Мати світить мені, і мені здається, ніби вона в темряві гладить мене по обличчю.
– Будь обережний, Ернсте, – напучує вона мене, – щоб із тобою в темряві нічого не сталося!
– Що ж зі мною може трапитися, мамо, тут, на батьківщині, коли настав мир? – кажу я і посміхаюся їй.
Вона перегинається через перила. Від абажура на її маленьке, порізане зморшками обличчя падає золотистий відблиск. За нею колишуться світло й тіні, створюючи ефект неправдоподібності, нереальності того, що відбувається. І раптом щось хвилею піднімається в мені, якесь особливе розчулення стискає мені серце, майже страждання, – немов немає у світі нічого, крім цього обличчя, немов я знову дитина, якій потрібно світити на сходах, хлопчисько, з яким на вулиці може щось трапитись; і мені здається, ніби все, що сталося відтоді, як минуло моє дитинство, – лише сон.
Але світло лампи різко відблискує на пряжці мого ремня. І наступної миті я уже не дитина, на мені солдатська шинель. Швидко, стрибаючи через дві-три сходинки, я збігаю вниз і штовхаю двері, мене жене нетерпіння швидше побачити товаришів.
Перший, до кого я заходжу, – Альберт Троске. У його матері заплакані очі. Сьогодні, видно, так годиться, і нічого страшного в цьому немає. Але й Альберт не схожий на себе: сидить за столом понурий, ніби побитий пес. Поруч із ним – його старший брат. Я давно його не бачив, і знаю лише, що він довго лежав у лазареті. Він погладшав, у нього здорове, рум'яне обличчя.
– Привіт, Гансе! – весело кажу я. – Ти вже здоровий? Ну, як життя? На ногах краще, ніж у ліжку?
Він бурчить у відповідь щось невиразне. Фрау Троске схлипує і виходить із кімнати. Альберт робить мені знак очима. Нічого не розуміючи, озираюся й тільки тепер бачу біля стільця Ганса милиці.
– Ти все ще не одужав? – питаю.
– Одужую потроху, – відповідає Ганс. – Минулого тижня виписався.
Він бере милиці і, спираючись на них, двома стрибками перекидає себе до грубки. У нього ампутовані ступні. На правій нозі – залізний протез, на лівій – штучна нога в черевику.
Я соромлюся своїх дурних питань.
– Пробач, Гансе. Я не знав, – кажу я.
Ганс киває. Він відморозив ноги в Карпатах, це ускладнилося гангреною, і врешті-решт довелося зробити ампутацію.
– Слава Богу, що тільки ступні, не вище. – Фрау Троске принесла подушку й кладе її під ноги Гансові. – Нічого, Гансе, одужаєш як слід і будеш ходити, як усі. – Вона сідає поруч із сином і ніжно гладить йому руки.
– Так, – кажу я, аби хоч щось сказати, – добре, що тільки ступні.
– З мене й цього вистачить, – відповідає Ганс.
Я простягаю йому сигарету. Що робити в такі хвилини? Що не скажи, навіть із найкращими намірами, все здасться грубим. Ми, правда, розмовляємо про щось, натужно, з паузами, але коли хто-небудь із нас, Альберт або я, встає і рухається по кімнаті, Ганс дивиться на наші ноги потемнілим, змученим поглядом, і очі матері прямують туди ж, і обидва, мати й син, невідривно дивляться нам тільки на ноги, супроводжують поглядом туди-сюди: у когось є ноги, а в когось немає.
Напевно, він тепер ні про що інше не може думати, а мати думає тільки про нього. Вона не бачить, що Альберт від цього страждає. За кілька годин перебування вдома він зовсім зажурився.
– Нам ще потрібно сьогодні в казарму, Альберте, – кажу я, підказуючи йому зручний привід вийти. – Ходімо?
– Так, – миттю відгукується він.
На вулиці ми полегшено зітхаємо. Вечірні вогні м'яко відображаються в мокрому асфальті. Ліхтарі блимають на вітрі. Альберт втупився кудись у порожнечу перед собою.
