Але Тах напав на арканника. На жаль, цигани цього разу чекали нападу, один із них ударив Таха молотком по голові, і Тах упав.
Ух! Мені важко про це писати, Бар'юте. Напевно, це було жахливо.
Але, як розповідає мосьє Фанон, цигани знають своє діло і такий удар не завдає великої шкоди коневі. Однак Тах залишився лежати непритомний на землі, а Пташка й гніда втекли.
Коли Тах отямився, він лежав стриножений в загоні, огородженому колючим дротом, і перше, що зробили цигани, — облили його з цебра холодною водою. Й поливали його водою щоразу, коли він поривався встати й напасти на них,
Гніда утекла зовсім, здавалося, що вона була рада дременути від Таха, а Пташка залишилася. Щоночі вона приходила до колючого дроту, іржала й била копитами.
Звісно, цигани пробували її знову перейняти, але тепер Пташка була хитріша й обминала всі пастки, зникаючи в пітьмі,
(Бідолашна Пташка! Але я дуже рада, Бар'юте, що вона залишилася з Тахом і не покинула його).
Цигани будь-що намагалися приручити Таха, проте не знімали з нього пут, бо добре знали, що він нападе на них або спробує перескочити через колючий дріт. Вони прив'язували йому на спину бурдюки з водою, але він кусався, брикався, качався по землі, скидаючи з себе всю поклажу.
Цигани й далі поливали Таха водою, вони хотіли приборкати його та ще мали надію, що він звикне ходити з мокрою ситою,— адже вони планували зробити Таха водовозом. Власне, вони не були жорстокими. Але їм треба було мандрувати далі. Вони зв'язали Таха, мов курча, поклали в фургон і повезли. На щастя, вони не могли перевезти на колесах усіх своїх кіз, віслюків, собак та коней і гнали їх по дорозі. А Пташка ночами йшла слідом на безпечній відстані, не покидаючи Таха в біді.
Цього разу цигани отаборилися біля річки. Вони знову спорудили з колючого дроту загін і затяглії туди Таха, залишивши зв'язаними тільки задні ноги. Та от якось уночі, коли йшов дощ і цигани відсиджувалися в кибитках, вони почули, як жалібно заіржав кінь. Вискочивши надвір, вони побачили, як Тах скакав геть, з його грудей звисав колючий дріт, за ним волочилися два прив'язаних кілки.
Коли цигани запалили вогонь, то побачили, що Тах силкується звільнитися від страшного колючого дроту, а пута на його задніх ногах були порвані. Вони не кинулися навздогін, певні, що з цим дротом він далеко не забіжить, і навіть потерпали, щоб не зробити гірше, бо він був увесь у крові й сильно накульгував. Але зв'язаний ї поранений він кидався на людей, коли ті наближалися, намагаючись укусити або брикнути. Тоді вони стали чекати, поки Тах звалиться з болю або зачепиться за що-небудь. Так він тягнув дріт за собою десь із півкілометра.
Та ось Тах натрапив на глибоку канаву, що тяглася вздовж путівця, і цигани сподівались, що тут він і попадеться в їхні руки. Де там. Попастися міг будь-хто, але не Тах. Очевидно, він мучився від страшного болю, але наддав ходи і перемахнув через канаву разом із дротом
і кілками. Канава була така глибока, що все начеплене на ньому зненацька відчепилося й упало вниз. Вражені цигани ще встигли побачити, як Тах, накульгуючи, разом із Пташкою йшли курним шляхом. Поки цигани лаштувалися й запрягали коней, щоб кинутися за ними слідом, Тах із Пташкою зникли в пітьмі. Тільки їх і бачили.
Тебе, звичайно, цікавить доля маленької гнідої. Її піймали за тридцять кілометрів од табору і повернули циганам, а ті зробили її водовозкою. Це краще, ніж потрапити на бойню, еге ж? І я дуже рада, що Пташка залишилася вірною Тахові і втекла разом з ним.
Так завершилася їхня перша пригода, внаслідок якої Тах так постраждав, що ледве міг іти. Але він не зупинився. Він простував додому, Бар'юте, прямуючи на схід. Весь час на схід. Навіть незрозуміло, як йому взагалі вдавалося йти в такому стані, але вір чи не вір, а він і Пташка перейшли Італію і дісталися до Австрії, де з ними скоїлося друге лихо.
Цього разу вони натрапили на лісника з рушницею.
Як на мене, їм просто не пофортунило. На гірському кордоні між Італією та Австрією жив старий пастух, який мав стадо овець і кіз. Прикордонний дозір там не дуже суворий, і тому дід міг спокійно пасти своє стадо то на італійському, то па австрійському боці. Сам він був австрійцем, але дехто з його родичів жив в Італії. Так часто буває в горах. Горяни вважають гори своїм домом і знають усі стежки.
Одного вечора, женучи своє стадо до Австрії через дуже круті пагорби, прямуючи на схід, він відчув, що слідом ідуть якісь дикі тварини. Згодом він розповідав професорові Шмідту (а той уже написав про все дідусеві), що не міг збагнути, які тварини йшли за ним. Ведмедів тут не бачили вже років з шістдесят, а вепрів давно перестріляли. Однак вовки водилися, і, побачивши, як хвилювалися собаки, старий пастух подумав, що це, мабуть, вовки. Але напевно він знав тільки одне: хтось брів за стадом і його тварини дуже непокоїлися, як і він сам.
("Ще трохи, і він опиниться у країні страхітливого чудовиська Дракули, — сказав дідусь. — Старий пастух до смерті боявся залишатися в горах уночі". Гадаю, ти чув про Дракулу? Я терпіти не можу цих фільмів-жахів, а ти?)
