Але загалом я майже сягнув цього ідеалу.
— Не прибідняйся. Таких, як ти, на світі дуже мало.
— Можливо. Але треба мати ще щось.
— А в тебе є і ще щось.
— Ну годі, не глузуй з менеї В усякому разі, сьогоднішню вечерю я влаштував для того, щоб Руперт і Джек могли насісти на Хауерта, адже він з тих міністрів, з яКТімп їм доведеться мати справу. Якщо Руперту вдасться здійснити оту божевільну операцію з росіянами, за яку він так ухопився,— а наполегливості йому, здається, не позичати,— я залишу його при собі. Можливо, він та сама людина, якої я чекав усі останні роки і якій можу безмежно довіряти.
— Будь обережний з Рендолфом,— застерегла Пеггі.— Він не дурний.
— Знаю, але якщо, фірма Ройсів сподівається вижити серед вовків, яким дано волю в Сіті, хтось має скрутити старому в'язи, щоб усунути його з дороги, інакше нам самим скрутять в'язи.
— Ну, хто-хто, а ти вцілієш,— заспокоїла його Пеггі.
— Ніхто тепер не вціліє, якщо діятиме сам-один, навіть і я. Слово честі, Пеггі, деякі з отих диявольських махінацій, що затіваються останнім часом, загнали б на слизьке й самого Рокфеллера.
. Почувся дзвінок, і Пеггі підхопилася з дивана, щоб , узути замість пантофель вузькі вечірні туфлі. Фредді сидів незворушно. Раніше він ніжно плеснув би дружину по пе-затягнутій у корсет сідниці. Здавалося, Пеггі цього й че-. кала. Але тепер усякий такий інтдоший жест виглядав би
скоріш зумисним, аніж безпосереднім, і Фредді його не зробив. Пеггі, як видно, пошкодувала про це.
Він уже знав наперед, що на кінець вечора буде трохи напідпитку і тоді відчує справжню гіркоту й образу на Пеггі. Дехто упивається, щоб забутися, але з ним було навпаки: алкоголь розковував серце, і воно завжди починало боліти. Вже тепер він жадав, щоб швидше настало завтра, бо тверезий добре володів своїми нервами, не давав собі попуску, нікому надто не довіряв і тільки так почував себе по-справжньому впевнений. Тільки зовсім тверезий він міг не думати про Пеггі.
Він сумовито подивився вслід дружині, що квапливо вийшла з кімнати. Тоді допив свій мартіні й гукнув:
— Луїзо! Везіть уже, будь ласка, столик з напоями.— А почувши голоси за дверима, сказав сам до себе:— Отой іще німецьі Така вже клята пунктуальність. Час би навчи-тпсд кращих манер.
Він сподівався до приходу гостей випити ще один коктейль, але загалом був готовий їх приймати і тут-таки піднявся назустріч панові Туго фон Опфельну. Той мав стати (коли все піде добре) його спільником в одній хитромудрій комбінації, яка в разі успіху повинна була (над тілом поваленого Рендолфа) затьмарити найграндіозніші химери лондонського Сіті.
* * *
Того вечора гості за столом були багаті, світські, випещені. Дами красувалися в розкішних туалетах, і я чув, як одна сказала другій:
— Елізабет більше не живе з ним, бо він поїхав в Антігуа до пташок. Але вона присягається, —що він її не покинув, а тільки зрадив.
Усі засміялись. На те й влаштовуються звані вечері, щоб поплескати язиком.
Пені Ройс-Кемпбелл була запрошена задля мене: Пеггі радо спрпяла нашому зближенню. Сидячи навпроти мене за столом, Пепі зауважила:
— У вас руки справжнього моряка. Он які величезні! Це було нетактовно з її боку, бо всі одразу подивилися
на мої руки. Вони в мене й справді мов ковадла (матроська праця дуже швидко розвиває м'язи пальців і долоні), і хоч загалом я статурою високий і сухорлявий, як Руперт, проте руки порушують усі пропорції.
