Якось по обіді вона знову сказала собі, що затятість — це теж гріх. "Я бозна-що вигадала,— подумала вона.— Ради святого спокою висунуся разок з вікна і відповім на вітання незнайомця". їй здалося, що вона чує стукіт коліс, і рука її вже потяглася до віконної засувки, але вперше за ці два тижні однокінка не проїхала.
Коли пан Жером приймав валер'янку, Ноемі піднялася до нього і, не втримавшись, сказала, що новий лікар до П'єшонів не їхав. Пан Жером це знав: П'єшоновому синові вчора погіршало, він уже не переносить йоду. У нього кров ішла горлом, казав священик. Весна для слабогрудих небезпечна пора. Передавали, що лікар П'єшон лаяв свого колегу останніми словами, і той, мабуть, більше не наважиться показатися в містечку. Ноемі прийняла орендаря, допомогла Кадетті поскладати білизну. О шостій годині пішла на службу божу; потім, як щодня, навідала батька й матір, але після вечері поскаржилася на мігрень і зачинилася в своїй кімнаті.
Вона вела тепер життя ще активніше; курчата у неї росли добре. Вбравшись по-святковому, вона робила щорічні візити, якими містечкові дами обмінюються з великою помпою. Потім об'їхала ферми. Вона любила їздити бідкою по лісових дорогах, розбитих возовицею дерева. Біля молодої жінки сидів Кадеттин онук і правив конем. Терник поплямив жовтим кольором хащі сухої папороті. Дуби-нелині тріпотіли під теплим південним повівом, усе ще не ронячи свого листя. В рівному округлому дзеркалі лиману відбивалися гінкі колони сосон, їхні верхи і небесна блакить. З свіжих ран на незчисленних стовбурах сочилася живиця і, розпалена сонцем, пахтіла. Кування зозулі нагадувало про минулі весни. На вибоях дороги Кадеттиного внука кидало на Ноемі, і обоє, як діти, сміялися. Наступного дня молода жінка нарікала, що вона вся розбита, і просила управителя докінчити об'їзд ферм. Відтоді Ноемі бачили лише на обідні, і так аж до того ранку, коли вернувся Жан Пелуейр.
8 "Всесвіт" № 8
113
Вона чекала на нього на вокзалі: її сукня з органді ніби розцвіла на сонці. Руки її обтягували нитяні рукавички, на оголеній шиї висів медальйон з зображенням двох купідонів, що борюкалися з цапом. Діти пробували ходити по рейці. Поїзд засвистів ще з далекої далини. Ноемі, хвилюючись, удавала радість. Риси Жана Пелуейра згладилися з її пам'яті; здавалося, ніби вона заново створила свого чоловіка уже не таким бридким; від нього у неї зберігся лише хвацький, ретушований образ. Вона так прагнула його любити, що не могла дочекатися, коли можна буде поцілувати цього нереального Жана. Якщо круг її солодкого розквітлого тіла витало бажання, ваблячи проти її волі інші обличчя, господь знає, що вона ні разу не допустилася жодної нечистої думки. Зате вона була переконана, що їй буде даровано ласку побачити, як з поїзда сходить чоловік зовсім інший, ніж той, від'їзд якого вона з легким серцем вітала.
Жан Пелуейр показався на східцях вагона другого класу. Ні, ні, він уже був не такий, як раніше. Ослаблі руки ледве тримали валізу, від якої проворно його звільнив Кадеттин онук. В обіймах Ноемі він трохи заточився:
— Але ж ти хворий, бідолашний Жане!
Він теж не впізнавав своєї дружини, так їй пішла на користь його відсутність— вона була гарна, квітуча: поряд з миршавим самцем самичка ще пишніша, ніж тоді в приймальні церковного дому. Люди довкола них шепотілися. Жан Пелуейр соромився продавця газет, начальника станції і носія.
— Треба було б послати по тебе екіпаж. Чому ти не написав мені, що ти хворий?
Ноемі постелилася, умила Жанові обличчя й руки, накрила тумбочку білою скатертиною, поклала туди журнали — їх зібралося чимало, а вона їх навіть не розгортала. Жан тільки глипав на неї очицями, як мала, не привчена до пестощів дитина. Викликати лікаря П'єшона пан Жером не погодився: цього добрягу лютувало, що в домі, крім нього, є ще хтось хворий. Ледве його син опинився в постелі, зліг і він, твердячи, що скрізь йому болить, і від Кадеттиних послуг грубо відмовився. Ноемі до нього зайшла, але не для того, щоб розпитати про його здоров'я, вона хотіла добитися його згоди на виклик лікаря. Він рішуче заперечив: "П'єшон не відходить від узголів'я свого зараженого мікробами сина. Якщо треба викликати якогось лікаря, хай звернеться до "йодного молодика". Ноемі відвернула голову і сказала, що в неї цей хлопець не викликає довіри; та й зрештою хіба не він лікує всіх сухотників в окрузі? Пан Жером різко урвав її, гукнув, що це його останнє слово, він сподівається, що більше йому не докучатимуть. І як у свої найгірші дні, повернувся до стіни, почав одноманітно й жахливо стогнати й приказувати: "Боже мій, боже мій!" Ці зойки будили колись у тихі ночі Жана.