Старий пастух гнав у темряві своє стадо, шкодуючи, що через дзеленчання дзвіночків на шиях у кіз він не може чути, іде хтось позаду чи ні.
Нарешті на гребені гори він зміг розгледіти тих, що йшли за стадом. Почувши протяглий крик, подібний до іржання, він озирнувся і в місячному сяйві побачив двох кошлатих диких звірів, але не визначив, що то за звірі. Ти ж знаєш, Бар'юте, що Тах і Пташка невеличкого зросту, а в тій частині Європи таких маленьких коней не водиться. Вони здалися пастухові кудлатими й дикими, до того ж Тах за звичкою тряс головою. Отож старий пастух і подумав, що це здоровенні вовки, і так злякався за стадо й за себе (і я його не осуджую), що, покинувши стадо, мерщій подався по альпійському схилу до хатини, де мешкав австрійський лісник.
— Вовки! — закричав дід, коли лісник спитав його, що сталося (була година ночі). — Беріть рушницю та хутчіш, адже я залишив стадо на собак.
Лісник не дуже повірив дідові, дарма що голодні вовки з Італії часом появлялися в цьому куточку Карінтії і навіть нападали іноді на людей. Лісник узув чоботи, натягнув зелену формену куртку та капелюха, взяв рушницю і поквапився в пітьму за старим козопасом.
Козопас побоювався, що застане своє стадо в паніці, а посеред нього — кількох вовків. Але він побачив, що стадо збилося докупи в улоговинці, а собаки оточили його й тривожно вищали. Ніяких вовків не було, як не було і винуватців переполоху — Таха й Пташки.
Але з неспокійної поведінки овець та собак лісник збагнув, що десь поблизу дикі звірі і, повіривши нарешті дідові, заходився шукати вовків, а козопас погнав стадо вперед, кваплячись покинути небезпечне місце.
Я спитала дідуся, чому Тах пішов за пастухом та його стадом. Дідусь вважає, що Тах, долаючи крутий перевал, пішов за вівцями й козами, скоряючись своєму дикому інстинкту; дикі тварини взагалі часто так роблять. Тах із Пташкою ішли на віддалі за стадом, і саме тоді лісник помітив їх у місячному сяйві. Він був вражений їхнім виглядом. Він не знав, що це за тварини, але вирішив, що дикі й тому небезпечні.
Лісник причаївся зі своєю рушницею за валуном, там, де стежка звужувалася, пролягаючи між скелями. Тої миті, коли "звірі" з'явилися на стежці, він пальнув у одного з них. І в ту ж секунду "звір" стрибнув уперед, ніби знав, що в нього стріляють. Куля не вцілила. Лісник пальнув ще раз, проте обоє коней уже мчали вниз по схилу, розігнавши наполоханих до смерті овець і кіз. За хвилю вони зникли в сосновому бору на схилі гори.
Лісник та пастух більше їх не бачили.
Наступного дня лісник повідомив про випадок з двома "дикими звірами" своє лісництво в Лінці, і один урядовець написав довжелезний звіт про те, що бачили лісник та пастух. Цей звіт потрапив зрештою до професора Шмідта з Відня, котрий побачився з лісником та пастухом, розпитав їх, а потім написав про все дідусеві. Проте звіт також потрапив і до такого собі доктора Шуль-ца з зоологічного товариства Віденського університету, і це спричинилося до третьої пригоди.
Доктор Шульц одразу здогадався, що то були за "дикі звірі", і він, як мисливець, вирушив їм навздогін. У своєму листі до дідуся він повідомив, що наміряється стріляти в Таха снодійною кулею, такою самою, яка тоді була у ваших науковців. Проте дідусь розповідав мені, що це не найліпший спосіб ловити диких тварин, бо тільки досвідчений стрілець може влучити в потрібне місце. Невправні стрільці влучають звичайно не туди, снодійна куля засідає надто глибоко, або ж іноді, падаючи, тварина ламає собі ноги, а то й шию. Тим-то я дуже засмутилась і почала хвилюватись, коли дізналася, що доктор ПІульц збирається стріляти в Таха такою кулею. Дідусь спробував заспокоїти мене, він звелів мені взяти себе в руки. Ну чого я реву? Ніякої шкоди Таху не заподіють і в'язів він не скрутить, і всяке таке інше.
— Навіть якщо він не скрутить в'язів, — закричала я, — що буде з Пташкою, коли вони впіймають Таха? Їм байдуже, що з нею станеться!
Я знаю, що це дурниця, але мені чомусь зразу не сподобався цей доктор Шульц. Можливо, він просто покине Пташку напризволяще, а може, навіть уб'є її, хтозна.
Місіс Еванс почула мій збуджений голос і заявила дідусеві, що він, як завжди, байдужий та неуважний до інших. І знову знялася сварка, вони почали говорити одне одному: "Дурниці", і мені довелося мирити їх, це мене трохи заспокоїло.
Проте дідусь теж стурбувався, бо раптом згадав, що знає доктора Шульца. Цей доктор Шульц, виявляється,
провів багато років у Східній Африці, і він завжди був більше мисливцем, ніж науковцем.
— Я не кажу, що йому подобається вбивати, — сказав дідусь. — Проте він залюбки по-мисливському висліджує тварин, і гонитва за диким конем по Європі, мабуть, його вабить більше, ніж ловля Таха для наукової мети.
У першому повідомленні, яке надіслав доктор Шульц, говорилося, що він вистежив Таха й Пташку за кілька кілометрів від австро-угорського кордону. Тах перейшов усю Австрію і був тепер майже у Східній Європі. Він далі й далі прямував на схід. Доктор ІІІульц писав, що коні йшли зовсім незвичайним зигзагуватим шляхом (пригадуєш, що казав мосьє Фанон?).