— Це від чесної праці,— заступився за мене Фредді.
•Я подивився на Пені з погрозою: стривай, — мовляв, ось я тобі покажу! — та вона зачіпливо посміхнулась до мене, а тоді перевела свої єгипетські оч!і на Гуго фон Опфельна й сказала, що Німеччина збирається розв'язати нову війну і що видавничий та хімічний концерни Опфельна, мабуть, сподіваються нажити на ній мільйони. Брови Пені були суворо зведено докупи, вона з притиском вимовляла кожне слово, і заява її прозвучала цілком серйозно. Але фон Оп-фельп був джентльменом і відказав:
— Не будемо ворушити минуле, міс Кемпбелл. Не треба думати одне про одного найгірше.
— Ми ніколи не будемо довіряти німцям,— сказала Пені.— Ви всі такі кровожерні.
Мене аж пересмикнуло, але тоді я ще не знав, які безжальні ці люди в поводженні одне з одним і як легко вони зносять взаємні образи. Грубощі виглядали в них цілком природно, і, мабуть, отак вправляючись у лихослів'ї, вони ставали товстошкірими і нечутливими не тільки до випадків з боку власного середовища, а й з боку усіх сторонніх. То були дуже дійові вправи.
Коли дами разом з Пені перейшли до іншої кімнати, за скляним столом, освітленим чорними парафіновими, свічками, залишилося шестеро чоловіків. Камердинер Фредді, Пітер, подав коньяк. На одному краю стола Фредді завів розмову з німцем, полишивши на нас з Рупертом міністра Хауерта й ще одного добродія, на .ім'я Джулі Джонсои. Той Джонсоа був давній знайомий Руперта по флоту. Він не бачив на одне око й носив на ньому чорну пов'язку. Тепер він перейшов до Лілла й був одним з перших його, помічників. А для годиться працював у Хауерта й засідав з ним у комісії по морських нафтоперевезепнях, яку іцо два тижні відвідував і Фредді (тут я мусив нагадати собі, що Ліллові люди були скрізь, але помічати їх я став тільки тепер завдяки Руперту; ну, і звісна річ, що Лілл теж був моряк).
На той час' коктейлі й вино розв'язали всім язики, і міністр почав піддражнювати Руперта щодо його славнозвісної полярної мандрівки:
— Моя дев'ятнадцятирічна дочка вважає, що це просто чудо. Але ви певні, що вас не підібрав російський підводний човен?
Руперт нічого на це не відповів, а запитав Хауерта, чому уряд накладає обмеження на довіз російської нафти в обмін на англійські судна.
65
З Д Оллгідж
— Бо це вістря клина, що його росіяни хочуть забити в нашу економіку,— відповів Хауерт.
— Якого ще клина? — спокійно запитав Руперт,— Росіяни хочуть довезти нам менше одного процента нашого річного споживання нафти. Це не сягає навіть нашого щорічного приросту в імпорті цього виду палива.— Відчувалось, що він добре розібрався в цьому питанні.
— І все ж таки це вістря клина, ви й самі знаєте."
— Навряд чи можна сприймати це серйозно,— не вгавав Руперт.
— Але ж ви розумієте, що торгівля з росіянами — це, власне, вже політика, а не комерція. То який же у вас тут інтерес? — спитав Хауерт.
— Я хочу продати їм ройсівські судна.
— Судна — стратегічний товар.
— Так само, як і нафта для росіян. Отже, обмін справедливий.
— У вашій особі вони мають чудового захисника,— добродушно зауважив Хауерт.
Руперт подивився у зряче око Джулі Джонсона й повчально промовив:
— Я виступаю захисником інтересів фірми "Ройс". Хауерт сказав, що в світі багато проблем, куди важливіших від продажу ройсівських суден.
— Хто-хто, а ви мали б це розуміти,— дорікнув він Руперту.
— Я розумію тільки одне: ви боїтеся торгувати з росіянами,— уже з викликом промовив Руперт.— Навіщо ви чините стільки перешкод, коли йдеться про цілком законні речі?