Коли Ноемі вернулася до своєї кімнати, служниця вже розклала там залізну розкладачку. Жан Пелуейр — з подушки було видно тільки його блискучі щурячі очиці, малинові вилиці й гостренький ніс — пробелькотав, що у великому ліжку йому холодно, що він завжди охочіше спав на койці, що зрештою лягати до огляду лікаря разом необачно. Ноемі зрозуміла, що треба було б протестувати, вдавати з себе розчаровану жінку. Проте вона не видушила з себе жодного слова і припала устами до вогкого чола Жана Пелуейра; але він відвернув голову, не в змозі витерпіти страшної вдячності, вкладеної в цей поцілунок. Так минув цей день, спокійно, смутно. Він лежав у своєму мовчазному кутку, дрімав і прокидався лише на дзенькіт чайної ложечки об блюдце. Хоча він не був тяжкохворий, Ноемі підтримувала його, напуваючи, і пив він маленькими ковточками, щоб довше відчувати цю теплу руку на шиї. Смеркало, загув церковний дзвін. З подвір'я почулися крики "тпру", "но" — то Кадеттин онук запрягав коня. Пан Жером прочинив двері, він був у капцях на босу ногу, в закапаному ліками халаті. Йому стало соромно за свій недавній гнів, він прийшов вибачитися; вдаючи тривогу, він твердив, що вже не може довго чекати, треба знати, що ж це таке: він доручив Кадеттиному внукові поїхати по молодого "йодного лікаря". Жан Пелуейр запротестував, він відчував себе лише трошки втомленим: кілька днів відпочинку і все буде гаразд, лікар здивується, навіщо його так спішно викликають...
Ноемі, сидячи в пітьмі, не зронила ні слова; слухала, як стихає в далині торохтіння коліс, і без здригання, без хлипу плакала. Раптовий дощ урепіжив у вікна і прискорив прихід ночі; але ні один з подружжя не зажадав лампи. Нарешті прийшла Кадетта зі світлом і накрила стола біля Жанового ліжка. Ноемі за їдою запитала його, чи скінчив він свою працю з історії; він похитав
головою, і вона більше вже ні про що не питала. На подвір'ї знову заторохтіла двоколка. Жан Пелуейр сказав:
— Це лікар.
Ноемі підвелася і стала далеко від лампи. Вона слухала, як перекоти грому, щораз ближче гудіння басу і кроки на сходах. Кадетта відчинила двері: ввійшов він. Він був більший, огрядніший, ніж перед тим здавалося Ноемі, таких у Пелуейровому краю називають "хлопець хоч куди". Сам чорнявий, але колір шкіри рожевий, як гранат, його довгасті, наче в андалуського мула, очі одразу безсоромно вп'ялися в очі Ноемі, а потім повільно й пильно озирнули її всю від голови до ніг. І він думав про неї, і він! Вона трепетала, боячись вийти з тіні. Він тим часом оглянув хворого:
— Розстебніть сорочку. Треба б носовичка, пані... Рахуйте — тридцять одна, тридцять дві, тридцять три...
Лампа освітлювала ключиці, лопатки, ребра — жалюгідне видовисько... Ні, стан пана Пелуейра не викликає ніякої тривоги, але слід берегти "верхівки своїх легень". Він приписав зміцнюючі засоби, миш'якові ін'єкції. Коли-не-коли позирав на Ноемі. Чи не уявив він собі, що це вона постаралася ввести його в дім? Якось дивно змушувати лікаря трястися проти ночі двоколкою шість кілометрів, щоб оглянути лише ослаблу людину! Він зовсім не поспішав і своїм громовим басом виправдувався, що ніколи не обіцяв вилікувати йодною терапією такі задавнені сухоти, як у П'єшонового сина. Його протяглий, простацький голос лунав мужньо, статечно. Ноемі відчувала, як він крадькома позирав на неї з-під повік, жовтих, як шафран; але він бачив перед собою тільки її мовчазний привид. Нарешті він сказав, що профілактика не зайва, пан Пелуейр дуже уразливий, схильний до хвороби. "Грунт, сказав би я, дуже сприятливий для бацил. Небіжчиця пані Пелуейр померла від сухот, еге ж?" Лікарська лексика лунала не дуже переконливо в цих свіжих устах, ніби створених для демонстрації, як треба цілуватися. На його думку, за хворим потрібен лікарський догляд. Цими словами він давав зрозуміти, що чекає нового запрошення. А що Ноемі мовчала, він устав і прямо запитав, чи пан Пелуейр бажає, щоб він його знову відвідав — принаймні для ін'єкцій.
— Якої ти думки, Ноемі? — Вона не відповіла, Жан подумав, що вона не чула, і спитав ще раз: — Так скажи, Ноемі, чи треба пану лікареві ще приїжджати?
Вона нарешті промовила:
— Це зовсім зайве.
Сказала таким тоном, що Жан Пелуейр злякався, як би лікар не образився, і заперечив, що "про це вирішувати лише лікареві". Кремезний молодик без найменшого збентеження пообіцяв приїхати на перший же виклик. Ноемі взяла лампу й провела його. Сходами спускалася швидко, відчувала на потилиці його гарячий подих. Двоколка чекала біля ґанку. Молодий лікар сів, не сподобившись жодного погляду. Кадеттин— онук цмокнув. Ліхтар освітлював кінські крижі. Нічний вітер згасив лампу, яку молодиця тримала високо над головою, і так вона залишилася в пітьмі на порозі мертвого дому; наслухала, як тихне стукіт двоколки. Тієї ночі вона не заснула. Пан Пелуейр метався на залізній койці, бурмотів незрозумілі слова. Ноемі встала, щоб укутати його, не будячи, поклала руку на чоло, ніби дитині, якої ніколи не народить.
XIII
Третього дня Жан Пелуейр вернувся до давнього способу життя. Виходив навшпиньки, коли батько по обіді відпочивав, чигав на сорок і після стояння в церкві вертався додому якнайпізніше. Ноемі вже так не сяяла. Жан Пелуейр помічав синці під її сумними очима, які дивилися на нього з покірною лагідністю. Він сподівався, що його цурання подружнього ложа допоможе Ноемі звикнути до життя з ним. Але вона вела безнадійну боротьбу з власною відразою, і ця боротьба позбавляла її сил.