– Я ж нічим не можу йому допомогти, – насилу говорить він, – але коли я з ними, коли я бачу його й матір, мені все здається, ніби я в чомусь винен, я просто соромлюся своїх здорових ніг. Відчуваєш себе негідником від того, що ти цілий і неушко-джений. Хоч би руку мені прострелило, як Людвіґу, тоді б я не почувався так жахливо.
Я намагаюся його втішити. Але він дивиться вбік. Мої слова його не переконують, та мені вони приносять полегшення. Так завжди буває, коли втішаєш.
Ми йдемо до Віллі. У його кімнаті все догори дном. Розібране ліжко стоїть біля стіни. Ліжко необхідно подовжити – на війні Віллі так виріс, що не поміщається на ньому. Усюди розкидані дошки, молотки, пилки. На стільці стоїть величезна миска з картопляним салатом. Віллі в кімнаті немає. Його мати повідомляє нам, що він уже годину сидить на кухні – вирішив зішкребти з себе бруд. Ми чекаємо.
Фрау Гомеєр, стоячи на колінах, порпається в ранці сина. Похитуючи головою, вона витягує звідти брудне дрантя, яке колись було шкарпетками.
– Самі діри, – бурчить вона, докірливо дивлячись на мене й на Альберта.
– Товар воєнного часу, – кажу я, знизуючи плечима.
– Товар воєнного часу? Скажи, будь ласка, який ти розумний! Це була вовна найвищого ґатунку! Я цілий тиждень бігала, поки роздобула їх, а зараз хоч викинь. Тепер таких не дістанеш! – Вона засмучено досліджує жалюгідне лахміття. – Навіть на фронті можна було б урвати хвилинку й хоч раз на тиждень нашвидку перемінити пару шкарпеток. Востаннє, коли він був удома, я дала йому з собою чотири пари. І лише дві він привіз назад. Та ще в такому вигляді! – Вона проводить рукою по дірках.
Тільки я зібрався було захищати Віллі, як він сам, радісний, із шумом увірвався в кімнату:
– Ось це називається пощастило! Кандидат на суп! Ну, хлопці, у нас сьогодні ввечері буде куряче фрикасе!
У високо піднятій руці Віллі тримає, як прапор, величезного півня. Золотисто-зелене пір'я півнячого хвоста райдужно переливається, гребінь червоніє пурпуром, на дзьобі повисли крапельки крові. Хоч я і ситно поїв, але в мене тече слинка.
Віллі в захваті розмахує півнем. Фрау Гомеєр піднімається з колін і випускає крик:
– Де ти взяв його, Віллі?
Віллі з гордістю рапортує, що він видивився півня за сараєм, зловив, зарізав, і все – за дві хвилини. Він поплескує матір по плечу:
– Цього ми навчилися на фронті. Недарма я часто заміщав кухаря!
Вона дивиться на сина так, ніби він проковтнув бомбу. Потім кличе чоловіка та знеможено стогне:
– Оскаре, подивися, що він накоїв: він зарізав племінного півня Біндінгів!
– До чого тут Біндінг? – дивується Віллі.
– Та це ж півень молочника Біндінга, нашого сусіда! О Боже мій, і як тільки в тебе рука піднялася?
Фрау Гомеєр у розпачі опускається на стілець.
– Я ж не міг випустити з рук таку смачнющу страву! У таких випадках я дію автоматично.
Фрау Гомеєр не може заспокоїтися:
– Тепер почнеться! Біндінг страшенно нервовий!
– За кого ти мене маєш, мамо? – ображено заявляє Віллі. – Невже ти думаєш, що мене бачила хоч одна жива душа? Я тобі що, новачок? Це десятий півень, якого я зловив. Ювілейний півень! Можемо з'їсти його зі спокійним сумлінням: твій Біндінг ні про що не здогадається.
Віллі розчулено дивиться на півня:
– Дивись у мене, щоб був смачним. Ми його зваримо чи засмажимо?