— Облиште, Ройсе, не будьмо наївними.
— Наївними щодо чого? Щодо суден чи нафти? — спитав Руперт.— Ми ж з вами навіть думаємо про різні речі. Ви про нафту, а я — про збут суден.
Обидва забагато вппили, і Руперт уже не приховував своєї неприязні до Хауерта: ним заволоділа ота вроджена зверхність, притаманна його класові, хоч я здогадувався, що справжньою причиною цього була його відраза до Джулі Джонсона. І все ж таки, як на мене, Руперт перебирав міри. Грубощі йому аж.ніяк не пасували.
— Не треба сваритися,— раптом промовив Хауерт з добродушністю справжнього державного мужа.— Ви мене маєте за невігласа, а я — вас. І йдеться тут не про ваші судна чи інтереси нафтових монополій, які я обстоюю.
Ідеться про політику. Тож давайте або сперечатися саме про політику., або взагалі облишмо цю розмову.
— Ви маєте рацію,— визнав Руперт.,До нього знову повернулося почуття гумору, а^е до суперечки про політику він був надто слабо підготовлений і тому замовк, а Хауерт звернувся до Гуго фон Опфельна:
— Гуго! Ви так і не розказали мені, що зробили з Уайт-хедом, коли в сорок першому році зняли його з "Графа Шпее"...
— Е, ні, постривайте,— спинив його Фредді.— Ми ще не закінчили розмови.
-т— Ну, то покваптеся,— сказав Хауерт.— Бо я хочу ще поговорити й з Пеггі.
Він підвівся, узяв з вази апельсин, обчистив його і, кинувши шкуринки на стіл, став плямкати, неуважливо поглядаючи на Фредді. Він запитав мене, хто я та що, але я слухав його краєм вуха й відповідав не думаючи, бо водночас дослухався до розмови між Рупертом і Джулі Джонсоном.
— Я бачу, Джулі, ви добре поінформували про мене міністра,— сказав Руперт.
Я пе дочув відповіді Джонсона, але здогадався, що той скромно применшив свої заслуги.
— А ота книжка про мене буде тепер офіційно схваленим чтивом?— провадив далі Руперт.
— Це дуже брудна писанина,— сказав Джулі.— Радив би вам, Руперте, щось вдіяти, поки% її не випустили в світ.
— Щось та вдію,— запевнив його Руперт.— Але якщо ви думаєте використати цю книжку, щоб перешкодити моїм діловим намірам чи вивести мене з рівноваги, то краще не робіть цього.
Джулі погрозливо нахмурив своє професійно лиховісне обличчя й чорною пов'язкою на оці.
— Ми вдаємося до цього лише тоді,— мовив він,— коли ситуація стає надто ризикованою і небезпечного. А тоді вже байдуже, про кого йдеться.
В даному разі йдеться про мене,— сказав Руперт.— Але я не втручаюсь у ваші справи, отож не втручайтеся й ви в мої. Вони вас не обходять.
Хауёрт почув його останні слова й обернувся. Всі ми, розпашілі й добре налиті вином, підвелися з-за столу, збираючись приєднатися до дам. Хауерт по-дружньому взяв Руперта під руку й мовив:
67 З*
— Знаєте, так ви нічого не доможетесь. Зважте на те,— провадив він далі,— що в комісії по стратегічному паливу засідає сам старий Рендолф, та навіть і він не хоче й слухати про ваш намір обміняти судна на російську нафту. То чим же можу-допомогти вам я?
— Ви ж не Рендолф,— ви — уряд,— наголосив Руперт.— Обрано вас, а не його.
Хауерт засміявся.
— Якщо вам пощастить переконати старого,— сказав він,— можливо, ви переконаєте й мене подумати над цим. Але я певен, що з Рендолфом ви не домовитесь.
— Хто знає,— мовив Руперт і зціпив зуби.
Тим часом ми нарешті приєдналися до дам.