Він думав про те, що ще, може, рік тому він напевне, пішов би разом з Атиєю, але тепер його нікуди не тягне.
Бентінк звівся на ноги:
— Мабуть, я піду з ним. Ви не проти?
Скотт лежав долілиць, спершись на лікоть,— він насилу терпів Бентінка. Потріскані губи ледь ворухнулись.
— Вас зацікавили черепки, Бентінк?— запитав він.
— Ні, сер. Але я не можу сидіти цілісінький день, як ви, чекаючи вечора. Я до такого не звик. Можна мені піти?
— Ні. Залишайтеся тут. Ви йому тільки заважатимете. За вами треба дивитись, а він — погана нянька.
Куотермейн пом'якшив його різкість:
— Атия навіть за собою доглянути не може. Щиро кажучи, Бенті, я не плекаю великої надії, що ми його знову побачимо.
Закінчивши нарешті надзвичайно складне маскування свого грузовика, Куотермейн підійшов до них з квартою в руці.
Всі учасники походу, за винятком Бентінка, були приблизно одного віку, але Куотермейн видавався старшим як на свої роки через густу чорну чуприну та чорні і трохи обвислі вуса. Зате Куотермейн був акуратистом, що вигідно відрізняло його від решти товаришів і навіть од Бентінка, який, хоча й намагався бути схожим на своїх неголених, обшарпаних супутників, проте це йому не зовсім вдавалося, бо в ньому говорила кров численних добре одягнених поколінь. Коли не зважати на густі чорні вуса, обличчя у Куотермейна було завжди чисто виголене, погляд напрочуд ясний, а поводження навдивовижу поступливе. Вдача у нього була така легка, що Пікерінг якось спересердя запитав його:
— Чи є на світі хоч що-небудь, чого ви по-справжньому не любите? Чи є хоч хто-небудь, кого ви ненавидите?
І Куотермейн не за?лислюючись відповів:
— Ні, щось не пригадую.
Його темне волосся мало такий вигляд, ніби його щойно підстригли й напомадили в каїрській перукарні.
— Ви схожі на іноземця,— сказав йому юний Бентінк, запитавши, чи справжній він англієць. Куотермейн зовсім не реагував, коли його ображали ненароком, без злого умислу. Йому взагалі мало що дошкуляло. Він ніколи не кутався в шинелю, як інші, й за будь-якої погоди лиш застібав до самої шиї гарно пригнаний бавовняний френч,
— Та й непосида ж ви,— зауважив лейтенантові Скотт, бачачи, як той метушиться біля грузовика.— Успіх маскування залежить від загальних обрисів, а не деталей. Чого ви там вовтузитесь?
Куотермейн використав останню краплю свого чаю на те, щоб вичистити піском свою кварту й натерти її до блиску.
— Звичка,— сказав він,— не можу сидіти без діла.
— Завтра замість відра поставте нагорі кулемет.— Скотта дратувала його благодушність,
— Кулемети у мене під рукою, в особливому чохлі, між запасними шинами. Не брудняться і не б'ються один об один,— безтурботно відповів Куотермейн.
У нього завжди на все була відповідь. Цей за словом у кишеню не полізе?
Сем Гассун заліз під маскувальну сітку грузовика з рацією і став настроюватись на хвилі інших кочових загонів пустелі, виявляючи таку саму чутливість, що й за бубликом автомобіля. З найменшого тріску, з най-слабкішого писку морзянки він уже знав, з КРІМ має справу. Його власні сигнали завжди були трішечки плутані, але сповнені жвавості, нагадуючи ту милу недбалість, з якою французи розмовляють по-англійському. По них безпомилково можна було впізнати Сєма, і їх варто було послухати.
— На п'ятнадцяти метрах я намацав Джоллі,— повідомляв він Скотта з задоволеним виглядом.— Що, капітане, можливо, я передам йому сьогоднішнє зведення?
— Не треба, Сем. Економте батареї.
— Ви не хочете, щоб вони знали, де ми перебуваємо?