– Невже ти думаєш, що я хоч шматочок з'їм від цього півня? – розлючено кричить фрау Гомеєр. – Негайно віднеси його назад!
– Ну, я ще з глузду не з'їхав, – заперечує Віллі.
– Але ти ж украв його! – стогне мати.
– Украв? – Віллі вибухає реготом. – Ну ти й сказонула! Я його реквізував! Роздобув! Знайшов! А ти – вкрав! Про крадіжку ще можна говорити, коли беруть гроші, а не все те, що йде в їжу. У такому випадку, Ернсте, ми з тобою чимало накрали, правда ж?
– Ну звичайно, Віллі, – кажу я, – півень сам попався тобі в руки. Як той півень командира другої батареї в Штадені.
Пам'ятаєш, як ти тоді на всю роту приготував куряче фрикасе? За рецептом: на одну курку один кінь.
Віллі втішено посміхається і пробує рукою плиту.
– Холодна, – розчаровано тягне він і звертається до матері: – У вас немає вугілля?
Від хвилювання фрау Гомеєр втратила дар мови. Вона може лише похитати головою. Віллі заспокоює її:
– Завтра добудемо й паливо. А на сьогодні достатньо буде цього стільця: йому однаково час у смітник.
Фрау Гомеєр із жахом дивиться на сина. Потім вириває у нього з рук спочатку стілець, потім півня і вирушає до молочника Біндінга.
Віллі щиро обурений.
– Іде він геть, і пісня замовкає, – похмуро декламує він. – Ти щось у всій цій історії розумієш, Ернсте?
Те, що не можна взяти на підпал стілець, хоча на фронті ми спалили одного разу ціле піаніно, щоб зварити гніду в яблуках кобилу, – це я ще якось можу зрозуміти. Мабуть, зрозуміло й те, що тут, удома, не слід потурати мимовільним рухам рук, які хапають все, що погано лежить, хоча на фронті добути їжу вважалося справою везіння, а не моралі. Але що півня, який однаково вже зарізаний, треба повернути власникові, тоді як кожному новобранцеві ясно, що, крім неприємностей, це ні до чого не призведе, – по-моєму, чисте безглуздя.
– Якщо це увійде тут у моду, то ми ще з голоду здохнемо, ось побачиш, – збуджено стверджує Віллі. – Якби ми були серед своїх, ми б через півгодини їли розкішне фрикасе. Я приготував би його під білим соусом.
Погляд його блукає між плитою і дверима.
– Знаєш що, давай втечемо, – пропоную я. – Тут дуже згустилася атмосфера.
Але^в цей момент якраз повертається фрау Гомеєр.
– Його не було вдома, – каже вона, захекавшись, і в хвилюванні збирається продовжувати свою промову, але раптом помічає, що Віллі в шинелі. Це відразу змушує її забути все інше. – Ти що, вже йдеш?
– Так, мамо, ми йдемо в обхід, – говорить він, сміючись.
Вона починає плакати. Віллі зніяковіло поплескує її по плечу:
– Я скоро повернуся! Тепер ми завжди будемо повертатися. І дуже часто. Може, навіть занадто часто.
Плече до плеча, широко крокуючи, йдемо ми по Шлосс-штрасе.
– Може, зайдемо по Людвіґа? – пропоную я.
Віллі заперечно мотає головою:
– Нехай краще спить. Корисніше для нього.
У місті неспокійно. Вантажівки з матросами в кузовах мчать вулицями. Майорять червоні прапори.
Перед ратушею вивантажують цілі купи листівок і тут же роздають їх. Натовп рве їх із рук матросів і жадібно пробігає по рядках. Очі горять. Порив вітру підхоплює пачку прокламацій: покружлявши в повітрі, вони, як зграя білих голубів, опускаються на голі гілки дерев і з шелестом повисають на них.
– Брати, – промовляє біля нас літній чоловік у солдатській шинелі, – брати, нарешті ми заживемо краще. – Губи його тремтять.
– Чорт забирай, тут, здається, щось серйозне планується, – кажу я.
Ми прискорюємо кроки.