Бранець своєї землі

Джеймс Олдрідж

БРАНЕЦЬ СВОЄЇ ЗЕМЛІ

РОМАН

Частина перша

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Транспортник "дакота" королівських військово-повітряних сил пролітав над кригою біля 87-го меридіану, на північ од Землі Гранта, коли обслуга помітила незвичайну яскраво-синю пляму на заллятому сонцем льоду. Літак одхилився далеко на північ, і це ніяк не могло бути вершиною скелястого острова. Вони вже майже досягли полюса; внизу громадилися тороси, білі, наче шкаралупи од яйця, лиш подекуди їх перетинали сірі або чорні пасмуги відкритої води.

Пілот з помічником радилися по телефону, чи не спуститися нижче, щоб роздивитись. Висота була всього вісім тисяч футів, літак тримався паралелі, бо геофізик саме робив свої складні магнітні виміри. У цьому й полягало їхнє завдання. Тому пілот пильнував заданого курсу, потрібної рясоти й швидкості.

Спочатку він подумав, що ота синя пляма на кризі — лігвисько тюленів. Помічник в цьому не сумнівався. Тоді вони викликали свого пасажира, метеоролога Руперта Ройса, який, на їх гадку, краще знав Арктику. Він пробув . усе літо на метеостанції острова Мельвіль і ось повертався додому. Може, він знав, що воно таке? Та зараз вони були далеко, і пляма вже ледве мріла в сліпучій синяві північної криги.

— Лише сотні тюленів могли б утворити таку пляму,— прокричав Ройс,— та й то, коли вони вляжуться як оселедці в бочці.

Стільки тюленів! Не може бути — але тоді що ж воно за пляма серед безмежної крижаної пустелі? Літак тримався курсу, і полярне небо, та ще на такій висоті, не дозволяло бавитися в цікавість. І все ж то була не тінь. Не лігвисько тюленів і не вода.

— Треба глянути ближче,— наполягав метеоролог. Але пілот мусив рахуватися з геофізиком та його приладами. І до того ж невідомо, яка погода підстерігав їх на заході. Магнітна буря порушила зв'язок, і передавач не працював. На сімдесят другому градусі західної довготи літак мав звернути на південь, до американської бази в Туле, і нілот не хотів гаятись через дурниці. Кожного разу, прилетівши в Туле, він почував себе ні в сих ні в тих. Може, розміри і могутність американської бази пригнічували його? Проте він ніяк не міг позбутися цього почуття. Час повернення було задано, і не хотілося лякати обслугу радарів своїм миготінням на екранах.

— Хоч одне коло, Джеку,— прохав помічник.— Та спустися нижче.

Другий пілот був молодий, непосидючий, із малесенькими ногами. А командир — високий, кремезний, ноги, як у велетня, і він завжди мусив думати, куди їх ставити.

Пілот здвигнув плечима і повідомив штурмана та геофізика, що змінив курс; незважаючи йа їх гучну лайку і протести, одключив автопілот, повільно збавив газ і став повертатися назад.

Сонце сліпучо вдарило в подряпані стекла і, переломившися в них, заграло райдугою, яка ще дужче підкреслила білизну снігу внизу. Пляма щезла, проте пілот зробив ще один рух, і хоч сонце знову вдерлося в кабіну, вона тепер яскраво синіла на льоду.

— То не тюлені! — вигукнув Руперт Ройс.

— Схоже на пролите мастило,— зауважив хто$ь.

— Літак! — схвильовано крикнув помічник.— Погляньте! Скрізь порозкидано уламки.

— Тихше,— озвався пілот.— Не треба так кричати.

Та хіба ж можна було не хвилюватися? Літак почав знижуватись. То таки була велетенська масляна пляма: очевидно, вибухнув бак. А посеред неї валялися уламки літака — сріблястого, з жовтими й червоними смугами; деякі з них стирчали в крихкому снігу, наче стовбури зрубаних дерев.

Та це ще не все.

Пілот знову завернув, спустився нижче, і всі побачили два людських тіла в чорних мішках, що в недоладних позах стриміли в снігу.

— Вони тут недавно,— вигукнув Ройс,— бо їх ще но замело.

Пілот, не зважаючи на них, знову зробив коло і повів літак над іклами торосів. Він урахував підступність арктичного повітря, яке миттю охолоджувало циліндри, й тому, не збавляючи газу, летів із крейсерською швидкістю. Тепер вони побачили третього, ще й досі пристебнутого до сидіння. Його викинуло разом з передньою частиною літака, і він лежав, прихилившись спиною до кермового пульта, дивився вгору й жадібно стежив за ними очима.

Сумніву не було: хоч він і ледве живий, треба щось робити.

Пілот знову здійнявся вгору; вони довго кружляли, вирішуючи, що робити. Навколо на сотні миль тягнулася шпичаста крига з велетенськими ополонками. Вертоліт зміг би сісти, але ж вертольоти були тільки в Туле, за триста миль звідціля. А до найближчого людського житла — миль двісті. Навпрямки.

Хто б не був той поранений, він навряд чи діждеться од когось допомоги. А коли так — то іншого виходу нема: Ройс наполягав, що він — жайдосвідченіший серед них і тому плигати треба йому. За штурвал сів помічник; вони продовжували кружляти, зважуючи, що і як спустити на кригу.

Цілу годину згаяли, поки спакували парашутні мішки, рятівне спорядження й аварійний пайок, а відтак скинули за борт.