— Вони й без цього знають. Бережіть батареї. Сем вимкнув передавач і розчаровано вибрався з-під
сітки; він важко опустився на землю недалеко від капітана. Глянувши на його засмучене обличчя, Скотт сказав:
— Увечері встановите антену і, як зумієте, зв'яжетеся з Кашінгом. Передасте йому наші координати.
— Якщо вам треба, я зумію зв'язатися навіть з Сі-вою.— Сем відчував гостру потребу, щоб друзі в нього вірили.
— Гляньте на нього!— сказав Куотермейн, показуючи на Бентінка, який лежаз навзнаки й хропів під палючим промінням сонце; його пухкий і ніжний, мов трояндовий пуп'янок, ротик був напіввідкритий, з благородного дворянського носа вилітав свист, а свіжі гладенькі щоки пашіли жаром.— Кого він вам нагадує, Скотті?
Скотт обернувся до хлопця і заслонив очі від сонця книжкою, яку читав лежачи.
— Він скидається на одного з тих щенят, яких пробував розводити Пікок,— сказав він.— Порода добра, але хребет зламаний при народженні.— Скотт промовисто ляснув палітурками, як тоді ветеринар пальцями:— Ось так!
Чорні очі Куотермейна дружелюбні, сміялись.
— Біда, по-вашому, в його походженні? Скотт здивувався:
— Я про це не думав.
— Ні, думали. І ненароком обмовились. Скотт поморщився:
— У Бентінка єдина біда: він просто сисунець.
— Згоден, але який сисунець! Минуло двісті чи триста років, а бентінки так і лишились бентінками. Подумайте про все їхнє поріддя: про лордів-командую-чих, лордів-губернаторів, лордів-канцлерів, про віце-королів, земельних магнатів, бездарних генералів — про всю цю галерею нікчемних, ні до чого не здатних людей, де на довершення колекції з'являється такий ось Бентінк. Як ви гадаєте, що для нього лишилось? Нічогісінько, Скотті. Коли закінчиться війна, молодий Бентінк опиниться при розбитому кориті.
— А хто ж у нього все забере?— запитав Скотт.
— Сем,— відповів Куотермейн.
Сем хропів під брезентовим тентом, накривши обличчя сіткою від мух.
Скотту надокучила розмова:
— Ви хоч попередьте про це Сема. Ручаюсь, йому навіть не сниться, що він має видерти з-перед самого носа Бентінка цілий світ...
— Він сам про це дізнається. І ви теж, і я. Світові Бенті приходить кінець. Народжується світ Сема. Все вже вирішено й підписано, Скотті. Це історія, мій любий капітане. Історія! Треба й вам приставати до якогось берега, інакше ви потонете в хаосі.
— Якщо це історія, то ми вже потонули в хаосі. Бо що таке війна, як не хаос історії?
Куотермейн ліг, збираючись поспати.
— Ну, війна надовго не затягнеться. А для вас, Скотті, найголовніше зараз — це вирішити: який же ви бачите смисл у житті особисто для себе? Що ж до мене, то я вже зробив свій вибір між гнобителями й гнобленими багато років тому. Однак, якщо не рахувати кількох політичних колотнеч у районі Клеркену-елла і в усіх офіцерських їдальнях від Александрії до Багуша, користі з мене було як з козла молока. Щиро кажучи, на більше мене просто не вистачало. А коли ви станете на чийсь бік, то, знаючи вас, я певен — ви підете несхитно до кінця, і нехай лиш хто спробує вас зупинити!—3 легким дрожем Куотермейн вимовив: — Б-р-р!— І по тому додав:— Можливо, мені слід було б постаратися навернути вас до праведної віри. Але Черч далебі зробить це краще за мене.
— Черч? До якої ж віри може навернути мене Черч?
— Не прикидайтеся, ніби не розумієте.
Для Скотта Черч і жарти взаємно виключались.
— Я не можу прикидатись, коли мова заходить про Черча...
