остаточна перемога й не судилася нашій армії. Так давайте ж тепер ще сильніше згуртуємось у палкій любові до нашої батьківщини, яка пройшла крізь важкі випробування, давайте всупереч усім ворожим силам працювати на відновлення зруйнованої країни, працювати за заповітом нашого великого вчителя Ґете, який з глибини століть голосно промовляє у наш неспокійний час:
Стихіям всім наперекір себе ми маєм зберегти!
Голос старого на півтону знижується. Тепер він оповив його серпанком і намастив оливою. У темній зграйці вчителів починається рух. На обличчях – сувора зосередженість.
– Особливо ж вшануємо пам'ять синів нашого навчального закладу, які відважно поспішили на захист батьківщини й не повернулися з фронту. Двадцяти одного юнака немає серед нас, двадцять один боєць загинув смертю славних у бою, двадцять один герой спочиває у ворожій землі після ратних подвигів і спить непробудним сном під зеленою травою.
У цей момент лунає короткий вибух сміху. Директор, неприємно вражений, замовкає. Сміється Віллі, який своїм масивним тілом схожий на шафу. Віллі червоний, як індик, – так він розлютився.
– Зелена травичка, зелена травичка, – регоче він. – Непробудним сном. Спочивають. У гнойових ямах, у вирвах лежать вони, пробиті кулями, пошматовані снарядами, затягнуті болотом. Зелена травичка! Зараз начебто в нас не урок співу. – Він розмахує руками, наче вітряк під час бурі: – Геройська смерть! Цікаво знати, як ви собі її уявляєте! Хочете знати, як помирав маленький Гойер? Він цілий день висів на колючому дроті й кричав, а кишки вивалювалися у нього з живота, як макарони. Потім осколком снаряда йому відірвало пальці, а ще через дві години шматок ноги, а він усе ще жив і намагався уцілілою рукою всунути кишки всередину, аж увечері помер. Уночі, коли ми змогли нарешті підібратися до нього, він був продірявлений, як кухонна тертка. Розкажіть його матері, як він помирав, якщо у вас вистачить мужності!
Директор зблід.