— Давайте все, що є,— командував Ройс

І вниз шугонув навіть гумовий човен, хоч вони й бачили, що тільки половина парашутів розкрилася. Пілот знову сів за штурвал, а метеоролог зодяг тим часом фуфайку й штани з гагачого пуху, потім брезентову куртку па штучній вовні, а зверху літній стьобаний комбінезон. До речового мішка поклав усе необхідне — аптечку, секстан, розрахункові таблиці, логарифмічну лінійку й карту, що на пій штурман позначив координати. Парашут довелося ладнати заново^ його вкладали в мрячливій Англії, і він геть задубів. Штурман накинув на Ройса лямки, інші провели його до дверей.

Пілот повільно підлетів до місця катастрофи і дав знак плигати. Ройс ступнув у безодню й закашлявся од хюлоду.

Вони зробили ще круг, аби пересвідчитись, що він приземлився, і коли Ройс, не встигнувши навіть виплутатись із стропів, помахав їм рукою, пілот звернув на південь, до американської бази в Туле.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Руперт Ройс не був шукачем пригод, тому, опинившись на кризі, він не відчував особливого піднесення.

Одначе все життя йому випадало тільки дивуватися. Батько його, хоч і не належав до Роллс-Ройсів, зате походив із династії вельможних кораблебудівників і судновласників. Мати теж була досить багата, і гроші не мали для них жодного значення. Руперт — природжений аналітик і експериментатор — після війни одмовився від своєї долі спадку, вважаючи, що гроші згубили батьків і ось-ось зруйнують і його. Він вирішив, що не матиме щастя, поки не працюватиме задля якоїсь певної мети, а не просто для збільшення капіталу.

загрузка...

Батько його, гордий, вічно невдоволений собою й лінивий, хоч і дуже щедрий та доброзичливий, бував дома лише в проміжках після довгих і безцільних подорожей на південь, захід або схід, що їх він робив під приводом обстеження складів у Шанхаї, каучукових плантацій у Малайї чи ще чогось там у Чілі, Японії або Австралії. У фірми були там свої інтереси. Та він переважно мандрував, коли нападала відраза до Англії або незрозумілий потяг до вештання по світу, який йому навіть ліньки було пояснювати. Помер він од сухот у Пенангу, на задушливій тропічній веранді і (як писали доглядачки) гірко плакав, що вмирає так далеко од сім'ї. Це сталося 1936 року.

Мати спокійно зустріла сумну звістку. Зараз їй було вже шістдесят п'ять, але вона пильно стежила за собою, добре збереглася і виглядала не більше, як на п'ятдесят. До Руперта ставилась недбайливо-ласкаво і зовсім не цікавилась ним. Не через свій егоїзм. Вона пам'ятала про хлопця і любила, коли він був поряд, але одразу ж забувала, коли його не було. Руперт завжди думав про неї як про безтурботну шістнадцятирічну дівчинку, в якої доволі грошей, щоб ні про що не турбуватися, і так само навчився любити її, коли були разом, і забувати в розлуці. Та все ж постійна відсутність материнської ласки породжувала в ньому якесь непевне незадоволення.

Справжньою причиною цього були гроші. Жодного дня в своєму житті батьки Руперта не працювали, їм навіть у голову не приходило щось подібне. Ще підлітком Руперт зрозумів, без сторонньої допомоги, що саме гроші зруйнували його сім'ю, вірніше, спричинилися до того, що сім'ї в нього не було. Бідні вважають гроші підвалиною добробуту й щастя, а в —його сім1! гроші лише допомагали байдикувати; цим його батьки займалися все життя, не маючи Жодного задоволення, крім нудоти. Руперт ріс самотою і довго не міг зрозуміти, де корінь зла, та ледве не став жертвою такої бездіяльності.

Наслідки такого існування були вельми погані. Адже хлопцеві доводилося постійно плентатися по Європі за своєю матінкою, і бідоласі навіть хотілося, щоб вона десь його полишила. Як він радів, коли на цілих шість місяців мати зоставила його у йоркшірської тітки, своєї сестри, це він уперше спізнав, що таке впорядковане родинне життя. Руперт завжди пам'ятатиме про голі пагорби, западини й мочарі, де він за будь-якої погоди катався на поні та ба^ вився з кузинами.

В дванадцять років його послали до Ітону — єдине розумне й узгоджене рішення батьків за все їхнє життя. Вони оголосили про це так, ніби потрапити в коледж було так само природно, як і з'явитися на світ, хоч навчання в початковій французькій школі (все, чого досяг Руперт на той час) навряд чи забезпечувало необхідний рівень знань для такого високого учбового закладу.

І тон примусив його глянути на життя по-іншому. Цілком самостійний і дуже чутливий до найменшого утиску своєї дитячої незалежності, Руперт був здивований глуп-ством, що його оточувало, і став на прю з так званою системою. Над ним ніколи так не збиткувалися, хоч він ще у Франції навчився штовхатися, хвицяти, пускати в хід кулаки, боронячись од старшокласників. Бійки його не лякали, він умів давати здачі, та ієрархія хамства, яку тут побачив, ображала його гідність і засвоєне у Франції почуття свободи. Він вирішив боротися з першого ж дня з цим хамством, з цією класичною підготовкою до життя представників панівних класів, щоб потім не стати жорстоким та не втратити душевну чутливість.

Хитромудра структура Ітона, для того й створена, щоб гамувати чутливість, не довго терпіла бунтівника, а він у свою чергу не довго міг зносити її. За кілька років до цього вісімнадцятилітнього Джорджа Оруелла брутально змолотили палицями хлопчаки його ж віку, а він сприйняв це, як "очищення душі". Рупертові було всього-на-всього дванадцять, здоровий глузд і залюбленість у життя примушували його бунтувати й давати одкоша; він робив це з такою рішучістю й непокорою, що всі стали проти нього.

Та й не він едив не хотів піддаватися.

1 2 3 4 5 6 7