— Знаю. Але в обуренні, яке накопичується у ваших грудях проти цього паршивого виродка, є дещо більше, ніж звичайна неприязнь до нього особисто. Признайтеся, що вся ота шатія в Каїрі здається вам збіговиськом мерзокапосних черчів...
— В пустелі кожна людина дивиться так на Каїр...
— Ви певні?— багатозначно мовив Куотермейн.— А що, початок непоганий, га?
— Початок чого?
— О господи! Класова боротьба — це класова боротьба!
— Он куди потягли!— розчаровано промимрив Скотт.— Адже ви знаєте, якої я думки про вашу теорію. Вся справа в людині, Куоті. Тільки в самій людині! Якщо Сем кращий за Бентінка, він кращий як людина. Якщо Пікерінг був кращий за Черча, він був кращий теж як людина...
— Вашими устами говорить Пікерінг.
— А хіба Пікерінг не довів цього на ділі? Хіба кожен, хто працював з Пікерінгом, не був передусім людиною і тільки потім уже якоюсь соціальною одиницею?
— Так, але Пікерінг був диваком. Ваша правда — він любив людей і знав, як з ними поводитись. І все-таки для свого класу він — одщепенець. До того ж зважте: підсвідомо його завжди більше тягло до людей з нижчих класів, а люди з вищих класів, по суті, були йому духовно чужі. Те саме можна сказати й про вас. Ви віддаєте перевагу Семові над Бентінком. Ви віддаєте перевагу Атиї над Черчем. Ви підсвідомо робите вибір, тільки при цьому засмічуєте собі голову теорійками Пікерінга про людину взагалі. Ніхто не заперечує! Авжеж, людина — велика цінність! Однак це тільки початок розв'язання питання, а не кінець. Люди поділяються на імущих і неімущих — ось в чому суть!
— А я, наприклад, хто такий?— запитав Скотт.— Імущий чи неімущий?
— Це залежить од вас,— відповів Куотермейн радісно, проте не дуже впевнено, бо здивувався раптовій цікавості Скотта до розмови, якої той завжди уникав.— Бачите, Скотті, британці утвердили себе на двох китах: на лицемірстві й на техніці. А це — ви. Я хочу сказати, що ви — це техніка. Інженер, прокладач шляхів, лоцман — ось хто ви є. Це ваш батько прокладав канали й оснащував технікою цю країну, щоб вирощувати тут дешеву бавовну. Це ваш п'яниця дід, який, за вашими ж словами, ще вдома, в Перті, намагався так тонко розкатати сталеві листи, щоб вони годилися для обшивки китобійних суден. Ось такі пасинки, як ви, й побудували Британську імперію, але ви побудували її для Черча та компанії... І вони ж накинули вам хомут на шию, щоб ви заробляли для них гроші. Розумієте?
— Ні, я...
— Хіба ви не бачите, що їхні переконання куди небезпечніші для вас, ніж насильство, яке може знищити вас? їхні подачки куди страшніші для вас, ніж уся їх злочинна непередбачливість. Вони віддають вам лише те, чого їм не шкода, а решту забирають собі. Ви побудували Британську імперію, але володієте нею не більше, ніж володіє Букінгемським палацом робітник, який копає поруч нього котлован...
Скотт потягнувся:
— На біса мені здалась та імперія, коли в ній такий розгардіяш. А ви б хотіли нею володіти?
— Це не має значення. Ви своє зробили. Але день уже закінчується і підкрадається ніч. Вам треба вирішити для самого себе, чиїми руками все це зроблено. І тоді виявиться, що ви неімущий, подобається вам це чи ні.
Скотт пересмикнув плечима. Він майже не слухав свого співрозмовника. Його хилило на сон.
Роззувши черевики й підклавши під голову книжку та планшет, він став чекати, чи прийде до нього той сон, чи прийде до нього взагалі хоч що-небудь.
Але прийшло лише бедуїнське прислів'я: "Пустеля оберне й тебе на пустелю, якщо ти ввійшов у неї непроханим, всупереч бажанню тієї, що живе у шатрі й благає тебе її не покидати".